Стаття В'ячеслава Піховшека «Разве справедливо, что Украине сейчас вместо “декоммунизации” втюхивают “бандеризацию”?» наочно продемонструвала характерний прийом, застосовуваний «тією стороною», тобто тими, кого не влаштовує сама ідея покінчити з засиллям радянських ідеологічних артефактів, хто хотів би збереження, а подеколи й примноження тих артефактів і того засилля.

Полягає цей прийом у тому, що російською мовою зветься «вокруг да около». Увагу аудиторії, а відтак і плин самої дискусії відводять від суттєвих питань, передусім від питання якості законопроектів, і перемикають або на щось залаштунково-конспірологічне, або ж на несуттєві дрібниці, звичайні прискіпування. Тексти законів самі по собі залишаються поза увагою.

Навіщо це? На думку спадає таке пояснення: щоб не допустити спокійної, без надриву, а отже змістовної дискусії. Щоби замість спокійно й толерантно обговорювати найкращі й найбільш прийнятні для суспільства темп і спосіб декомунізації, й надалі точилися непримиренні суперечки довкола декомунізації як такої. Щоби незгода й різниця думок генерувала не пошуки істини, а ворожнечу. Зрештою, щоби зробити з питання декомунізації те саме, що протягом багатьох років робили з мовного питання, — опудало національних масштабів. Щоби в разі остаточного ухвалення будь-якого — підкреслю: будь-якого — рішення обидві сторони почувалися обдуреними й скривдженими — так, як це й було з мовним питанням, коли наявний стан речей однаково дратував як україномовну, так і російськомовну сторони.

Коротко кажучи, завданням є створити напруженість довкола «законів про декомунізацію» самих по собі, як фактів, відвернувши увагу від їхнього змісту. Цілком за схемою «я Пастернака не читав, але засуджую»: створити ситуацію, коли цільова аудиторія не цікавитиметься справжнім змістом «цих ганебних законів», а домислюватиме його самотужки — й із цим, домисленим, буцімто змістом запекло боротиметься. А якщо вона щось домислить «неправильно», завжди можна буде їй підказати — що-небудь із серії «хунта» та «фашисти-бендерівці». Саме в такий спосіб, власне, й було підігріто напруженість на Донбасі, трагічні наслідки якої ми сьогодні спостерігаємо: ті донбасівці, які взялися за зброю зі щирих мотивів, воюють не з реаліями, не з реальною Україною, а з оцим домислено-підказаним пропагандистсько-технологічним продуктом. І їх уже геть не цікавить, як і що там насправді в Україні відбувається, бо ж коли там «фашизм» і «хунта», нічого доброго не може бути апріорі.

Навіювання стереотипів, абсолютизація стереотипів, аксіоматизація стереотипів — от чим наповнена стаття пана Піховшека. І це тим більше дивує, що сам Піховшек аж ніяк не справляє враження людини, яка мислить стереотипами.

«Как и многое в нынешней украинской политике, возня вокруг ЗД — эпизод в дьявольской междоусобице нынешних властных политиков, реально не понимающих, что с исторической памятью шутить нельзя», — ошелешує Піховшек читачів одразу після преамбули, на самому початку змістовної частини статті. Тобто, на переконання автора, якби не ця міжусобиця, ідея покінчити з засиллям тоталітарної символіки нікому й на думку не спала б. От, узяли й висмоктали її з пальця — а до того цієї ідеї геть ніхто не те що не висловлював, а й не замислювався над нею. Міжусобиця — вона, клята, й basta la parole.

Докази? Будь ласка: «Где следы Яценюка? Вятрович, докладывавший парламенту ЗД, — его непосредственный подчиненный. Институт Вятровича финансируется Кабмином». Грандіозно, чи не гадаєте? Кабміном, узагалі-то, фінансується дуже багато чого. Державні виші, наприклад. А отже, геть усі викладачі й студенти в них — «люди Яценюка». А ще театри. Ви гадаєте, на сцені виступають актори? А от і ні — «підлеглі Яценюка», от хто! А шахти, шахти — державні, принаймні? Хоч якого шахтаря візьми, й він виявиться «підлеглим Яценюка». Біда, та й годі!

