Автор: Джаред Келлер, The Atlantic

Старенька жінка цілує солдата-повстанця на вулицях Каїра. Будівля в Токіо руйнується прямо на очах. Закривавлені тіла та відірвані кінцівки заповнюють шпиталь у Бенгазі. Такі картинки, зняті на мобільники чи цифрові камери, під’єднані до інтернету, доходять до нас через Tumblr, твітер та фейсбук. Перебуваючи далеко від місць революційних заворушень чи паніки природних катастроф, пересічні люди переживають шок від побаченого, сидячи в себе вдома.

Ця історія нічим не відрізняється. В міру того, як інструментами нових медіа та соціальних мереж користаються все більше, вражаючі картинки світових криз надходять прямо до користувачів лептопів та смартфонів у всьому світі. Починаючи з подій у Тегерані 2008 року, коли іранці вийшли на вулиці на знак незгоди з режимом свого президента Махмуда Ахмадінеджада, соціальні медіа дозволяють навіть технічно не просунутим людям з усієї планети ставати свідками історичних подій.

Тоді як цінність нових медіа як засобу організації людей під час світових криз усерйоз дискутується ще з іранських протестів 2008 року, роль цих медіа в процесі донесення реальних історій є очевидною. В таких місцях, як Лівія, де журналістам бути заборонено, або в зонах катастроф на кшталт Гаїті після землетрусу, де звичні засоби комунікації зруйновано, зв’язок між соціальними мережами може перетворитися на засіб спостереження за причинами політичних заворушень або за надбанням світової історії (чи як у випадку з технічно кмітливими диктатурами – на спосіб переслідування підозрілих осіб). Проте нові медіа ставлять фотожурналістів і перед серйозними викликами. Бо якщо аматорський знімок може розповісти цілу історію, то фотокор має ще й з’ясувати, чи правдива ця історія.

Технічні переваги нових медіа для фотожурналістів, які працюють у кризових зонах, можна порівняти з нефільтрованою цифровою базою знань. Цілий всесвіт, створений фотожурналістами (як аматорами, так і професіоналами) стає доступним завдяки соціальним мережам. А це дозволяє новинним агенціям вишукувати важливі історії через засоби, що виходять за межі їхньої технічної спроможності.

«Кажучи про твітер, слід визнати, що для журналістів він є дуже корисним інструментом розстановки можливих акцентів та продумування варіантів розвитку історій» – зізнається Сантьяго Ліон (Santiago Lyon), головний фотограф агенції Associated Press. Ця агенція, так само як Reuters та Getty Images, виробляє велику кількість ексклюзивних фотографій, якими користуються американські медіа. «Коли ми маємо гарячу новину (не важливо, чи це тривала глобальна криза чи локальна подій на кшталт авіакатастрофи в місті Хадсон), – продовжує він, – ми починаємо активно шукати картинки в соціальних мережах: ми шукаємо, переглядаємо новинні стрічки твітера та фейсбука, робимо запити на інформацію. В межах Associated Press досить складно помітити та вихопити матеріали громадянської журналістики. Бо щойно ми знаходимо щось цікаве, передаємо це відповідному спеціалісту, а далі інформація проходить через спеціальний відділ перевірки. Тож ми спочатку шукаємо інформацію, розглядаємо її, ретельно перевіряємо, а вже потім посилаємося на неї».

Через те, що мобільний телефон із камерою, по суті, перетворив звичайного перехожого на потенційного фотожурналіста, одна людина, яка мешкає в Лівії, змогла фактично стати тимчасовим представництвом великої новинної агенції. Ліон наводить приклад Алагурі (Alaguri), мешканця Бенгазі, який у середині лютого став єдиними очима агенції Associated Press у Лівії. Бо на той час західні журналісти тільки-но вирушили до цієї країни. «Ми знайшли хлопця в лівійському місті Бенгазі, він розміщував свої фото в інтернеті, – розповідає Ліон. – Ми знайшли його по профілю на фейсбуці. Поспілкувались із ним, поставили кілька питань, аби переконатися, що це саме та людина. Потім отримали згоду на публікацію його фотографій та запропонували попрацювати на нас кілька днів. Завдяки цьому ми мали ексклюзивний погляд на події в Бенгазі, тоді як жодних інших картинок із Лівії тоді не було. І нашим покупцям це сподобалося. Це була справжня журналістська сенсація, яка підсилювалася якісним, віртуальним репортажем із традиційним виїздом на місце подій та перевіркою інформації».

