Сартр та ірокези
На текст Сергія Грабовського «Свобода називати речі своїми іменами», опублікований два тижні тому, відповів Отар Довженко. Публікуємо репліку Сергія Грабовського у продовження дискусії.
Чесно кажучи, не думав, що моє есе, присвячене складності, ба, часом карколомності понять «безсторонність», «заангажованість», «об’єктивність», викличе репліку (ще й у рубриці «Медіаграмотність») у стилі: нічого складного тут немає, все зрозуміло, слід просто працювати, бо ж «альтернативи впровадженню – принаймні, в інформаційній журналістиці, – тих стандартів, які перемогли, закріпились і діють у ЗМІ демократичних держав, немає. Хоч би що там із цього приводу писав Сартр».
І справді: яке відношення має той Сартр до демократичних держав?
Але справа не в Сартрі. Справа у нас самих. Тому почнімо з самого початку. Зміст моєї статті, яка викликала полемічну репліку Отара Довженка, якщо спробувати його викласти коротко, полягав у тому, що «найбільш об’єктивна, найбільш безстороння, найбільш неупереджена, най- най- най- журналістика – це... ні, це не міф, це радше метафора, яка позначає прагнення чесно служити справі інформування суспільства. Проте така журналістика може бути перетворена і на складову новітньої міфології, коли відстороненість ЗМІ стає самоціллю, а речі не називаються своїми іменами». Інакше кажучи, формула «безсторонність понад усе» може завадити іншій речі, яка лежить в основі людського буття – «ідеться про обстоювання і захист свободи».
Виявляється, свобода – це погано. І свобода називати речі своїми іменами, тими, на які вони заслуговують, – теж погано. Чому? Бо «в українській ситуації відмова від безсторонності на користь “називання речей своїми іменами” штовхає нас до тієї самої інформаційної війни, в якій уже не правда протистоятиме брехні та агітпропу, натомість змагатимуться декілька версій останнього». Виявляється, Україна не живе – принаймні, з початку 2000-х – в атмосфері цієї самої інформаційної, точніше, дезінформаційної війни?
За свідченнями реальності такої війни (неоколоніальна інформаційна агресія – не вигадка українських націоналістів, а поняття світової політичної науки) не треба далеко ходити. Візьмімо такі свідчення із суто культурної сфери, до того ж не власне української – скажіть, чи давно ви бачили на «нашому» телебаченні білоруський гурт «Стары Ольса» чи чули на «нашому» радіо (в обох випадках не має значення, державному чи приватному) рок-оперу Олександра Градського «Майстер і Маргарита»? Це і є інформаційна війна проти усталення модерної української нації – цілеспрямовано перервати комунікацію з «високою» культурою Росії та Білорусі, залишивши тільки рівень не вище «Алка-галка-два-струна». Бо нація як спільнота вільних громадян – це смертельна загроза для кланово-олігархічної системи.
Принагідно: зоряний час Бі-бі-сі як взірця правдивої, чесної журналістики – якраз у добу Другої світової війни й у добу холодної війни, які обидві були не в останню чергу інформаційними поєдинками. Слухали під страхом смерті чи концтаборів (гітлерівських і брежнєвських) – хіба це не найвище визнання ефективності не просто пропаганди (заради неї десятки тисяч людей життям не ризикують), а вміння журналістів спільно зі слухачами шукати правду?
Але й без такої війни проблем вистачає. Й у нас, й у світі. Причому проблем засадничих, глибинних.
Отар Довженко як приклад лиходійства заангажованої журналістики бере ситуацію із Ширлі Шеррод. Насправді це можна вважати класичним прикладом зовсім іншого: журналістської несумлінності Fox News (не просто ангажованого, а по суті своїй партійного ЗМІ) та кричущої непрофесійності адміністрації США. Ну як можна було звільняти людину без належної перевірки? І невже відсутні в міністерстві юстиції та ФБР експерти, здатні відрізнити монтаж від цілісного аудіовізуального ряду?
Постріл, як то кажуть, на кілометр повз ціль.
А відтак висновок, який робить із цієї ситуації Отар Довженко, виглядає повною нісенітницею: «Це лише маленький епізод, хоч і знаковий, із життя суспільства, чітко розділеного на дві політично-світоглядні частини – “праву” й “ліву”. Кожна з частин має свої ЗМІ, які насолоджуються свободою називати речі своїми (кожна – своїми) іменами». Пробі, такий чіткий поділ із відповідними наслідками був у США хіба що в часи Громадянської війни, та й то не до кінця! Й імена майже всього політичного обладунку (починаючи з Конституції, якій скоро виповниться два з чвертю століття) – спільні для всієї країни, яка б інакше просто не могла існувати.
