От уже понад десять днів триває обговорення подій у Мукачевому, а туману все ще надто багато й, подеколи здається, його навіть більшає. «Змова балакучого мовчання» — так дедалі більше виглядає те обговорення. Бо акценти так і не розставлено, консенсусу довкола подій так і не видно, а версії й думки не просто все ще замінюють факти, а дедалі частіше ігнорують їх. Іде очевидне забалакування теми.

Натяки на факти, здогадки й припущення, слова сторін конфлікту, сприймані без сумнівів — усе це й дотепер наявне в повному й максимально можливому обсязі. Висвітлення збройного зіткнення в Мукачевому одразу почало хибувати на... я би назвав це методологічною неадекватністю. Адже цей конфлікт від самого початку не підлягав традиційному висвітленню через баланс позицій сторін — хоча б із тієї причини, що щодо кожної зі сторін існували обґрунтовані підозри в недобросовісній зацікавленості. Простіше кажучи, в тому, що свою провину кожна з них будь-що намагатиметься перекласти на інших і засобами не дуже гребуватиме.

А ще у висвітленні мукачівських подій повсякчас виникали дірки. Шановна Інна Долженкова звернула увагу на те, що так і не з'ясованим завис фрагмент із хлопчиком-заручником: чи був він, чи ні. «Скажіть, що це фейк! Розкажіть усім, що це фейк!» — благала Ольга Мусафірова в ефірі «Свободи слова». Благала тоді, коли так і не було достеменно відомо, фейк це чи правда. Як, власне, до кінця невідомо й дотепер — і правильно: це ж вам не про контрабанду з мільйонами розповідати! Тут про мільйони не йшлося — то й ціна інформації про те, «а чи був хлопчик», копійчана?

Але це далеко не все: тема «чим скінчилося протистояння» просто випала з уваги на цілий тиждень. От повідомили, що бійців «Правого сектору» оточили в лісі на горі, й на тому цікавість до теми зникла. Чи могло б так бути у США, країнах ЄС, у будь-якій країні з розвиненою четвертою владою — тим паче коли йшлося про не те що гарячу, а шокову подію? Чи не передавали б там щодня оперативні зведення, як триває операція — аж поки в ній не було би поставлено крапку?

Бійці «Правого сектору» вступили до «Азова». Хто вступив? Чому вступили? Який тут зв'язок із подіями в Мукачевому — а чи це просто збіг фактів у часі? Причинно-наслідкові зв'язки танули й розчинялися на очах, факти валилися докупи, й у них було дедалі важче розібратися.

Чому з бійцями «Правого сектору» вели перемовини, чому пристали (а чи не пристали?) на їхні умови? Чи це є світовою практикою?

Новий очільник Закарпатської обласної держадміністрації Геннадій Москаль заявив, що «бійці "Правого сектора" займалися банальним бандитизмом. Крім того, що вони влаштували перестрілку в Мукачеві, вони ще викрадали і катували людей, вимагали гроші у підприємців, забирали майно, використовуючи при цьому зброю, в тому числі автомати, кулемети і гранатомети». Якщо таке й справді було, то хіба не журналісти мали б торкнутися цієї теми, причому вже давно? Адже, мабуть, не у вакуумі все це відбувалося, й чутки регіоном ширилися?

Недільні «Подробности недели» на «Інтері» показали колишнього бійця «ПС», якого, за його словами, брутально пограбували товариші, а потім він був змушений переховуватися. З його слів вимальовувалося цілковите дежавю: саме так було на Донбасі двадцять років тому, до найдрібніших подробиць так, тільки дійові особи мали інші імена. От тільки сюжет цей — такий, яким його було подано — залишив глядачам на розсуд: вірити йому чи не вірити. Зрозуміло: в даному разі домогтися балансу сторін було неможливо, та й ціна йому, за такої ситуації, була б невисока. Але те саме запитання: якби не було подій у Мукачевому, так нікого й не зацікавило б, що там відбувається постійно, «в буденному режимі»? Нікому не було б до того діла? Але ж за мирних обставин, не в контексті збройної сутички, й слова того хлопця сприймалися б інакше, й сюжет можна було зробити по-іншому, детальніше й не як просту ілюстрацію.

У тому ж таки випуску тижневих новин на «Інтері» був синхрон Геннадія Москаля про те, що серед членів «Правого сектору» дуже багато хто має судимості. І знову — в такому контексті — це пролунало як ілюстрація до бажаного висновку. Але раптом слова пана Москаля — й про судимості, й про бандитизм — не відповідають дійсності? Хіба хоча би за їхніми слідами не треба було негайно зайнятися з'ясуванням фактів?