Для фотожурналістів, які використовують соціальні медіа як джерело фотографій, перевірка їхньої автентичності може бути найменшою перепоною в роботі. Але саме ця перевірка має головне значення в етичних та чуттєвих питаннях екстремальної журналістики (crisis reporting).

Перевірка автентичності часто може стати проблематичною, бо справжній автор та відповідний контекст часто губляться в морі ретвітів та перепублікацій на фейсбуці. Якщо навіть пощастить вийти на автора, то звідки новинна агенція знає, що має справу саме з фотографом чи власником авторських прав на фотографії? Як домовитися про легальне розповсюдження контенту? Чи потребує це фінансової компенсації? Отже, навіть виявити справжнього автора фотографії є проблемою. «Це дуже важко зробити, бо те, що відбувається в соціальних медіа, схоже на кімнату з ефектом відлуння, – зазначає Ліон. – Тобто люди тупо злизують контент зі сторінок одне одного, тож відповідний контекст сильно змінюється або втрачається взагалі».

Якщо автентичне джерело фотографії неможливо перевірити, тоді й цінність такого контенту сумнівна. «Ми маємо розглядати такі випадки індивідуально. Немає якогось універсального підходу. Просто ви маєте бути впевнені, що це справжній контент і що ви дійсно маєте справу з його власником або представником власника, – каже Ліон. – Все оцінується через його цінність. Ми бачимо це, коли не приймаємо такий матеріал або перекриваємо його своїми ж власними матеріалами (тобто він нам не підходить через недостатню якість). Або ж навпаки – це матеріал, який нам конче потрібен, бо в нас такого взагалі немає, бо його зроблено у важкодоступному для нас регіоні тощо».

Невдовзі після землетрусу на Гаїті 2010 року новинні агенції Agence France-Presse та Getty Images мали великі неприємності через порушення авторських прав. Фотограф Деніел Морел (Daniel Morel) опублікував фотознімки з фактами розкрадання зруйнованої столиці Гаїті Порт-о-Пренс на своїх профілях у флікрі та твітері. Пізніш ці знімки було вкрадено та передруковано на сервісі Twitpic домініканцем Лісандро Суеро (Lisandro Suero). Відповідно, агенції AFP та Getty купили ліцензію в Суеро та розповсюдили фотографії із посиланням на нього по найбільших медіа, таких як New York Times, Time та Washington Post. В результаті у грудні 2010 року Морел отримав досудову перемогу в федеральному суді проти AFP та Getty за порушення авторських прав. «Тут новинні агенції були просто недостатньо уважними, – пояснює Ліон. – Це безапеляційне твердження: яким би чудовим не був контент, ми завжди маємо бути впевнені, що маємо справу саме з власником авторським прав».

Для фотожурналістів, які використовують нові медіа як джерело отримання новин, перевірка їхньої автентичності може бути технічною або навіть юридичною перепоною. Але саме ця перевірка посідає головне місце в етичних та чуттєвих питаннях фото- та екстремальної журналістики. Дещо неочікуваний наплив непрофесійних фотографій із зон політичних конфліктів або природних катастроф може призвести до надлишку інформації. І багато новинних організацій, що мають обмежені бюджети, можуть більше покластися на громадянську журналістику. Проте ці знімки не обов’язково створюють повну історію, яка цінується в фотожурналістиці.

Я розмовляв із працівниками Пулітцерівського Центру екстремальної журналістики (Pulitzer Center for Crisis Reporting) – незалежної організації, що фінансує створення репортажів про міжнародні проблеми – щодо все більшої ролі нових медіа в фотожурналістиці. Заснований 2006 року, Пулітцерівський Центр розглядає медійне висвітлення системних глобальних питань в якості довготривалих медіакампаній, підтримуючи увагу до різних часто ігнорованих тем, починаючи з небезпеки від неякісної їжі та води і закінчуючи гомофобією, стигматизацією вразливих груп, а також захистом жінок і дітей під час кризових явищ.