Що ж до Вятровича, то він, узагалі-то, вчений, а не чиновник. І вчений відомий. І про необхідність декомунізації він висловлювався тоді, коли про появу Яценюка на чолі Кабміну й мови ще не було. Оце «Вятрович — безпосередньо підлеглий Яценюка» — це точнісінько те саме, що й «організований американцями Майдан». Переконання, що геть усі люди — холопи, причому холопи безмозкі, тільки й здатні, що сліпо й тупо виконувати чиїсь накази.

«Исхожу из обоснованного предположения, что Ложкин, бывший глава медиахолдинга UMH, умеет читать. Следовательно, он мог ознакомиться с текстом закона на сайте парламента», — цікаво, на кого розраховано цю святу наївність? Ложкін міг прочитати будь-що, хоч повне зібрання творів Дар'ї Донцової, але допоки Адміністрація Президента офіційно не отримала тексту ухваленого закону, будь-які коментарі її глави є неможливими. Бо закон той, допоки офіційно не надійшов, від творів пані Донцової геть нічим не відрізняється. Ну, таким от капосним є протокол. Та й підписувати або не підписувати закон — вирішуватиме, хотілося би сподіватися, не Ложкін, а Порошенко. Й якщо пан Ложкін не став гратися в «битву екстрасенсів» і намагатися яснобачити хід думок Президента, його в тому можна зрозуміти. Знову ж таки, я був би дуже сильно здивований, якби дізнався, що пан Піховшек і справді про ці абеткові процедурні моменти зовсім нічого не відає.

«И что получается? Яценюк — сталинист? Да нет, просто конъюнктурщик». Хрестоматійний, відомий ще з античних часів і навіть анітрохи не модернізований прийом ad hominem: Яценюк — кон'юнктурник, отже будь-який закон «від Яценюка» — апріорі поганий; далі можна не читати й змістом закону не цікавитися. Одне тільки запитання залишається без відповіді: хто він тоді, Яценюк — кон'юнктурник чи гігант ідеології, який  зсунув із точки замерзання питання декомунізації? Чи, взагалі-то, постать Яценюка не перебільшено?

Разом із тим, автор статті проникливо дбає про репутацію та політичне майбутнє Петра Порошенка, всіма силами хоче захистити його від капостей підступного Арсенія Яценюка. Можливо, це простий збіг обставин, але саме такою вже досить довго є інформаційна тактика «Опозиційного блоку». Що й дає підстави припустити: не лише ця дбайлива турбота, а й уся стаття є відображенням колективної свідомості Партії регіонів... даруйте, «Опозиційного блоку».

Якщо ж хтось зацікавиться змістом? Тут автор статті розставляє подальші капкани — для надміру допитливих. «В этом законе приведен длинный перечень тех, за кем закрепляется статус борцов за независимость Украины, причем среди них нет, например, военнослужащих-украинцев дивизии СС “Галичина”». А що, неодмінно мають бути? Бо інакше доводити, що в Києві «хунта» та «фашисти», стає складнішим? Бо інакше стереотип зависає?

«И противопоставлять Вторую мировую войну и Великую Отечественную войну не нужно. ВОВ — действительно часть мировой войны». Але ж річ у тім, що радянська пропаганда саме протиставляла. Точніше навіть, затуляла одне поняття іншим: за Великою Вітчизняною війною було геть не розгледіти Другої світової. Велику Вітчизняну війну просто вилучали з загального контексту Другої світової. Те саме робить сьогодні російська пропаганда. У випуску «Жди меня» 9 травня («Інтер») російські ведучі довго й детально розповідали, що перемогу в тій війні здобув СРСР, що воювали Росія, Україна, Білорусь, Грузія, Казахстан, але «не було українців, росіян, білорусів, грузин, казахів, а були солдати (біомаса, позбавлена індивідуальних рис? — Б.Б.)». Жодних інших «безнаціональностей», жодних інших «ненародів» серед переможців не було — хіба ж не так вийшло в підсумку?

