Савік Шустер — це куди більший професіонал у сфері політики, ніж висуванець Петра Порошенка Володимир Гройсман. До такого висновку підводить порівняння ток-шоу «Шустер live» на каналі «112 Україна» та засідань Верховної Ради впродовж останніх місяців. Адже за ці місяці (власне, почалося це раніше, понад рік тому, а завершилося зараз) поволі, не надто помітно для провідних політиків і глядацької аудиторії відбулися істотні зміни у змістовому наповненні та стилістиці «Шустер live». Мабуть, інтуїтивно ці зміни в Адміністрації Президента відстежили, й саме тому, видається, це ток-шоу посунули з ефірних телеканалів, де воно було раніше. Що ж, усе логічно: Шустерова програма перебрала на себе значну частину місії українського парламенту, останній же перетворився на комбінат із затвердження президентських побажань і потрібних для подальшої співпраці з Міжнародним валютним фондом законопроектів.

Згадаймо лише деякі теми, що порушувалися на «Шустер live» останнім часом. Найголовнішою з них (принаймні, для десятків мільйонів виборців, вони ж телеглядачі), безсумнівно, була тема обґрунтованості зростання (дуже й дуже різкого, за будь-якими мірками) комунальних тарифів. Тут на коні була Юлія Тимошенко, яка справді досконало володіє цією проблематикою і яка під час виступів у кількох телешоу, за висловом одного мого колеги, «порвала чинний уряд, як Тузик грілку». І хоча потім численні речники влади та провладні експерти намагалися подати твердження Тимошенко щодо необхідності зниження тарифів як «небезпечний для держави популізм», жоден із них не зумів змістовно заперечити її основних тез. Більш-менш чесно реальні мотиви підвищення тарифів пояснив хіба що добре знаний в Україні Андерс Ослунд, нині — працівник Атлантичної ради США: «Популісти закликають до посилення державного контролю, щоб дешевий газ дійсно призначався для потреб українського населення. Але українська держава ще недостатньо зміцніла, щоб позбавити декількох осіб з великими зв'язками $2,5 млрд на рік. Тому уряд країни зробив те, що мав зробити, коли 1 квітня цього року підвищив ціни на газ для домогосподарств». Але чому про це не можна було почути на засіданнях Верховної Ради?

Не менш важливою для країни є й багатовимірна проблематика Донбасу, якій було присвячено чимало «гарячих» програм «Шустер live». А пряма участь регулярних частин російської армії в бойових діях проти України? А злочини, начебто вчинені проти мирного населення Донеччини (а чи справді мирного? на терористів і найманців не поширюються за міжнародними угодами жодні правила ведення війни) бійцями деяких добровольчих формувань? А проблема полонених росіян (тобто міжнародних терористів, із якими невідомо що робити, якщо вже їх не розстріляли на місці)? А скандальні відставки Валентина Наливайченка та Ігоря Коломойського? А нічим не менш скандальне, за великим рахунком, призначення Михеїла Саакашвілі? І так далі, й таке інше…

Усе це мав би обговорювати український парламент — на відкритих для преси і телетрансляції, а в разі потреби — і на закритих засіданнях. Але…

Нагадаю, якщо хтось не знає, що існує дві гіпотези походження поняття «парламент». За першою, свого часу завойовники-римляни, спостерігаючи за життям населення Англії, зазначали: в тубільців були місця, де збиралася громада й жалілася на своє життя-буття під владою Римської імперії («parlium» — визначене для ділових зустрічей місце, «lamentum» — ремствування, нарікання). За іншою, більш обґрунтованою версією, поняття «парламент» утворилося в Англії вже після норманського завоювання від французьких слів «parler» (говорити) і «ment» (думка). Тобто так чи інакше, а парламентом звали зібрання людей, які можуть вільно висловити свою думку і дати слушну пораду суспільству. Вже після Великої Хартії Вольностей (Magna Carta Libertatum), 800-ліття якої щойно відзначалося, британський парламент став постійною складовою влади. Але не одразу повноправною: так, 1523 року, після обрання на посаду спікера Томас Мор (той самий, автор «Утопії») просив Генріха VIII не карати парламентаріїв як представників усього народу Англії за критичні й занадто палкі промови в парламенті й вільно допускати депутатські делегації до себе. Але потрібна була «славетна революція» 1688-89 років, щоб у Британії Білль про права остаточно закріпив право депутатів на вільне слово і позбавив їх загрози покарання через суд чи якимось іншим чином за сказане ними на сесіях (а говорилося там чимало не надто приємного королівській владі й урядовцям).

Я вже не кажу про те, що у Великій Британії, державі класичного (думаю, всі з ним погодяться) парламентаризму, всі урядовці й сам прем’єр регулярно звітують перед депутатами та відповідають на їхні найгостріші запитання…

Годі й казати, що нинішній український парламент за відповідністю взірцям парламентаризму помітно поступається Верховній Раді зразка 1990-91 років, та й своїй попередниці, особливо після скинення режиму Януковича. Як на мене, торік депутати (попри наявність куди більшого числа представників промосковської «п’ятої колони» та колишньої влади) куди більше нагадували європейських парламентаріїв, аніж нинішні нардепи, коли вони сидять у залі сесійних засідань. А от поза цим залом, і передусім на «Шустер live», вони наче стають самі собою, наче скидають із себе щось дуже й дуже важке, а відтак розпочинають ґрунтовне обговорення реальних проблем країни.

Ясна річ, програми Шустера можуть відігравати й конструктивну, й деструктивну роль, вони можуть бути відверто політично заангажованими і спрямованими на обслуговування чи то влади, як було в перші роки правління Януковича, чи якихось політичних сил, як це трапляється зараз. Але їхній успіх у тому, зокрема, що вони позбавилися скандальності як самоцілі та перебрали на себе частину функцій (можна дискутувати, яких і наскільки) парламенту.

Чи це добре? Мабуть, що погано. Адже парламент має бути парламентом — не лише законотворчим, а й найвищим контрольним органом держави. Та допоки в Україні існує побудований ще за часів Кучми олігархічний лад, допоки бізнесмени-при-владі намагаються всі важливі питання внутрішньої та зовнішньої політики «перетерти» у своєму колі, допоки бізнесово-політична публіка не навчилася розмежовувати власні й державні інтереси і допоки вона не набула внутрішніх гальм, доти «Шустер live» у нинішньому форматі матиме свою нішу (й чималеньку, незважаючи на те, подобається це комусь чи ні) на телебаченні України.