Журналістська освіта в Україні потребує кардинальних змін – це факт, який вже начебто визнали на рівні держави. Зокрема, триває робота зі створення нових вимог до стандартів професії і на їхній основі – нових стандартів освіти.

Сьогодні студент, який обрав журналістську освіту, може отримати диплом бакалавра, спеціаліста або ж магістра. Такі освітньо-кваліфікаційні рівні існують у всіх вищих навчальних закладах України, які надають журналістську освіту. Іншим шляхом пішли Могилянська школа журналістики та Школа журналістики Українського католицького університету, які готують лише магістрів. У цих школах на навчання приймають бакалаврів з інших (не обов’язково журналістських) спеціальностей.  Програма Могилянської школи журналістики не лише практично орієнтована, але передбачає базові знання і для тих, хто в майбутньому хотів би продовжити навчання в аспірантурі. Магістерська програма у інших вишах мала б бути базовою для подальшої  наукової роботи. Але це не завжди так, про що розповідають самі випускники.

Про користь магістратури та враження після завершення вишу ми запитали в цьогорічних випускників факультетів та відділень журналістики – Києва, Львова, Запоріжжя, Ужгорода. Це різні навчальні заклади зі своїми традиціями, але, як виявилось, зі схожими проблемами, що лише консервуються з року в рік. А саме: непослідовність та неструктурованість навчального процесу, «недоболонська» система і, звісно, надмірна теоретизованість дисциплін.

Випускники розповіли про своє бачення журналістської  освіти та про зміни, які варто було б запровадити, а також виокремили найкорисніші речі, які дав їм університет.

Більшість із опитаних (за винятком представників Могилянської школи журналістики) не бачать особливого сенсу в магістратурі й помічають, що диплом про вищу освіту не має ваги для роботодавців із медіасфери.

MediaSapiens поставив такі запитання:

1. Чи задоволені ви навчанням у магістратурі, наскільки виправдалися очікування?

2. Чи працюєте за спеціальністю? Якщо ні, то чи плануєте працювати в цій сфері?

3. Як на вашу думку, наскільки корисні здобуті знання для роботи в журналістиці?

4. Які з предметів вважаєте найбільш корисними для себе? Які викладачі запам’яталися найбільше?

5. Що б ви змінили в системі навчання?

6. Як вважаєте, чи є цінним отриманий диплом – він допоможе у працевлаштуванні?

Олена Коваль, випускниця магістратури Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка:

1. Чесно кажучи, ступінь задоволення магістратурою важко визначити. Це пов’язано з тим, що магістратура – це наукова робота, а я, як і більшість колег-студентів, особливих наукових амбіцій не мала. Проте, без наявності диплому магістратури моє навчання не вважалося б закінченим, а отже, я скоріш була вимушена здобувати ступінь магістра.

Очікувань особливих не було, хоча освіта журналіста, навіть із урахуванням наукового спрямування, могла б бути цікавішою та практичнішою. Тобто, за два роки магістратури коефіцієнт корисних знань міг би бути вищим. Програма магістратури, на моє переконання, занадто переобтяжена теоретичними предметами, що не мають застосування у практичній діяльності журналіста (документознавство, архівознавство, книгознавство тощо).

2. Так, я працюю за спеціальністю, журналістом на телеканалі ICTV. За визначенням популярного молодіжного жарту – я здивувала свій університет, і пішла працювати за фахом. :)

3. На мій погляд, хай пробачить мені мій улюблений інститут, шестирічну освіту в ІЖ, можна було б скоротити вдвічі. Часом здавалося, що окремі предмети створювалися для того, аби не звільняти окремих викладачів, яких варто було або відправити у безстрокову відпустку, або просто списати через нестачу професійних знань та викладацьких здібностей. Загалом, предмети, де вчать писати, до того ж писати грамотно, звісно, конче необхідні, і вони дійсно корисні.