Факт контрабанди — хай загальновідомий, але ж судом не доведений. І журналістські розслідування не супроводжували висвітлення мукачівського побоїща. Михайло Ланьо, а найімовірніше — й Віктор Балога «сидять на контрабанді» — всі ці сприйняли за беззаперечний факт і тим задовольнилися. Наголошую: особисто я вірю, що десь так усе воно й є. Але віра — річ така, й поки все це не доведено, чи не варто хоча б уживати іншу лексику — з меншою модальністю й із більшим залученням умовного способу?

Головне ж... Не існує єдиної «теми Мукачевого». «Події в Мукачевому» — це щонайменше дві різні теми. Контрабанда й корупція — це контрабанда й корупція, збройні загони, що чинять самосуд (і це в найкращому разі) — це збройні загони, що чинять самосуд. Але ці теми було змішано, й одна затуляла іншу. Начебто й лунали тези про неприпустимість збройних розбірок під патріотичними гаслами, начебто й лунали не лише як цитати з висловлювань представників влади, а й із вуст поважних політиків та експертів. Але якось надто вже побіжно це вийшло, здебільшого надто вже загальними фразами.

І в «Свободі слова» на ICTV 13 липня лунали, й у «Чорному дзеркалі» на «Інтері» 17 липня, і в інших ток-шоу. Цитати представників влади переповнювали випуски новин. Але сконцентрувати увагу на цьому аспекті так і не виходило: в ток-шоу розмови одразу скочувалися на теми контрабанди, корупції, влади взагалі тощо.

І тут уже цілковита провина модераторів, які дозволили змішувати теми й підмінювати їх, які не спрямовували розмову в конкретне річище, які дозволяли гостям студій вести мову про все одразу.

А ще (у «Свободі слова» найбільше, але не лише там і не лише в ток-шоу) не можна було не помітити очевидного дрейфу в давню улюблену тему — стосунки між сильними світу цього, в даному разі між Михайлом Ланьом та Віктором Балогою. З насолодою кріпаків, що в якості моральної компенсації за вічне приниження повсякчас обсмоктують походеньки поміщиків, наші ЗМІ взялися вникати в тонкощі взаємного поборювання цих персонажів.

Що ж до решти тем... На наших очах творилися міфи й легенди. Використовував Балога «Правий сектор», мов особисту гвардію, чи не використовував? У що хочете, в те й вірте. Боровся «Правий сектор» із контрабандою, а чи був одним із її учасників — у що хочете, в те й вірте. Зворотній бік інформації по-українськи: політики висловлюють категоричні твердження, не беручи на себе клопоту їх аргументувати, а з'ясовувати істину нема кому. Славетний баланс тут не допомагає, бо кожен довіряє одним політикам і не довіряє іншим, незалежно від контексту даної конкретної розмови.

От тому й є чимало людей, які цілком підтримують «Правий сектор». І на Закарпатті, як, зокрема, було показано у згаданому вже випуску тижневих новин на «Інтері», й загалом в Україні. Причин тут кілька: й невдоволення владою, й завеликі, нереальні очікування від неї, й переконання, буцімто можна взяти й миттєво навести в країні лад — і, відповідно, пошук тих, хто буцімто здатний це зробити.

Але є й інша причина — ЗМІ. «Революція триває, а “Правий сектор” — це такі собі новітні робінгуди», — цей мотив помітний у надто вже багатьох матеріалах. Наведу приклад із ангажованого видання: «Слава нації! Смерть ворогам! Бійці "Правого сектору", які відступили в гори, начебто не виходили на зв'язок. Мусорня продовжує прочісувати ліси під Мукачевим...».

Але співчуття лунає не лише в таких матеріалах. От соціальний психолог Олег Покальчук: «Мукачево — это не только новая Врадиевка». Чи не надто сміливе порівняння? Ще він, там само: «И он (народ. — Б.Б.) еще видит, что власть не нуждается в патриотах, она на самом деле их безумно боится. Весьма скромные пикеты “Правого Сектора” по стране вызвали у профильных чиновников панику, близкую к диарее».

