Нещодавно Апеляційний суд Києва змусив «Українську правду» відповідати за коментарі своїх користувачів під текстами. Це рішення може стати прецедентом для України, а медіаюрист Людмила Опришко переконана, що воно не враховує практики Європейського суду та містить багато порушень українського законодавства.

Як би там не було в юридичній практиці, але за дискусії на своїх сторінках видання відповідати мусить. Як не перед законом, то перед аудиторією. Бо в цьому і є сенс веб 2.0 – аби двостороння комунікація між мовником та аудиторією давала нову якість знань. У пошуках якої відразу ж постають камені спотикання – нецензурної лайки, образ та цинічних провокацій у коментарях виявилося більше, ніж самих коментарів.

Більшість видань намагається вирішити ситуацію інструментарно: наймають модераторів, впроваджують системи ранжування коментарів, логування через Disqus та Facebook. А дехто, як-от «Тиждень» чи «Історична правда», взагалі відмовилися від свята спілкування на своїх сторінках та замкнули функцію коментарів, повністю віддавши її сторінці у Facebook. Експеримент тривав тиждень, після чого можливість коментування повернули.

Хоч проблему дискусії в інтернеті неодноразово ще задовго до мене описували змістовніше та глибше, все ж дозволю собі кілька спостережень. Бо віз і далі там.

Багато говорять про те, що українським користувачам ще належить навчитися культури дискусії в інтернеті. Маючи нагоду порівняти медійні дискурси Польщі та України, можу сказати, що тамтешні експерти теж з дня на день очікують появи культури спілкування в інтернеті. Однак бруду в коментарях польські ЗМІ збирають не менше. Навіть матюки в нас схожі.

Та деякі спроби змінити стан речей таки привернули мою увагу. Цікавим прикладом є один із найавторитетніших польських блогерів – Комінек. Сьогодні один із його блогів читає 80–100 тисяч унікальних користувачів щомісяця, а кожна його публікація збирає десятки коментарів. І всі вони якщо й не є прикладом якісної дискусії, то справді позбавлені хамства. А ще кілька років тому його тексти та коментарі під ними рясніли вульгаризмами. Зрештою, справжню славу Комінек здобув завдяки посту, в якому він відверто вилаяв одну німецьку фірму. Цим Комінек не пишається й розповідає, як позбавляв свій блог того, завдяки чому збирав натовп читачів та коментаторів:

«Коли у 2005 році я починав свою пригоду з блогуванням, то писав дуже примітивно, вульгарно і не уникав контроверсій. Це притягало людей, які могли похвалитися чим завгодно, але не інтелектом. Були ще гіршими від мене. До сьогодні пам’ятаю статистики коментарів із 2006 року. На 40 тисяч кожен четвертий коментар містив слово “ку*ва” або “х*й”. Не перевіряв щодо інших негарних слів, але я б не здивувався, якби виявилося, що вульгаризмів в мене було більше, ніж коментарів».

Аби змінити ситуацію, Комінек зібрав кілька своїх старих текстів, відредагував їх, видалив вульгаризми та опублікував знову. Протягом місяця ці ж тексти зібрали півмільйона унікальних переглядів. Коментарі були без вульгаризмів, а сварки хоч і відбувалися, та не переходили меж.

«Хамство притягує хамство. Відсутність хамства не вбиває блог. Це просто притягує інших людей. На мою думку, суттєво кращих від тих, які під твоїм текстом вміють написати хіба що: “ох**нно”», – дає поради Комінек у своїй книжці «Блогер». Відтак він вирішив змінити стиль коментарів у блозі й поступово вводив правила, яких зобов’язував дотримуватися. Про допомогу в модерації він попросив кількох читачів, яких умовно назвав Івонками. З того часу Івонки не толерують у коментарях:

- вульгаризмів;

- критики Комінека;

- чіпляння, глузування, відсутності культури щодо інших користувачів;

- спаму з посиланнями на приватні сторінки, підписування адресою своєї сторінки;

- негативні відгуки про тих, хто розміщує рекламу на цьому блозі;

- звинувачень Комінека у прихованій рекламі та нечесності; на всіх блогах рекламу завжди чітко позначено;

- зірку****вання вульгаризмів;

- використання смайлика “:P”.