Чого не вистачає? Як не банально, грошей, потужного фінансування. Та от питання – до чиїх рук ці кошти мають потрапити. Фінансування має йти на нові кафедри, сучасні та корисні! Шкода говорити, та цього року ліквідували кафедру міжнародної журналістики, а ми чомусь і досі вивчаємо стандарти радянської журналістики. Не вистачає сучасних лабораторій, ньюзруму, техніки, завдяки якій студент міг би на практиці вчитися роботі журналіста, а не в припорошених пилом аудиторіях, вивчаючи журналістські стандарти за Леніним. Необхідно осучаснювати методи й техніки навчання майбутніх журналістів, а не директорські кабінети, та відмивати гроші за рахунок ремонту вбиралень.

4. Корисні предмети ті, що розвивають уяву, дають загальні знання. Також ті, що пов’язанні безпосередньо з фахом. Література, історія, журналістський фах – на жаль, я перерахувала предмети, які ми вивчали під час загального бакалаврського курсу. У магістратурі запам’яталися предмети, які викладала Мальвіна Юріївна Воронова, бо цей викладач, готуючи свої заняття, завжди виходила з того, що буде не лише корисно журналістові, а й цікаво. Дивовижні предмети, дійсно корисні!

До улюблених ще можна справедливо віднести й Мелещенка Олександра Костянтиновича – людину, яка знає стільки унікальних речей, викладача з величезним серцем, важко сказати, що він любить більше: сферу своїх досліджень чи студентів! :)

Шумарова Наталія Петрівна, яка надзвичайно фанатично викладає українську мову, здається, що під її професійним наглядом навіть Микола Азаров заговорив би українською. Старченко Тамара Володимирівна, яка цілковито занурена у світ літератури і яка закохувала нас у надзвичайні художні шедеври. Класних викладачів справді багато, саме завдяки їхній роботі навчання в Інституті на завжди лишиться особливим життєвим етапом.

5. У системі навчання – варто змінити саму систему. Болонська система – шість років провчившись, досі не розумію, що це. Єдина наявна ознака – стабільне оцінювання, яке скоріше нагадує битву титанів із викладачами, які далекі від такого оцінювання, як динозаври від комп’ютерної ери. Що ж до предметів, якщо ви відкриєте розклад будь-якого курсу, не знаючи заздалегідь, що це розклад студентів-журналістів, навряд чи вам вдасться вгадати їхнє цільове призначення. Має оновитися не лише перелік дисциплін, а ще й викладачі, мають прийти молоді, освічені, які здобули не лише аудиторні знання, а ще й мають практичний досвід, роботу в полі, якою вони змогли б поділитися зі студентами.

6. Щодо диплома важко сказати. Про нього питають, диплом додає певної статусності, але це лише формальність. Номінально завжди оцінюють вміння, навіть не знання. Тому диплом та можливість працевлаштування – речі абсолютно не пов’язані між собою. Можна працювати і бути хорошим спеціалістом і без фахової «корочки».

Катерина Полякова, випускниця магістратури факультету журналістики Запорізького національного університету, переможниця конкурсу «Честь професії – 2012» у номінації «Надія журналістики»:

1. Оскільки протягом навчання в школі та в університеті я активно займалася науковою діяльністю, то, відповідно, була націлена на навчання в магістратурі з самого початку. Мені пощастило вступити на бюджетне місце, але якби за результатами вступних іспитів я не пройшла, то пішла б на «спеціаліста».

Не можу сказати, що я цілком задоволена. Однак я й не очікувала, що магістратура сама собою зробить із мене викладача чи науковця. Скоріше, це формальність, яка згодом дасть змогу йти далі в аспірантуру та викладати в університеті. Мені не подобається підхід до магістрантів. Наприклад, у нашому університеті студентам денної магістратури не дають вільного графіку відвідування занять, а навчальний план не особливо відрізняється від навчального плану «спеціалістів».

2. Так, наразі офіційно працюю за спеціальністю, редактором незалежного студентського порталу Запоріжжя «Пороги». Та й взагалі протягом навчання з першого курсу намагалася побільше практикуватися.

3. Знання корисні для розширення власного кругозору. Без цього в журналістиці нікуди. Але як сказав котрийсь із моїх викладачів, університет не має змушувати, він націлює. Я з цим абсолютно погоджуюся. Хто хотів, той копав глибше, шукав щось цікаве, намагався винести користь навіть із того, що, на перший погляд, йому зовсім не потрібне. Знань забагато не буває. А не вистачає викладачів-практиків. Це проблема будь-якого факультету журналістики в нашій країні.