Ба більше: нинішня російська пропаганда пішла ще далі. Зверніть увагу: теза про визволення Європи від нацизму з російської риторики майже зникла й побіжно з'являється лише тоді, коли риторику розраховано на закордонну аудиторію. От як ви гадаєте, чому різні країни не хотіли впускати до себе залдостанських байкерів? Та тому, що вони їхали не як нащадки визволителів; меседжем, який вони несли, було: «Тремтіть, переможені!». Не правду везли вони до Європи, а силу й зверхність. А серед росіян дедалі більше вкорінюється переконання, що ВСЯ Європа була в тій війні переможеною, що Перемога 1945 року — це була перемога Євразії над Європою (божевільне з погляду географії протиставлення, але сучасна російська ідеологія цього божевілля впритул не бачить).

А пан Піховшек каже: «частина». Та й, зрештою, що робити з тим фактом, що для України війна — реальна війна тут, удома — почалася 1939 року?

А далі — увага: «По моему мнению, их (закони. — Б.Б.) следует рассматривать сквозь призму нынешней государственной политики. Я определяю ее как насильственное изменение идентичности нынешних поколений украинцев. Каждый, кто находит здравое и героическое в истории СССР, помимо преступлений, присущих этому государственному устройству, объявляется “совком”, человеком с “советским менталитетом”. Таких людей подвергают осмеянию, против них активно используют язык вражды. Цель этой спецоперации: украинцы, признавая советский режим в собственной стране “преступным”, должны и осудить, и стыдиться его».

Отже, В'ячеслав Піховшек прямим текстом каже: в українців — радянська ідентичність, а нинішня «спецоперація» покликана її змінити. Тож мушу його засмутити: саме так, саме це і є метою. І навіть двічі засмутити: чутки про буцімто радянську ідентичність більшості українців є сильно перебільшеними. Бо в іншому разі історія останньої чверті століття розвивалася б зовсім не так, як це було. А отже, про «насильницьку зміну» не йдеться. Тож пан Піховшек пропонує навіювати українцям радянську ідентичність, прищеплювати її — так виходить?

От же що дивно: чомусь східні німці, чехи, словаки, болгари (бунтівних поляків із угорцями до уваги не берімо) не вважають, що падіння комуністичних ідолів змінило їхню ідентичність. То чи українці — з якогось іншого тіста?

До речі: чи правда, що, визнавши нацистський режим злочинним, засудивши й соромлячись його, німці змінили ідентичність? Чи правда, що, засудивши й соромлячись режиму Чаушеску, змінили ідентичність румуни?

«Предлагается признать Украину колонией в составе СССР. Историю страны переписать, представив ее в националистическом варианте: украинцы якобы только тем и занимались, что боролись против советской власти, их в ответ прессовала Москва, а провозглашение независимости в 1991-м — триумф ОУН-УПА». Це, мабуть, для Людоїдки Еллочки було написано? Від кого пан Піховшек чув, що незалежність 1991 року — це тріумф ОУН — УПА, хто це монополізував незалежність?

Теж давно відомий прийом — сперечатися не з опонентами, а з самим собою, приписуючи опонентам власні думки й власні висловлювання.

Що ж до статусу колонії... Чи той факт, що Британська Індія не жила лише тим, що боролася з колонізаторами, відбирає підстави вважати її колонією? А чи Африка початку ХХ століття не складалася майже виключно з колоній — навіть попри те, що потужна боротьба за незалежність на континенті розгорнулася пізніше?

Автор цитує Порошенка: «Децентрализация предусматривает расширение прав регионов в вопросах исторической памяти. Общины сами будут определять, под какие памятники возлагать цветы... В процессе децентрализации следует учитывать местные специфики в вопросах исторической памяти, а также других выражений инаковости, которая только и может сохранить Украину объединенной». І запитує: «Скажите, какая инаковость регионов Украины возможна, если людей, например, из ОУН, обязывают чествовать во всех регионах Украины?» Так і уявляється картина: жителів Харкова під дулами автоматів женуть покладати квіти до пам'ятника ОУН. Одне тільки питання: куди їх женуть, якщо в Харкові такого пам'ятника немає, а в законі про його негайне будівництво не написано? І про квіти, до речі, не написано. Не зобов'язують же нас усіх у примусовому порядку покладати 9 березня квіти до пам'ятників Шевченку! А чи, може, в Україні Шевченка не «чествуют»? Грубо, пане Піховшек, грубо!