У «Чорному дзеркалі» («Інтер», 17 липня) народні депутати Сергій Мельничук («Воля народу»), Юрій Левченко (позафракційний, ВО«Свобода») та Сергій Каплін (Блок Петра Порошенка) на три голоси переконували: «Правий сектор» бореться з олігархами, «Правий сектор» бореться з контрабандою, «Правий сектор» бореться зі злочинами міліції, «з бандюками», за справедливість. Гідної відповіді не було. А драйву цій ситуації додавав той факт, що Сергій Мельничук входить до складу тієї самої депутатської групи «Воля народу», що й Михайло Ланьо, з яким так справедливо бореться оспівуваний Мельничуком «Правий сектор». «А якщо державою керує олігарх?» — риторичне запитання так і зависло у повітрі: виходило, що, окрім «Правого сектору», з засиллям олігархів боротися й справді нема кому.

Нардепи з фракцій коаліції протягом усього часу теж додавали своє слово за те, що «Правий сектор» — нібито єдина надія й єдиний порятунок України.

Отже, гаразд: революція триває, попри інтриги й підступи влади. Як триває? А отак: «Підійшли до воріт, охоронця попросили викликати Михайла Ланьо. Після перепалки охоронцеві вистрілили в голову». Отака от буцімто боротьба проти олігархів за справедливість. А чи й справді хтось упевнений, що охоронець на воротах несе відповідальність за дії короля контрабанди?

Чи ставив хто-небудь руба це запитання в тих самих ток-шоу? А загиблі сторонні люди, що волею нещасливого випадку виявилися не в той час не в тому місці, — це й є торжество справедливості? А чи цілком по-сталінськи: ліс рубають (або злочинно вирубують, у даному разі не має значення) — тріски летять? Наївне запитання: чи учасники Революції гідності хотіли бачити Україну країною, де будь-хто будь-якої миті може перетворитися на відходи боротьби за справедливість? Чи саме задля того Революція гідності перемогла?

Був у мукачівській історії прикметний момент: бійці «Правого сектору» вантажили до багажника машини чоловіка, в якого стріляли й якого вважали мертвим. Не довелося бачити, щоб на цьому моменті хтось загострив увагу. Щоб поставив простеньке запитання: чи заведено так, що борці за справедливість прагнуть замітати сліди своєї боротьби?

Не доводилося бачити, щоби хто-небудь зупинився на факті розстрілу з гранатометів міліцейського посту. Так, міліція кришує контрабандистів. Але чи було достеменно відомо: от саме ті, хто стояв на пості, й кришують? Якщо мене обрахувала касирка в супермаркеті, піду задушу сусідку, обидві ж бо жінки — чи не така логіка спрацювала? Й чи не таку логіку всі сприйняли за нормальну, проковтнули самі й змусили проковтнути глядачів та читачів?

Та хай би навіть що, а напрошувалося зовсім уже простеньке запитання: чи було в діях міліції в даному разі й саме в даному разі щось протизаконне? Ба більше: чи міг той міліцейський пост діяти інакше, чи мав право не намагатися зупинити «героїв боротьби за справедливість»? І знову те саме: напрошувалося-напрошувалося, але так і не напросилося.

Ніхто, власне, так і не завів розмову на тему: чи не знецінилося в Україні людське життя — чи то внаслідок війни, чи то взагалі? Але ж було вже це, було: в Донбасі 1990-х років чимало хто вважав бандитів і рекетирів єдиною надією в боротьбі з комуністами, єдиною альтернативою їм! Чим це закінчилося, дуже добре відомо: Донбас став водночас і найбандитськішим, і найкомуністичнішим регіоном України.

ЗМІ не вперше мовчать тоді, коли мовчати не можна. Пам'ятаєте не такі вже давні події в Києві, коли група «патріотів» напала на автозаправну станцію, а потім, утікаючи, вбила міліціонерів? Тоді у ЗМІ здійнялася хвиля підтримки: мовляв, патріоти боролися проти ментів, що придушували Майдан і керували тітушками!

За дужками залишився оператор заправки з простріленою рукою: на нього просто не звертали уваги. Дуже навряд чи він теж підтримував тітушок та дуже навряд чи розстрілював майданівців — його просто списали з рахунків, до нього просто не було діла. І вкотре вже правильно: тут революція триває, а ви — про якогось там бензозаправника. Колись, за радянських часів, відносно ліберальна «Литературная газета» навела діалог якогось пихатого голови колгоспу з редакцією: йому закидали, що він покинув напризволяще стару й немічну самотню колгоспницю-пенсіонерку, а він відповів: «Я кормлю народ, а не бабку». Впізнаєте логіку? А вона та сама: «Ми ощасливлюємо народ, а не бензозаправника (охоронця, хлопчика, перехожого)». Народ як щось нетотожне сукупності громадян, як щось геть окреме від громадян.