Але, якщо я не помиляюсь, Сполучені Штати ще не зникли з карти світу?
І взагалі, цьому вислову – «називати речі своїми іменами» – вже понад шістдесят років, якщо я не помиляюся. І ніхто з тих, хто його досі вживав, не розумів слово «своїми» як таке, що виходить із того, що кожен називає речі як хоче і це буде погано. Нагадаю, це все було до постмодерну, тому цей вираз означав дуже просту, а насправді дуже складну на практиці річ: звати зло злом, добро – добром, тиранію – тиранією, «новий порядок Європи» – нацистським тоталітаризмом, свободу – не примарою, а суттю людини.
Крім того, думаю, попри всі постмодерні вихилясики, ніхто й ніде не розуміє свободу називати речі своїми іменами так, що один зве ложку – ложкою, а інший – виделкою, ще й намагається наколоти на неї шматочок котлети. Намагатися звести зміст моєї статті до такої «свободи» – дуже дивна ідея, яка, втім, органічно випливає з нерозуміння принципової різниці між свободою та сваволею.
«Звісно ж, об’єктивність неможлива, – продовжує Отар Довженко, –бо кожен журналіст є суб’єктом і наосліп мацає слона зі свого боку» (взагалі-то я про об’єктивність писав прямо протилежне, але хай буде так, різко обмежмо це поняття у порівнянні з його філософським розумінням). А от наступне твердження правдиве:«Йому (тобто мені – С.Г.) видається нісенітницею ідеальна модель журналістики, в якій кожен залишає свою позицію за порогом». Авжеж! Ця «ідеальна модель» вимагає якоїсь масової «людини без властивостей», чого немає і бути не може. Ідеальна модель, яку неможливо застосувати в реальному житті – це щось на кшталт «наукового комунізму». Відтак у кращому випадку – щиросерде запаморочення розуму, в гіршому – лицемірна неправда, свідоме введення людей в оману.
А приклад із слоном гарний, тож використаємо його. «Журналістська (новинарська) безсторонність – це прагнення обійти та обмацати слона зусібіч, щоби скласти про нього якомога повніше уявлення й передати його аудиторії. При цьому ти можеш мати, звісно, й власне ставлення до слона, одначе донести до аудиторії слід саме те, що ти намацав». Прекрасно! Так от, проблема полягає в тому, що сам процес мацання та його результат апріорі не можуть бути чимось безстороннім, незалежним від журналіста. Бо ж відповідно як до характеру журналіста, так і до супутніх обставин таке обмацування може сподобатися слонові, а може й ні. У першому випадку нам розкажуть про лагідну та розумну істоту, у другому – про люту й пришелепувату. Й обидва репортажі буде зроблено з дотриманням усіх стандартів, а в результаті – несусвітня каша в головах аудиторії...
До того, як намагатися уникнути каші, ми ще повернемося, а зараз ще раз про те, що сама журналістська діяльність є зміною об’єкту такої діяльності. Класичний приклад – Вотерґейт: відповідно до розростання масштабів розслідування змінювалася й ситуація у владних верхах, і ще до його фінішу стало ясно: в американській політичній еліті відбудуться серйозні ротації. Власне, я сам був свідком такої зміни: на «Радіо Свобода» запросили одного громадського діяча, і той, дізнавшись, що в ефірі треба говорити українською (тоді там це правило ще діяло), хотів просто утекти: ой, я не можу... не знаю, не володію. Ледве умовили – і з’ясувалося, що виходить у нього не так уже й погано (зважте, прямий ефір!). Результат: істотна зміна світоглядної й політичної позиції цього діяча. Причому, смію зауважити як свідок події, світоглядна позиція почала змінюватися не після, а вже під час виступу, бо з тріском упав забобон цього діяча щодо «страшної» української мови.
Та повернімося до сакраментального слона. Чи означає твердження, що слон у двох репортерів (ба, в того самого, тільки в різних ситуаціях!) може вийти дуже різним, відмову від подання правдивої інформації про слона? Звісно, що ні. Але для цього репортер повинен вийти за межі своєї безпосередньої ситуації, дізнатися, як іменується його об’єкт (якщо хтось до цього зустрічав, умовно кажучи, слона і вивчав його, то ім’я вже є, якщо ти – першовідкривач, знайди гідне ім’я, яке стане загальновизнаним).
Називати речі своїми іменами – це дуже суб’єктний учинок. Бо він нерідко вимагає не тільки зусиль, а й мужності. Пробитися до справжнього імені (чи вдало найменувати об’єкт) нелегко, під час тих дій неодмінно трапиться багато помилок. Значно простіше бути політкоректним і безстороннім. Дати думку однієї сторони, другої, вирізати зайві емоції... А якщо вони обидві брешуть, ці сторони? Хай по-різному, але брешуть? Чи вкрай некомпетентні?