«Пулітцерівське визначення слова “криза” відрізняється від загальноприйнятного тлумачення цього терміну, – розповідає Нетелі Еплвайт (Nathalie Applewhite), виконавчий директор Центру. – Ми не кажемо, що наше розуміння кризи не стосується неочікуваних кризових явищ на кшталт землетрусу чи наводнення. Але Центр Пулітцера в першу чергу має справу із системними кризами: що було до та після, а також який контекст самої кризи. Нові медіа мають важливу роль щодо невідкладної реакції, але не дуже допомагають у довготривалій перспективі. Бо значення має саме історія, а не сотня камер на місці подій. Важливу роль відіграє саме фотожурналіст із високопрофесійним баченням, яке проходить далі, ніж поверхове медіависвітлення. Це зовсім інший медіапростір».

Еплвайт указує на роботу Андре Ламбертсона (Andre Lambertson), нью-йоркського фотографа, як на приклад фотожурналістики високого ґатунку. Андре поїхав до Гаїті після землетрусу 2010 року, щоби зібрати документальні підтвердження розповсюдження ВІЛ/СНІДу в Порт-о-Пренсі. «Уряд Гаїті підрахував, що перед землетрусом 24 тисячі гаїтянців проходили антиретровірусну терапію. В середині літа, згідно з даними організації UNAIDS, пацієнтами було вже трохи менше 40% населення, – зазначав Ламбертсон у серпні 2010 року, коли на сайті Центру Пулітцера розпочався його проект. – Сотні ВІЛ-позитивних людей живуть у наметових містечках для тих, хто тимчасово не має житла. І там їхній ослаблений імунітет, безжальна спека і дощі роблять їх ще більш уразливими до хвороб. До того ж статеве життя в таких таборах (примусове і добровільне), ймовірно, підвищило розповсюдження ВІЛ». За словами Еплвайт, саме робота цього журналіста в Гаїті є прикладом якостей, які визначають цінну фотожурналістику: «Чуттєве проти сенсаційного, картинки, що розповідають реальну історію».

«Ми хочемо створювати фотографії, які витримають перевірку часом, – пояснює міс Еплвайт. –Аматорські знімки на мобільні телефони – це не ті фото, до яких можна повернутися пізніше, щоби зрозуміти щось глибше та краще. Натомість фотокартки з Гаїті та Конго розповідають не те, що зображено на них у якийсь єдиний момент. Вони розповідають значно більшу історію».

Що відбувається з традиційним фотожурналістом із появою нових медіа? «Це могло би бути справді негативним фактором, – вважає Еплвайт. – Новинні агенції задоволені випадковими фотками з Єгипту, й вони навіть не обов’язково потребують професійного, продуманого контенту».

Але Еплвайт зазначає, що контент, отриманий через краудсорсинг, може бути безкоштовним як для професійних фотокореспондентів, так і для таких агенцій, як Associated Press і Reuters. І це дозволяє їм досліджувати та занурюватися в нові мережі. «Безпосереднє зацікавлення громадських журналістів та блогерів не потребує грошей і може скерувати всю увагу саме на вашу проблему, – каже міс Еплвайт, повторюючи тезу Сантьяго Ліона з Associated Press. – Але нам би хотілося перевіряти джерела інформації, щоб бути впевненими, що історії, яку дає ця інформація, ще ніхто не публікував».

Співробітники Центру Пулітцера особливо чутливі до питань перевірки автентичності. Бо в кризових ситуаціях перевірка часто виходить за межі питань авторського права та пов’язаних із цим судових наслідків, що є найбільшою турботою новинних агенцій на кшталт Associated Press, Getty Images та Reuters. Знімок, відірваний від обставин, може виявитися незатребуваним у постконфліктний період.

Люди вірять у реальність фото набагато більше, ніж у реальність слів. А картинками ж можна маніпулювати.

«Фотографіям довіряють значно більше, ніж словам, – підкреслює міс Еплвайт. – Тож ними можна маніпулювати. Їх може використовувати будь-хто, якщо має власне зацікавлення в показі подій під певним кутом. Тому великі медіаорганізації мають деякі застереження щодо цього».