4. Важко сказати, які найкорисніші. Такий висновок можна зробити тільки проживши життя. :) Але найцікавішими дисциплінами і, відповідно, улюбленими викладачами були Ірина Станіславівна Бондаренко («Інформаційна безпека», «Світові комунікаційні системи», до речі, остання дисципліна взагалі нова) та Віктор Володимирович Костюк («Методика викладання за фахом», «Педагогічна майстерність»). Вони запам’яталися вимогливістю та конкретними прикладними знаннями, які звучали на заняттях. Крім того, я ціную нову інформацію, а з цими викладачами та предметами її було вдосталь.

5. Я б додала більше практичних дисциплін, тренінгів. Прив’язала би навчання до реалій сьогодення. Тому що зазвичай воно відірване від журналістської професії. На щастя, протягом навчання в магістратурі я, на відміну від одногрупників, брала участь у багатьох конкурсах, тренінгах, програмах. Це, як на мене, має бути невід’ємною частиною навчання. Окрім цього, дуже багато часу в нас забрали такі дисципліни, як суто теоретичний курс «Соціальних комунікацій», «Цивільна оборона», де ми розраховували швидкість пересування хмари зі шкідливих речовин, та «Охорона праці в галузі», яка ніяк не стосувалася журналістики. Ще мене не влаштовує підхід до іноземної мови: ми вивчали іноземну два курси, потім здавали її як вступний іспит до магістратури й у магістратурі один семестр. Це замало!

6. Мені диплом допоміг. Але спілкуючись із редакторами багатьох потужних українських видань, я зрозуміла, що жоден із них, приймаючи на роботу нового працівника, не вивчає його оцінок і навіть подекуди не дивиться на наявність диплома з журналістики. Це плюс для власного розвитку, для задоволення амбіцій. Але я планую згодом здобути ще юридичну освіту, оскільки переконалася, що журналістові без знання закону нікуди.

Тетяна Гордієнко, випускниця магістратури Могилянської школи журналістики:

1. Так, задоволена. 

2. Так, працюю. Нічний модератор стрічки новина на сайті «Главком», а також стажер на студії анімації Novatorfilm.

3. Корисні радше практичні навички, ніж теоретичні знання.

4. Курси відеовиробництва, радіовиробництва, документалістики, верстки та анімації. Найбільше запам’яталися викладачі саме з останніх двох предметів – вони викладали вперше і тому вкладали в це щось більше, ніш професійні навички чи хист до викладання.

5. Деякі курси зробити вибірковими – наприклад, «Актуальні проблеми медіа», «Громадські ЗМІ» чи «Наукову журналістику».

6. Так вже допоміг наче. :)

Олена Абрамович, випускниця магістратури Могилянської школи журналістики:

1. В цілому, я задоволена навчанням. Я мала великі очікування, переважно всі вони виправдались, я навіть отримала більше, ніж сподівалась.

2. Так, за спеціальністю – я зараз на випробувальному терміні на телеканалі «Бізнес», репортер у новинах.  

3. Систему навчання було побудовано так, що акцент робився більше на практичних навичках, ніж на теорії. Були теоретичні курси, адже магістри мають володіти певними знаннями – оскільки це все ж таки науковий ступінь. Але співвідношення теорії і практики було чудове: багато практики, небагато теорії – і це був концентрат саме того, що потрібно, щоб вважати себе магістром.

4. На даний момент мені здається, що всі курси, які я там пройшла, були корисними і сподобалися. Назву декілька. По-перше, радіовиробництво – цей курс взагалі ввів мене у журналістику, оскільки я прийшла в Могилянську школу журналістики, маючи перед цим педагогічну освіту, і спочатку погано орієнтувалась, тому цей практичний курс був дуже необхідним. Так само допоміг курс із друкованих ЗМІ, курс виробництва теленовин.