«Представьте себе ситуацию учителя, который отвечает на вопрос ученика в школе о строительстве железной дороги из Боярки в Киев — сюжетной линии романа Николая Островского “Как закалялась сталь”. В этой истории масса глупого и героического». І знову пересмикування. По-перше, не факт, що цей роман так уже конче потрібно вивчати у школах — принаймні, ще наприкінці 1970-х років ми вивчали його не без сміху. По-друге, пан Піховшек і сам не надто ретельно його вивчав, бо про залізницю з Боярки саме до Києва там, коли не помиляюся, ніде не сказано. Сказано лише, що поблизу Боярки; дослідники так достеменно й не знають, куди вона вела, й чи була взагалі, а чи це був художній вимисел. Воно було б і дивно — будувати з Боярки до Києва вузькоколійку, коли між цими містами давно вже існувала залізниця широкої колії, та ще й магістральна. А чи це й були «глупое и героическое»? По-третє ж, вихід для бідолашного вчителя є очевидним: як було, так і казати. І про «глупое», і про «героическое». Усього лише відділяти одне від іншого й наголошувати, що «глупость» державного керівництва компенсується героїзмом рядових громадян, і в тоталітарних державах це є нормою, а не злочином.

«Героизм — в упорстве первых комсомольцев, под пулями воров-бандитов (пардон, ныне “борцов за независимость”) построивших холодной зимой 1921 года узкоколейку». Ну зрозуміло: комсомольці — всі кришталево чесні й шляхетні, «борці за незалежність» — усі, мов на підбір, злодії й бандити; червоноармійці тільки й робили, що будували вузькоколійки, їхні супротивники тільки й робили, що стріляли. З якого року подібна аргументація?

«Далеко не все, что происходило во время коммунистического режима, является преступным». Оце — свята правда, хочеться підписатися під кожним словом. Багато чого незлочинного відбувалося. Сходило й заходило сонце, наставала весна, а за нею літо. Народжувалися, виростали, закохувалися й народжували дітей люди. Писали Олесь Гончар та Павло Загребельний. Знімали фільми Олександр Довженко та Сергій Параджанов, Андрей Тарковський та Леонід Гайдай. Співали Булат Окуджава та Владимир Висоцький. Танцювала Майя Плісецька. От тільки про радянський РЕЖИМ вона висловлювалася дуже й дуже недобре. Й не лише вона.

А тепер скажіть: чи ухвалений закон вимагає все це забути й заборонити? Не знаю: може, сам пан Піховшек щиро вважає, що з'явився на світ він лише й винятково завдяки «рідній партії» й «особисто дорогому». Може, він вірить, що, якби не радянський режим, не було б у нього молодості, а він одразу народився б пенсіонером. Ну то хай собі — закон насправді цього аж ніяк не забороняє.

«Признать преступным все его (радянського режиму. — Б.Б.) действия — означает решить для себя, что наши деды — руководителей предприятий, наши матери и отцы — учителя, были пособниками преступников, руководивших СССР». Отут і полягає головне пересмикування. Бо люди, суспільство не тотожні державі та владі. Це — не одне й те саме. І пан Піховшек це чудово знає. «Керівники підприємств» ,«учителі» — це не був РЕЖИМ. Це не була ВЛАДА. Це були люди, яким випало жити в цьому місці в цей час. Щастя чи нещастя випало — це вже кожний вирішує для себе сам. За тієї самої умови: вирішує для себе, а не для всіх. Тільки якщо люди працювали, досягали успіхів, виховували дітей, робили відкриття — до чого тут пам'ятники Леніну? До чого вулиці як не Кірова, то Куйбишева, як не Свердлова, то Орджонікідзе — вулиці, що крокують всіма майже без винятку містами й селами? «Якщо Ганна Миколаївна за радянської доби працювала вчителькою, то центральна площа міста має носити ім'я Леніна» — де тут бодай натяк на логіку?