Нехтування прикрими й незручними, «дрібними» деталями — от саме воно й призводить до суспільної необ'єктивності, до того, що значна частина суспільства просто відкидає всі суперечності, все, що не вписується в героїчну картину.

Хочуть того ЗМІ чи ні, але, вільно чи мимоволі, чимало публікацій стають піаром «революційних» екстремістів. Змушують аудиторію бачити речі не зовсім такими, якими вони є.

А тим часом російський опозиційний журналіст Олег Кашин уже висловлює припущення про російське коріння «Правого сектору». Дуже не хотілося б із ним погоджуватися, й такі прямі паралелі, радше за все, й справді є надуманими. Але пригадаймо нещодавню історію. До «Правого сектору» улюбленою лякалкою російської пропаганди була УНА-УНСО. Почерк роспропаганди був абсолютно ідентичний сьогоднішньому: тут були й вигадані факти, й приписування УНА-УНСО набагато більшої ролі, ніж ця організація відігравала насправді, й прив'язування її до будь-яких подій в Україні. Понад десять років тому довелося працювати в одній редакції з колишнім активістом УНА-УНСО. За його словами, був час, коли кожне слово Дмитра Корчинського він ловив, мов пророче одкровення, мов щось істинне й незаперечне. Минув час, і, як він казав, зрозумів: з усього цього стирчать ефесбешні вуха. Сьогодні все встало на свої місця, й Корчинський виступає на путінсько-русскомірівських «валдайських форумах».

Я далекий від того, щоб проводити прямі аналогії між УНА-УНСО та «Правим сектором», а тим паче між конкретними особистостями. Але цілком може бути, що на певному рівні й на певних осіб Росія таки впливає, а ще ймовірніше, маніпулює ними, створюючи певні ситуації й підкидаючи певні подразники.

Зрештою, було б дуже наївно гадати, що Москва прагне розхитати «київську хунту» лише з одного, «ватного», боку.

Бо один результат подій у Мукачевому вже не підлягає сумніву. Досі дуже важко — ой як важко — було переконувати донбасівських знайомих у тому, що всі лякалки російської пропаганди, й зокрема стосовно «Правого сектору», є вигадками або, щонайменше, перебільшеннями. Тепер, після подій у Мукачевому, переконувати донбасівців будь у чому стало взагалі неможливим. Події в Мукачевому легітимували російську пропаганду з усіма її «розіп'ятими хлопчиками» та іншими подібними жахами. Об Мукачеве відтепер розбиватимуться всі контраргументи. З рук української контрпропаганди вибито козирі — тільки й усього.

... Сталося так, що події в Мукачевому стали інформаційним розігрівом до з'їзду «Правого сектору», й дуже потужним розігрівом. Не хотілося би заглиблюватися в конспірологію, лише констатуймо факт: якби не події в Мукачевому, до з'їзду «ПС» було би прикуто незрівнянно менше уваги. Тож з'їзд став логічним продовженням тих подій, їхньою кульмінацією.

А висвітлення його підсумків нічим не відрізняється від висвітлення самих подій у Мукачевому. Майже ніхто — хіба що Олексій Гарань — не закцентував увагу на суперечності між оголошенням «Правим сектором» референдуму про недовіру до влади та його рішенням не йти на вибори. Майже ніхто не спрогнозував: задекларована «Правим сектором» відмова від мінських домовленостей — які наслідки вона матиме?

«Референдум про недовіру до влади — неконституційний», — рефреном лунає від різних спікерів у різних джерелах. Ніхто не звернув уваги на те, що ідея такого референдуму є маніпулятивною. По-перше, одночасна недовіра до всіх органів найвищої влади — це безвладдя, вакуум влади: бери, хто хоче. По-друге, дуже рідко популярність будь-якого президента в Україні сягала 50 % — це вам не путінська Росія. Тож можна хоч щопівроку проводити референдуми про недовіру президентові й мати гарантований результат «так, не довіряю» — причому за будь-яких умов і щодо будь-якого президента. По-третє, з недовірою до парламенту ще простіше: комусь не подобається присутність там «Опозиційного блоку», комусь — «Батьківщини», комусь — завелика кількість мандатів у Блоку Петра Порошенка й так далі. Тож, знову-таки, висловлення недовіри до парламенту є гарантованим, причому до будь-якого парламенту.

Головне ж, неможливо позбутися враження: й після подій у Мукачевому, й після з'їзду «Правого сектору» вимальовується картина, яка щодалі більше нагадує ту, яку малює російська пропаганда. Належної відповіді, належної деконструкції в наших ЗМІ вона не отримує.