Важливі були курси, які навчали технічних навичок. Можливо, дехто вважає, що не всі ці навички потрібні. Але якщо врахувати темпи, якими розвиваються наші медіа, потрібно бути готовим до всього: монтувати відео, обробляти фотографії, працювати з флеш, робити різні банери, анімацію, верстку журналів. Усе це було трохи поверхово розглянуто, але все одно ознайомчі курси відбулись, і якщо потрібно буде далі працювати з цими програмами, ми вже маємо базу, від якої можемо відштовхнутися.

Щодо викладачів – я думаю, було б некоректно виділяти когось. Я хіба що можу назвати 10 найкращих. :)

5. Єдине, що мені не сподобалось – це курс англійської мови. Він був запропонований саме академією, а не людьми, які працюють у Школі журналістики. Було б зручніше, якби курс англійської побудували по-іншому, наблизили саме до журналістської роботи.

Не знаю, що б я ще змінила. Можливо, були якісь дрібні організаційні моменти, які не влаштовували… Іноді люди, які є практиками, не завжди хороші викладачі. Хоча у Могилянській школі, думаю, існує цей баланс: коли людина є не тільки практиком, але й здатна донести свої знання до аудиторії. Взагалі, якщо нас щось не влаштовувало, ми збиралися, йшли до дирекції й вирішували всі питання. Це гнучка система, нас слухають, нашу думку цінують, це партнерські стосунки.

6. Я думаю, в наш час основне не диплом, а знання. З іншого боку, мушу визнати, що коли у медіасфері десь говориш, що ти з Могилянської школи журналістики, люди на це позитивно реагують. Для мене є цінним сам факт, що я там навчалась.

Щодо значення для роботодавців – точно не можу сказати, я не ходила на співбесіди. Поки я там навчалася, школа вже допомагала мені з роботою. Коли після першого курсу я вирішувала, куди піти на практику, то спілкувалась з людьми, які вже закінчили – вони щось радили мені, я брала контакти редакторів, потім казала, що я з Могилянки – можливо, це допомагало. На другому курсі розмовляла з викладачами, радилась, куди варто піти працювати, вони радили знайомих, давали рекомендації, тобто ще під час самого навчання внутрішні контакти допомагають працевлаштуватись.

Євгенія Скорина, випускниця магістратури факультету журналістики Запорізького національного університету.

1. Якщо говорити саме про здобуття певних знань, то можу сказати – ні, не задоволена. Оскільки цей рік, на мою думку, було втрачено.

2. Я шукаю роботу, зараз на стажуванні, але офіційно не влаштована. Звісно, практики були. Плюс університету в тому, що передбачено 8 практик. Але мінус, що університет не направляє конкретно в певне ЗМІ. Тобто ми шукали самі, довго додзвонювались, просились, комусь щастило, комусь ні. Але я хочу працювати в журналістиці, бо це мені подобається. Дивилася на інші професії, але зрозуміла, що мені це не так цікаво, немає такої жаги, як до журналістики.

3. В нас був дуже нераціонально складений розклад, нераціональний склад дисциплін. Більшість дисциплін – теоретичні, в тому числі на п’ятому курсі. Я не розуміла, для чого вони потрібні. Складалося враження, що ти тут просто просиджуєш свій час. Викладачі не розуміли, що нам це нецікаво, що ми вже знаємо більше за них, побувавши на практиках: на телеканалах чи в інтернет-виданнях, ми там бачили набагато більше, ніж вони нам розповідають. На жаль, це було суто набирання балів.

4. В магістратурі я би визначила одну дисципліну – це журналістський фах, її читала в нас журналіст-практик, Вакало Ольга Валеріївна, ми ходили з нею на телебачення, телеканали. Там ми щось робили безпосередньо по професії – записувались, вели програми. Ще була одна корисна педагогічна дисципліна, на якій нам давали більш життєві знання. Ці дисципліни мали значення, всі інші – ні.

5. Більше практики, однозначно. Більш раціонально організувати час студентів: вийшло так, що в нас на тижні було багато вихідних. Ніби це і приємно, але навіщо було тоді тримати нас цілий рік там? Ми могли би пройти програму у більш стислі терміни, за півроку, а інші півроку писати диплом. А так, нас туди-сюди кидали, і найчастіше не прийти на пару не можна, бо кожен викладач відстоює свою дисципліну.