Наступна гіперцитата: «История Украинской Советской Социалистической Республики — это нечто, что не вписывается в понятие декоммунизации. Это сталинские репрессии до войны и после нее, это массовое выселение западных украинцев в Сибирь. Но это и победа в Великой Отечественной войне. Это индустриализация страны до нее и восстановление промышленной мощи Украины после 1945 года, когда самоотверженный труд миллионов украинцев поднял из руин наши города». Наскільки мені відомо, жоден із чотирьох законів не вимагає зруйнувати й зрівняти з землею підняті з руїн міста. Жоден із них не вимагає позбутися промислової міці — тим паче що від неї лишилися ріжки та ніжки задовго до ухвалення «законів про декомунізацію», й, підозрюю, зовсім не Яценюк із В'ятровичем у тому винні. А чи закони вимагають зруйнувати «героический Южмаш» — подаруймо панові Піховшеку стилістику газети «Правда»? Ніби в інших країнах, де не було «мудрої партії», не будували заводів та електростанцій, не відновлювали після війни міста. Тільки от варшавське Старе Място підняли з попелу, а старий київський Хрещатик пішов у небуття.

Втім... «Нам известно, что десоветизация Латвии и Венгрии привела к гибели Рижской автобусной фабрики, выпускавшей знаменитые “рафики”, и “Икаруса”, производителя серийного автобуса для советского блока. На их место пришли западные конкуренты, такова цена за “декоммунизацию”. Исходя из этого, мы можем предположить, что рано или поздно закроют “Южмаш”, а “Артем” перестанет производить конкурентные во всем мире крылатые ракеты», — щосили лякає Піховшек. «Популярно объясняю для невежд: я к полякам уезжаю, в Будапешт» — от саме на такому рівні. Просто цікаво: яким це чином заборона комуністичної пропаганди змусила закритися згадані заводи? Їх що, закрили в директивний спосіб, як комуністичні символи? Щодо «Ікарусу» це було б і зовсім комічно: цей завод і близько не був «будовою комунізму» й налічував понад сторічну історію. Звісно ж, ніхто цих заводів не закривав. Просто з відходом комуністичного директивного планування — того самого, яке й в Україні відійшло в історію понад двадцять років тому — продукція цих заводів виявилася неконкурентоспроможною. Так, вона була найкращою в соціалістичному таборі, а от за світовими стандартами виявилася неконкурентоспроможною. В Україні в такий самий спосіб давно вже закрилися сотні підприємств; саме з цих причин у багатьох районах Донбасу основним видом підприємства стали копанки. Ті, яких ані в Латвії, ані в Угорщині немає. Пальцем у небо тицьнули, пане Піховшек — та навіщо я це кажу, ви ж і самі це чудово знаєте!

А ще автор лякає нас: всю власність у Західній Україні заберуть поляки! А в Буковині — румуни! А в Закарпатті — угорці! А якщо навіть українці, то мироїди! Людей виселятимуть із квартир, відбиратимуть у них мало не геть усе! Жах, та й годі. Тільки знову те саме: в інших країнах (Польща, Чехія, Латвія) подібне відбувалося не через закон про заборону тоталітарної пропаганди, а через закон про реституцію. Чи є в нині ухвалених законах бодай що-небудь про реституцію? А чи пан Піховшек вважає, що одне автоматично випливає з другого? Та ні, не може він так вважати, він же освічена людина! А отже, він свідомо дезінформує аудиторію в розрахунку на її невігластво. Яка ж це, мабуть, душевна драма — освіченій людині писати в розрахунку на те, що читатимуть його творіння самі лише невігласи!

І злочини, й будови комунізму... Усе це — варіації на стару тему: мовляв, були у Сталіна злочини, але ж який він був ефективний менеджер! То й Гітлер був «ефективний менеджер», і Мао Цзедун, і будь-який тоталітарний лідер — хоча б із тієї причини, що тоталітарний лідер-монарх — то ціла епоха, тоді як у демократичних країнах лідери змінюються й змінюються, мов у калейдоскопі.