Поміж змістовних правил є й абсурдні, які пропонували самі ж читачі блогу. Так нав’язувалося спілкування, а довкола блогу формувалася спільнота з власним сленгом.

Протягом перших трьох місяців існування регламенту блог втратив кожного четвертого читача. Протягом наступних трьох місяців статистика повернулася до стану перед «цензурою». За рік існування регламенту середня кількість коментарів на текст зросла вдесятеро. Тим самим зросла кількість переглядів блогу.

«На жодному з інтернет-форумів не буде проблем із вульгаризмами, якщо модератори перестануть боятися видалити найменші (а не лише найбільші!) вияви безкультур’я. Місця, в яких спільноту тримають на короткому повідку, є вільними від хамства, а читачі своїм способом формулювання коментаря змушують інших використовувати такий же стиль. Видалення злісних порушників – це насправді видалення меншості. Кільканадцятьох або кількох десятків хамів, за яких ніхто боротися не буде. Бо ще в нашому суспільстві не є так погано, аби масово захищати плебеїв інтернету», – вважає Комінек.

Встановлення особливих правил коментування може обурити аудиторію, але це ще не означає, що вона піде. Бо користувач перш за все приходить читати тексти. А від коментування його може відштовхувати «сміття» в коментарях. Як написав Комінек у галузевому журналі Press, такі правила існують не проти тих, хто творить дискусію. Вони лише вказують на двері тим, хто її руйнує:

«Редакції порталів не хочуть боротися з хамством, бо їм це ще не потрібно й вони ховаються за так званою свободою слова. Мене теж звинувачували в обмеженні свободи слова, але це справжнє лицемірство, бо кожен із нас на щодень визначає свої межі. Дехто може вбити за образу свого песика, інші закипають аж тоді, коли ображають їхню матір. Перед редакціями врешті постане необхідність модерування контенту, який творять читачі, й це зовсім не повинна бути модерація превентивна, яка призводить до сповільнення дискусії та вимагає додаткового набору людей для читання коментарів. Кожну спільноту можна виховати, встановлюючи їй межі прав та обов’язків, а після цього послідовно вимагати їх дотримання. Як не пряником, то прутом».

З іншого боку, блогер не працює в такому інтенсивному режимі, як новинний ресурс. Зазвичай йому не доводиться стежити за коментарями під десятками текстів щодня. Все частіше редакції наймають для цього спеціальних працівників. Переважно вони займаються видаленням спаму, флуду, вульгаризмів – вигрібають сміття зі свого подвір’я. Але робота такого працівника могла би стати кращою інвестицією, якби він замість розгрібати сміття в тому садку посіяв газон. Почати з чітких та прозорих правил, яких реально дотримуються, – найкращий шлях.

До іншого цікавого способу змінити якість дискусії в коментарях вдався портал NaTemat.pl, який дозволив коментувати лише через акаунт у Facebook. Більшість коментарів на цьому порталі стосуються поданої теми, користувач утримується від беззмістовних коментарів, бо підписує їх своїм іменем. Редактори порталу спочатку боялися, що втратять коментаторів, однак зараз вони називають це своєю перемогою.

Сьогодні публікації порталу збирають кілька десятків коментарів, які цілком надаються до розвитку дискусії на подану тему. При цьому редакція порталу запевняє, що потреба модерувати коментарі виникала лише кілька разів. Ще одною перевагою коментування через Facebook є те, що коментар користувача можуть побачити його друзі, тож потенційна аудиторія зростає. До речі, коли два роки тому Facebook запустив свою систему коментування для зовнішніх сайтів, кількість коментарів у виданні Examiner.com зросла вдвічі.