6. Чи цінний отриманий диплом? Абсолютно ні. На диплом ніхто не дивиться. Я думаю, це велика проблема. Про нього не питають – питають про досвід, де працювали, що ви вмієте, що знаєте. В університеті не дають тих знань, яких вимагають роботодавці.

Ольга Піцик, випускниця магістратури факультету журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка:

1. Задоволена. Вважаю, що все залежить від людини. Якщо вона бажає навчатися, то буде навчатися. Якщо ні – то ні, навіть якщо з нею працюватимуть найкращі викладачі.

2. Почала працювати ще з першого курсу. Працювала прес-секретарем Луганської студентської ліги КВН. Зараз редактор новин на Луганському обласному телебаченні.

3. Коли навчалася, здавалося, що більшість предметів мені взагалі не потрібні, зараз, працюючи на телебаченні, розумію, що завжди щось зі свого навчання використовую.

4. Думаю, що це «Психологія літературної творчості» (Тихолоз Богдан Сергійович) і «Зарубіжна реклама» (Лильо Тарас Ярославович). Це ті предмети, які з задоволенням завжди відвідувала та які найбільше запам’ятались.

5. Потрібно змінювати не систему, а студентів.

6. Якщо диплом не куплений – то допоможе. Не важливо, червоний він чи звичайний. Якщо людина справді навчалася та здобула цей диплом, то вона багато чого знає. Якщо купила, то він нічого вже не зробить.

Марія Доманська, випускниця магістратури факультету журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка:

1. Я мала унікальний досвід, адже можу порівняти ЛНУ ім. Івана Франка із ВНУ ім. Лесі Українки. Бо в останньому я здобула кваліфікацію бакалавра, а потім вступила на стаціонар на магістратуру в ЛНУ. Чесно кажучи, факультет журналістики не виправдав вповні моїх очікувань. Величний образ факультету зіпсував низький рівень організації деканату (а це дзвінки про те, що згубили квитанцію про оплату навчання, яку потім і знайшли; затримка виготовлення студентського квитка на 1 місяць, що влетіло в копієчку; погана роз’яснювальна робота щодо вступу (а це, передбачаю, було пов’язано з тим, що таких «чужинців», як я там була меншість і т.п.).

Розчарувала також низька технічна база. Будучи в гостях і в Могилянці, і в УКУ, я могла порівняти. Ті школи журналістики молодші, але набагато вкомплектованіші. Ба навіть у ВНУ, де спеціальність щойно з’явилася, через рік після випуску вже запустили радіо. Наразі працюють над створенням телестудії. А газету видавати почали ще ми, інші вдосконалили і продовжили її.

Втім, я мушу відзначити високий рівень декількох викладачів львівського вишу, що порадували глибокими думками та аналізом. Проте наголошу – організацію факультету треба терміново вдосконалювати, радикально змінювати. А то інколи виникало враження, що ти в божевільні.

2. За фахом я почала працювати ще з 2-го курсу. Упродовж 5 років навчання працювала репортером в інтернет-виданні, прес-секретарем кількох проектів, працівником прес-служби Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства, також мала невеличкий досвід роботи на ТБ і працювала на університетському радіо. Наразі я є регіональним прес-секретарем Громадянської мережі «Опора» у Волинській області та експертом зі зв’язків із громадськістю ЛМГО «Центр політичного аналізу та виборчого консалтингу». Все це вповні вважаю роботою за спеціальністю.

3. Всі знання, здобуті в університеті, тим чи іншим чином стають у нагоді. Щось забувається, але потім пригадується і навпаки. Проблема навчання журналістів – у практичних курсах, практичній реалізації себе. Цього ніколи не вистачає. Найкраще, коли є вся база для отримання навичок. Щоб не ходити по телебаченнях, газетах і радіо й проситися, використовувати їхній інвентар тощо. Так, університет має базу, дає знання, вчить. Але спеціальність журналіста залежить постійно від розвитку суспільства, і тому динамізм у науковому та технічному сенсах потрібен завжди. Це має бути осередок реформування та генерації найновіших ідей. Бо вони з’являються там, де є постійний рух.