«12 из 18 членов Политбюро ЦК КПСС, высшего руководства СССР, были этническими украинцами, таковыми были записаны в паспортах... Что это означает? Что Украина была не “колонией преступного советского режима”, а полноценным совладельцем Советского Союза. Отрицать это — означает признать, что украинцы времен Леонида Брежнева колонизировали сами себя, что является абсурдом даже в наши нынешние нелогичные времена». А колишній прем'єр-міністр України Юрій Єхануров є бурятом за батьком і поляком за матір'ю. Ну то й що тепер робити, які висновки з того випливають? А Олександр Пушкін за паспортом був ефіопом. А Михаїл Лермонтов — шотландцем. А Наполеоне Буонапарте — корсиканцем, тобто італійцем. А нинішня президент Бразилії Ділма Русефф — болгаркою. І знову: ну то й що? У тому ж і річ, що ці члени політбюро були «українцями за паспортом»! Тими, хто вичавив Україну з себе, вигнав її зі своєї душі. Що українського в них було, які сантименти до України вони оприлюднювали? Й усіх нас стрімко гнали до того, щоб залишитися «українцями за паспортом» і не більше.

«В апреле 1960-го, когда возле хутора Лозы Пидгаецкого районе Тернопольской области в своем последнем бою воины УПА схлестнулись с боевым отрядом НКВД, в городе Тернополе вовсю шла стройка. Работало 28 промышленных предприятий». 1960 року — НКВС? За пізнього Хрущова — «народний комісаріат»? Слухайте, а чи Піховшек це писав? В'ячеслав Піховшек — освічена людина... У цілому ж наведену цитату інакше як знущання сприймати дуже важко. «Її зґвалтували в підворітті — а тим часом шахтарі перевиконували план на честь з'їзду рідної партії, а сталевари працювали в рахунок наступної п'ятирічки». До речі: чи суд — хоч радянський, хоч який — виніс би виправдальний вирок убивці на тій підставі, що на роботі той виконав п'ятирічку за півтора тижні? Пом'якшений — можливо, але не виправдальний.

Доросла людина тим і відрізняється від дитини, що вміє відокремити добро від зла, розділити їх. Точнісінько тим самим відрізняється зріле суспільство від незрілого. І якщо поляки та чехи провели декомунізацію — чи оголосили вони тим самим злочинцями всіх, хто жив і працював за комуністичних часів? А чи там не будували заводів, шкіл та дитячих садків? А чи, зрештою, не будували їх у нацистській Німеччині? У запропонованій Піховшеком системі координат денацифікація Німеччини не могла б відбутися ніколи — бо за Гітлера ж теж було стільки героїчного! Стільки такого, чим Німеччина може пишатися! Так, були й «окремі недоліки» — але як же відділити одне від одного, коли вони нероздільні? Ведучи мову про принципову, засадничу неможливість декомунізації, Піховшек просуває ідею неможливості й шкідливості будь-якої детоталітаризації, й денацифікації зокрема.

У тому й мало би полягати обговорення законів про декомунізацію, щоб відокремити зло від добра якомога точніше, якомога чіткіше. Щоб не вихлюпнути дитину разом із водою. Тільки от за запропонованого підходу це неможливо.

Піховшек цитує історика Андрія Портнова: «В Украине все памятники и память не сводятся к одной версии войны. И это хорошо, потому что такое сосуществование разных видений войны помогало Украине все это время ее непростого постсоветского существования сохранять плюрализм». Цитує й Наталію Яковенко: «Украинским является все то, что происходило на территории Украины». Одне запитання: чи позиція самого автора допомагає зберегти плюралізм? Ні, зовсім ні. Навпаки: замість об'ємної, багатовимірної картини з багатьма кольорами й відтінками Піховшек малює (й вимагає малювати всіх) пласку чорно-білу схему. Він не об'єднує, не синтезує різні виміри правди про війну, різні її аспекти й бачення — він розділяє, протиставляє їх і оголошує правильним і дозволеним лише один вимір. Так, українським є все, що відбувалося в Україні — але ж це не означає, що все було добрим і гідним наслідування! Що серед того, що відбувалося в Україні, ніщо не підлягає осуду!