Головний редактор Том Хандлі (Tom Hundley) на власні очі бачив ефект від неперевірених знімків (тобто тих, що не відображають справжньої ситуації) ще до появи соціальних медіа. Під час натівських бомбардувань Косово та Сербії сербський військовий міністр для пропаганди опублікував серію ретельно продуманих фотографій та статей про масові жертви серед цивільного населення. «То були закривавлені знімки, що показували старих жінок із розірваними тілами, – пригадує Хандлі. – Впродовж тих подій я був там із десятками інших журналістів. Фактично, ми були у в’язниці, опинившись у будівлі белградського готелю “Хаят”. Винятком стала наша вдала спроба розповісти про жертви серед цивільного населення та інші супутні пошкодження. Сербсько-хорватський уряд, використовуючи радіо, газети і телебачення, нагнітав ситуацію тотального страху».

Безперечно, головною проблемою була саме урядова маніпуляція знімками. Проте швидкість соціальних мереж, яка ускладнює перевірку автентичності, означає, що знімки з конфліктних зон часто може бути сприйнято неадекватно і, відповідно, можуть викликати насильницьку реакцію. «Кажучи про фотографії, завжди існує велика небезпека створення неадекватних вражень або отримання неточної інформації без якісного аналізу, – розповідає Джейк Натен (Jake Naughton), який відповідає за розповсюдження та виробництво контенту в Центрі Пулітцера. – Тепер нам потрібно лише 30 хвилин для коректури. Але в зоні конфлікту за ці півгодини може статися багато чого, особливо враховуючи швидкість передачі інформації».

Незважаючи на недоліки соціальних медіа в питаннях автентичності фотографій та їхньої концентрації саме на аматорських, миттєвих знімках, новомедійні технології надають професійним журналістам і новинним організаціям хороші інструменти, щоб долучатися до написання історій, які робитимуть фотожурналістику справді цінною. Соціальні медіа, як і багато інших засобів комунікації, не є за своєю сутністю хорошими або поганими. Просто їх треба застосовувати у правильному напрямку, щоб якомога точніше розповісти свою історію. Щодо тривалих та зовсім не миттєвих кризових історій на кшталт голоду, погіршення навколишнього середовища або постконфліктної відбудови, то соціальні медіа якраз можуть тримати увагу аудиторії ще довго після показу кривавих знімків у всіх вечірніх новинах.

«Одна з речей, що допомагають у нашій творчості – це можливість остаточно завершити історію через довгий проміжок часу, – пояснює Мора Янгмен (Maura Youngman), фахівець Центру Пулітцера зі стратегії в нових медіа. – Іноді той контент, що ми виробляємо, може стати нецікавим уже за кілька тижнів, повністю втративши свою актуальність. Використання нових та соціальних медіа для створення нестандартних підходів надає людям можливість отримувати, усвідомлювати й насолоджуватися інформацією».

Янгмен указує на роботу Ламбертсона в Гаїті як на приклад того, як сила соціальних медіа підтримує життя історії: «Через 8 місяців після завершення проекту Андре ми знов опублікували його фотографії, але вже з віршами англійською та креольською мовами. Нові медіа надали нам додаткові канали розповсюдження наших історій та підтримували цікавість до них. З тими системними кризами, з якими ми маємо справу, ми не ставимо собі за мету перебувати лише на піку популярності у випусках  новин. Ми також намагаємося, щоб наші історії залишалися в пам’яті людей. Саме в цьому і є сила наших каналів соціальних медіа».

Справжнім випробуванням для професійних фотожурналістів є поєднання технічних реалій світу нових медіа з етично-естетичними вимогами справжньої журналістики. «Ще ніколи не було такої великої потреби в журналістах професійного класу, – вважає містер Натен. – Наразі триває справжнє відродження формальних та естетичних якостей сучасної журналістики. З’явилася ідея навчання естетів та фотографів, які якраз розповідатимуть історії, а не просто робитимуть новини».

За останні три роки нові медіа пережили справжнє «хрещення вогнем» в якості інструменту для збирання новин. Завдання інституцій на кшталт Центру Пулітцера полягає саме в злитті засобів нових медіа з традиційними. Провідні журналісти доносять свої історії і паралельно через соціальні медіа напрацьовують зв’язки з місцевими колегами та каналами. Тобто вони користаються інструментами нових медіа для ефективного розповсюдження власного контенту серед читачів усього світу. Отже, щоби наші історії було почуто, ми маємо витримувати тонкий баланс між швидкістю соціальних медіа та розвитком нових технологій.

The Atlantic, переклад – «Медіаграмотність»