4. Мені сподобався предмет «Закордонна публіцистика і тенденції розвитку світу». Філософія Лося. Він любить багато говорити, навіть дуже багато, але він ідеаліст. Це мене надихало. Тим паче, думати про глобальні речі потрібно кожному журналісту, а зачасту ми порпаємося у локальних проблемах. Хоч і не без цього теж. Звісно, Наталя Габор, яка чує всіх, дає простір для власних думок і вільної форми реалізації, і Борис Володимирович Потятиник – мій науковий керівник, із яким на парах ми влаштовували ток-шоу, дискусії. Це були приємні пари, і на них хотілося ходити.

Сербенська Олександра – цю людину пам’ятатиму за висоту її помислів. Спочатку в мене було упереджене ставлення до неї, але коли вдалося більше поспілкуватися з нею не в форматі лекції, а простого діалогу, зрозуміла, яка це хороша людина.

5. Я не освітній реформатор. Але скажу, що змінила б освітній процес у цілому. Його потрібно побудувати так, щоб студенти вчилися весь день. Для цього варто було би створити цілий студентський кампус, де молодь може і вчитися, і розважатися, і відпочивати, і творити. Цього поки нема.

Дозволила б обирати також предмети. Нам дозволено було обирати лише їх на 1-й день спеціалізації, а я би хотіла сама формувати свій розклад пар на щодень і вивчати те, що б цікавило мене.

6. Чесно кажучи, в мене жодного разу не просили диплома, щоб поглянути на оцінки. На це роботодавці у сфері журналістики взагалі не зважають. Вони оцінюють тебе в реалі: дають завдання і дивляться, як ти справляєшся. Проте, те вміння, яким ти користуєшся для вирішення цього завдання, не взялося з нікуди. От тут і згадуєш, що десь-таки той диплом і згодився. Насамкінець підсумую, що диплом обов’язково потрібен. Але якщо ми говоритимемо про журналістику, то таки варто, щоб людина вивчала поглиблено якусь одну тему і паралельно вчилася навичок журналіста.

Марія Рибченко, випускниця магістратури відділення журналістики Ужгородського національного університету.

1. Навчанням у магістратурі загалом задоволена, чогось екстравагантного я і не очікувала. Я знала, що треба буде викладати. У нас група магістрів була настільки маленька, що кожній студентці (в магістратурі навчалися тільки дівчата) приділили дуже багато уваги.

2. Я працюю за спеціальністю на обласному телебаченні «Тиса-1». Інші варіанти (тобто працювати не в журналістиці) я і не розглядала.

3. Найбільший масив знань я здобула за перші чотири роки навчання на відділенні журналістики. Саме вони мені і знадобилися при пошукові роботи. Навчання в магістратурі, на мою думку, це вже шліфовка набутих навичок і можливість надалі навчатися в аспірантурі.

4. Найбільш корисними для мене виявилися мовні предмети («Мова в ЗМІ», «Літературне редагування» тощо) та дисципліни спеціалізації («Основи тележурналістики», «Сучасний телемонтаж» та інші), оскільки я працюю на телебаченні.

5. На мою думку, треба або нічого не змінювати, або докорінно міняти систему освіти. Тож говорити про певні нововведення немає сенсу.

6. Чи допоможе диплом у працевлаштуванні? Я вже працюю за спеціальністю завдяки дипломові. Я чудово розумію, що з дипломом УжНУ мені не світять канали ВВС чи CNN. А для роботи на Закарпатті такий диплом чудово підходить, адже ми щороку проходили практику в місцевих ЗМІ.

Христина Калинюк, випускниця магістратури Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка:

1. Очікування мої виправдались, оскільки вони з самого початку не були високими. Я навчалась за кордоном і в мене є можливість порівняти різні системи освіти. Не можу сказати, що я не задоволена магістратурою саме в Інституті журналістики. Я не задоволена магістратурою взагалі на рівні вищої школи в Україні. Що таке магістратура? Це фундаментальна педагогічна та науково-практична підготовка – принаймні, так у Європі, США, Канаді – відповідно туди йдуть люди, які збираються займатися науковою діяльністю та продовжувати викладати. Бакалаврат там вважається повною закінченою вищою освітою. В Україні якщо ти закінчиш бакалаврат, то ти, скажімо так, недоосвічений.