Тут стає очевидним іще один аж ніяк не новий прийом нечесної дискусії — звинувачувати опонентів у тому, на що грішиш сам. У законах про декомунізацію немає жодного слова про те, що пам'ять про подвиги Червоної армії під час війни треба заборонити. Об'єднати пам'ять — от що стоїть на меті. Натомість сам Піховшек, називаючи закони «націоналістичними», де-факто вимагає заборонити пам'ять про УПА чи в найкращому разі запхати її у вузькорегіональні межі.

Так, на часі — децентралізація. Але чи означає децентралізація, що загальнонаціонального взагалі нічого не буде? Що в кожного регіону буде своя пам'ять, своя ідеологія, своя система цінностей, свій погляд на добро та зло? Не як відтінки та акценти, а як суверенна ідеологічна політика в кожному регіоні? Що регіональна пам'ять не доповнюватиме одна одну, а конфліктуватиме одна з одною, й конфліктуватиме непримиренно? Тоді це, даруйте, національна шизофренія. Тоді це означатиме, що України більше немає, а є двадцять п'ять клонів «ДНР». Чи саме це і є метою?

В кожного регіону — своя пам'ять? Гаразд. Тарас Шевченко ніколи не був у Галичині. То хай «кляті бендерівці» не привласнюють нашого Шевченка? На Слобожанщині й у Причорномор'ї він, до речі, також не бував. Іван Котляревський жив у Полтаві. Класик обласного значення? Ольга Кобилянська народилася на території сучасної Румунії. То хай румуни її й шанують? Даруйте, навіть не знаю, як це назвати.

Фрагментація, руйнація України замість її єднання — от що пропонує нам В'ячеслав Піховшек. Заперечення України як цілісності й представлення її як довільної сукупності антагоністичних один до одного регіонів. Партія непримиренних регіонів?

... А річ же в тім, що закон про заборону комуністичної та нацистської символіки й справді дуже неоднозначний — тільки неоднозначність ця полягає зовсім не там, де малює її Піховшек.

Я вже згадував про потрібну точність визначень. Скажімо, боротися з комуністичною символікою на пам'ятниках Другої світової війни, як на мою думку, й справді не варто, бо не в ній там головний зміст. Є ж у Парижі назви на честь Сталінграда! Не Сталіна, а саме Сталінграда як місця історичної події. Й навряд чи французи й туристи асоціюють їх безпосередньо з кремлівським тираном — Сталінградська битва давно вже живе окремим від радянського диктатора життям.

У західноукраїнських містах є вулиці й пам'ятники на честь дивізії «СС — Галичина». У Тернополі таку вулицю я можу показати — принаймні, 2009 року вона мала таку назву. Чи підпадають ці назви й пам'ятники під заборону? Щодо цього в зосереджених на декомунізації ЗМІ повна тиша.

Головне ж запитання: чи не вийде з усього цього якийсь суто бюрократично-символічний акт? Суто радянське за сутністю створення гарної картинки, гарного вигляду? Адже повалити пам'ятник Леніну не означає вивітрити того Леніна з людських голів. Тим паче акти самочинного повалення, тим паче як улітку одного з пам'ятників у Харкові, коли для цього використали першу-ліпшу припарковану — чужу, невідомо чию — машину, й коли це супроводжувалося стріляниною. Чи тим самим зник Ленін із голів харків'ян — а чи ще міцніше там засів? Подібні акти в містах Донбасу — чи наблизять вони взаєморозуміння, а чи віддалять його? Чи вважатимуть місцеві жителі, що їх інтегрують до українського суспільства, а чи що прагнуть підкорити?

А в Узбекистані вже давно проведено тотальну декомунізацію, навіть пам'ятники війни майже всі демонтовано. Не відстає від Узбекистану й Туркменістан. Але чи наблизилися ці країни до світлих демократичних обріїв? Сама по собі декомунізація, як виявляється, зовсім не означає детоталітаризації, вона може означати підміну одного тоталітаризму іншим.

Усе це вимагає спокійного, навіть тихого робочого обговорення. Без галасу, без прокльонів і без винесення вироків та навішування ярликів.