До схожого способу вдалися і в українських виданнях. Forbes.ua запровадив авторизацію через Facebook, «ВКонтакте», Twitter та Google. Під текстами видання рідко назбирується понад півсотні коментарів. Та для користувача вони виглядають більш змістовними, ніж, наприклад, понад сотня коментарів на Liga.net, де коментувати можна тільки через Disqus та де встановлено чіткі правила.

Успіх таких рішень не в системі авторизації. І NaTemat.pl, i Forbes.ua, і Комінек перш за все мають стале ядро аудиторії. Видання, які формують спільноту, зміцнюють соціальні зв’язки між читачами, здатні бути майданчиком для якісної дискусії. А модерувати її вже можна як завдяки Facebook чи Disqus, так і за допомогою Івонок чи комент-редакторів.

Звісно, на якість коментарів ще впливає практика купування трафіку з агрегаторів на кшталт Ukr.net чи I.ua. Не варто також сподіватися на миттєву лояльність аудиторії, яка потрапляє за пошуковими запитами з Google. Можливість швидко додати коментар на деякий час затримує таку випадкову аудиторію на сайті. Та з іншого боку, користувач, який напише змістовний коментар, не лише довше перебуває на сайті, а й повертається, аби переглянути продовження дискусії.

Можливо, зараз рекламу в інтернет-виданнях оцінюють у першу чергу за статистикою відвідуваності й глибиною. Та логічно, що для рекламодавця важливішими мали б бути 50 тисяч користувачів спільноти, які побачать його рекламу, ніж 300 тисяч випадкових переходів із Google та Ukr.net. Мабуть тому Forbes.ua відразу відчув себе так впевнено, бо 25–30% його трафіку – це прямі заходи.

Філософ Майкл Хайм пояснює хамство в мережі відсутністю безпосереднього контакту. Він стверджує, що спілкування за допомогою комп’ютера витісняє фізичну особу: «Комп’ютери ховають вікна душі за моніторами, слухавками з мікрофонами, базами даних. Навіть відеоконференції генерують лише симуляцію зустрічі обличчям до обличчя». А тому Хайм вважає, що без фізичного контакту з іншими наша етика поступово деградує: «Відсутність безпосереднього контакту з обличчями людей призводить до зникнення етичної свідомості, на місце якої входить грубіянство».

Наскільки онлайн-культура розростається географічно, настільки зменшується відчуття локальних соціальних зв’язків, вони стають крихкими та неглибокими. Натомість при безпосередній комунікації почуття тепла, лояльності та, найголовніше, почуття відповідальності перед іншими залишаються стійкими.

Думку Хайма яскраво ілюструють декілька сотень (а то й тисяч) френдів у наших профілях на Facebook. Зі скількома з них ми спілкуємося? Зі скількома ми перетинаємося у фізичному світі навіть тоді, коли живемо чи працюємо зовсім неподалік? Чи в коментарях ми полемізуємо з незнайомою людиною так само, як в офлайні? Чи дійшло би до звільнення літредактора «Теленедели», якби вона критикувала головреда «Фокуса» не у Facebook? Чи зводилася б тоді ця критика до чіпляння за колір волосся? Чи існує інший публічний простір, окрім Facebook, де Тетяна Монтян так часто й так експресивно принижує партійців «Свободи» й не тільки?

За Хаймом, енергія органічного життя перестає керувати нашими розумовими актами. Особа зі світу фізичного свідомо чи ні, але стає іншою у світі віртуальному. Складно від неї вимагати дотримуватися етичних засад світу фізичного.

Ні заборона анонімності, ні коментування через Facebook, ні тим більше відмова від коментарів не створить під текстами видання віртуального Гайд-парку. Кожна дискусія потребує спільноти, правил та модератора. Питання щодо її меж все ще залишається відкритим. І краще не довіряти його нашим судам.