Один із недоліків навчального процесу – неструктурованість. Те, що ми вчили за 4 роки в бакалавраті, можна вкласти у два роки, а в магістратурі за два роки – в один рік. Багато предметів повторюються на курсах, немає послідовності – на одному предметі маємо робити те, чого нас повинні були навчити на іншому предметі, якого, виявляється, ще не було в програмі. Це дуже неефективна система. Я навчалася на бюджеті і, чесно кажучи, не розумію тих людей, які навчалися на контракті. Контрактна форма навчання в ІЖ коштує шалених грошей, і це просто викидання грошей на вітер.

2. Так, я працюю міжнародним редактором телепрограми.

3. Знань зайвих не буває, вони в якийсь момент можуть знадобитися. Але є ще одна проблема освіти в Україні – всі намагаються дати дуже широке коло знань. Хочуть, щоб студент знав усе, власне, так і кажуть: «Журналіст повинен знати все». Мені здається, більш виправданий підхід – це вузька спеціалізація, глибше вивчати якусь вужчу сферу, ніж захоплюватися широким колом предметів і в результаті толком не знати нічого.

4. Найбільш корисні предмети якраз не з магістратури, де з нас намагалися робити начебто науковців (але як таких усе одно не зробили, оскільки хто хоче цим займатися далі, йде в аспірантуру). Більш корисні знання давали в бакалавраті. Щодо того, які з них знадобились у професії, складно сказати, в мене не такий великий досвід роботи – лише один рік. На даний момент найбільш корисна – це підготовка з української мови. Їй було присвячено багато предметів, дуже потужні та вимогливі викладачі, такі як Олександр Пономарів, Наталія Шумарова. Під час роботи я згадую певні книжки чи фрази Пономарева, в мене перед очима іноді навіть сторінки з його «Культури слова». Думаю, з української мови найбільш корисні знання, бо кожен журналіст повинен грамотно розмовляти. І в сфері медіа, я вважаю, повинна все ж таки домінувати українська мова.

Цікавими були не стільки самі предмети, як викладачі. Гарний викладач кожен свій предмет зробить цікавим для студента. Наприклад, Порфімович Ольга Леонідівна: що б вона не читала, чи то «Конфліктологію», чи то «Кримінальну проблематику» – це настільки цікаво, що в неї аудиторії переповнені. Вона неймовірно розумна, подає все з практичними прикладами.

5. Як я вже казала, це непослідовність навчального процесу. Також система оцінювання. Викладачам важко перейти з п’ятибальної на стобальну систему. Ми нібито тягнемося до того, що на Заході, але при цьому опускаємо багато важливих моментів. І ми насправді не йдемо по Болонському процесу, я по ньому навчалась у США впродовж одного року й можу порівняти: в нас він впроваджується лише частково. Немає ретельного розподілення балів за видами завдань упродовж року. В нас ці бали просто бралися і малювалися зі стелі, в кінці могло вийти 250 чи 45 балів, і потім це все якось зводиться до 100 шляхом коефіцієнтів: ділилося на 2 чи множилося на 3,5... Але це проблема не нашого інституту, це проблема вищої школи. Мені здається, таку систему придумують люди, які жодного дня не працювали ні вчителем, ані викладачем, і не знають, як виглядає навчальний процес.

6. Коли я влаштовувалася на роботу, про диплом не питали, перевірялись інші знання при співбесіді. Так само знаю багато журналістів, яких жодного разу не попросили принести чи показати диплом. В нашій сфері, на відміну від, наприклад, медицини, диплом не несе такої ваги.

Павло Коваленко, випускник магістратури факультету журналістики Запорізького національного університету.