Отут знову виникає необхідність вийти за межі безсторонності. Бо ж інакше засіб масової інформації перетворюється на знаряддя дезінформації. І добре, коли журналіст такий телепень, що не розуміється на предметі. А якщо він має кебету? Тоді він, очевидно, повинен буде вчинити як Волтер Кронкайт. Майже два десятиліття цей уславлений журналіст був ведучим вечірнього випуску новин каналу CBS. І які це роки були – 1960–70-ті! Кронкайт був зразком витриманості й об’єктивності на телебаченні, але він плакав у прямому ефірі, коли розповідав про вбивство президента Кеннеді, він не приховував свого захвату під час висадки астронавтів на місяці (не знаю, це, мабуть, рекорд – понад добу фактично безперервного перебування в ефірі) і – головне – він активно виступав проти війни у В’єтнамі. Точніше, спочатку він був її прихильником як війни за демократію, але, побувавши на в’єтнамській землі, побачив: мета не виправдовує засобів. В’єтнамські репортажі Кронкайта змінювали його самого, змінювали й суспільство. Ба, президент Джонсон після цих репортажів відмовився балотувати на новий термін. Сказати ж, що Кронкайт злякався, що він був запеклим пацифістом чи людиною некомпетентною, не міг ніхто: адже журналіст під час Другої світової був військовим кореспондентом і, зокрема, висаджувався у Нормандії разом із парашутистами уславленої 101-ї дивізії...
І що цікаво: ані тоді, ані коли наспів Вотерґейтський скандал, Кронкайт не втратив репутації журналіста цілком об’єктивного, хоча він був цілком заангажованим – саме у Сартровому розумінні, як «солдат свободи». От цікаво вони там мислили на Заході, аж поки не наспіла доба всезагального торжества постмодерну, політкоректності та безсторонності, чи не так?
Але все одно, навіть за нинішніх безсторонньо-плюральних обставин, в Австрії чи Німеччині ніхто б не надав місцевому Бузині програму на одному з основних каналів із проповіддю, що німці й австрійці – одна нація, місцевому Чаленку, який хвалився б дідом-гауптштурмфюрером СС, посаду у серйозному виданні, а Піховшеку, котрий займався 2004 року цензурою на «Плюсах» – місця у журналістському співтоваристві.
Отож ще один постріл на кілометр убік.
Та й узагалі: справа не в тому, що Бузина – автор зі своєю позицією. Справа в тому, що він людина некомпетентна. Як давно показав Іван Дзюба, інвективи проти Шевченка Бузина «творчо запозичив» із київської чорносотенної преси початку ХХ століття. І взагалі – в питаннях історії він є некомпетентною людиною (обґрунтовану статтю на цю тему написав кілька років тому історик Олександр Дубина, але її ніхто з тих, кому він її пропонував, не захотів друкувати – одним простіше звинувачувати Бузину в українофобії, іншим – замовчувати його існування, а от раціональна критика в нашій журналістиці не прижилася – всілякі тут Сартри під ногами плутаються...).
Проте час ставити крапку, хоча тема невичерпна. І розглядати її слід в одному ряді із крахом мультикультуралізму, постмодернізму й інших модних виграшок сучасного Заходу. Бо ж якщо у суспільстві відсутня ієрархія цінностей, якщо всі цінності вважаються рівнозначними, то це цивілізаційна катастрофа. А якщо вони нерівнозначні, то має йтися про значно більш складні, поліфонічні й діалогічні системи, ніж мультикультуралізм, про куди більш притомну та креативну критику класичного модерну, ніж у тих, хто зве себе постмодерністами (їхні ідейні родичі футуристи свого часу «кидали Пушкіна за борт пароплаву сучасності» – де ті пароплави?), а в журналістиці – про куди більш серйозне ставлення до об’єктивності, ніж безсторонність. Тим більше, що перебувати всередині події і бути поза нею, взагалі, бути поза собою – це або маскування, або фальш, що я і намагався показати.
...Років зо двісті тому трапився такий казус. Старий ірокез побачив, як біла людина читає газету. З погляду ірокеза, цей виглядало так: білий дивак надовго підносить до очей якісь великі шматки паперу, помережані якимись ритмічними візерунками. Довго думав старий ірокез, що ж то діється, й нарешті здогадався: то біла людина лікує собі очі!
Отож – подамо, згідно з принципом безсторонності та рівновіддаленості, думку ірокеза про друковане слово як рівнозначну думці Сартра?