1. Не можу сказати, що самим навчанням у магістратурі я задоволений. Я сподівався, що це буде поглибленний курс, який, можливо, дасть щось для подальшої праці, але, здебільшого, це було чергове «пережовування» вже давно викладених на першому курсі істин. Це і не сподобалося. Вартість навчання не виправдовує його якості.

2. Я вже рік працюю у школі викладачем нового предмета «Медіакультура», який є дотичним до теми журналістики. Також із власної ініціативи та за допомогою друзів я створив портал музичних новин «Магнітофон». Оскільки музична журналістика – це напрямок, який мені найбільше подобається, то я вирішив не шукати місце, де хтось буде наказувати, як і де робити, а створити ресурс самостійно і заохотити туди небайдужих людей. Портал уже працює майже рік і має свою стабільну кількість відвідувачів, близько 500, влітку трохи менше. Слід сказати, що існує він поки на ентузіазмі й самофінансуванні. Якщо б мені запропонували роботу, пов’язану з музичною журналістикою, то я би подумав. Справа в тому, що якість музичних інтернет-видань України, за поодинокими винятками, не надто висока. А хотілось би робити продукт, який не соромно демонструвати.

3. Знання, звісно, корисні в будь-якому випадку. Проте, маючи можливість один рік навчатися по програмі у Швеції, я справді зрозумів, чого не вистачає українським вишам, де навчають журналістів. Їм не вистачає ПРАКТИКИ. Акцент, який робиться на теорію, як на мене, хибний. Теорія без практики – ніщо. Треба відкрити студентам доступ до відео- та фототехніки, до монтажних програм тощо. Саме технічного оснащення та відкритого доступу до нього не вистачає, це і обумовлює нестачу практики в студентів.

4. Важко виділити щось окремо. З кожного предмета можна було взяти щось корисне, тому, напевно, не буду заглиблюватися, виділяючи щось одне. А щодо викладачів, то найбільше до вподоби ті, хто викладає у так званій європейській манері. Знову ж таки, акцент на практику, а не на пустопорожні розмови.

5. Я б змінив тривалість навчання. 5 років – це занадто. Причому, все це, як я вже сказав, повторювання одних і тих самих істин. Я думаю, за три роки можна було б сповна розібратися в усьому.

Також я би зробив, щоб на оцінювання впливали якісь позааудиторні досягнення студентів. Я, як режисер, перемагав і займав призові місця у різних конкурсах: із соціальної реклами, з режисури, з музичного відео, з репортажами, але жоден викладач, навіть профільний до вищезгаданих предметів, не знає про це, а ті, хто знають, жодним чином не змінюють оцінки, роблячи акцент на порожньому збиранні балів за переказ підручника. Так само люди, які вже працюють під час навчання. Не раз бачив, як їм вставляють палки в колеса. В мене і в самого були такі ситуації по приїзду зі Швеції.

6. Я не думаю, що на сьогодні диплом багато вирішує. Напевно, це як якась перепустка більше. Він необхідний, щоб кудись пройти, але без знання того, що там треба робити, це перетворюється на звичайну картку, якою можна підпирати холодильник, або демонструвати дітям, доводячи, що колись ти був ого-го, не те що зараз. От і все.

Ірина Панчишин, випускниця магістратури факультету журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка:

1. Якщо чесно, я навіть не очікувала нічого від магістратури. Я знала, що це останній рік навчання в університеті і все... Далі вільне поле. За цей рік від університету не отримала нічого нового, крім проблем з окремими викладачами через їхні «дивакуваті» (це ще м’яко сказано) погляди і систему навчання та оцінювання.

2. На щастя, я працюю за спеціальністю. Почала працювати на 4-му курсі. Працюю зараз журналістом у програмі «Наш репортер» ТРК «Люкс», перед тим була на веб-сайті телеканалу новин «24», також журналістом.

3. На журфаці в ЛНУ є дуже багато таких предметів, які варто взагалі викинути з програми навчання. Ми вчили лише теорію всі 5 років. Практиці приділяють, можливо 15%.

4. «Теорія і практика журналістики», яку викладав Ігор Скленар – мені пощастило з викладачем, на парах та на домашньому опрацюванні робили багато практичних завдань. «Стилістика української мови та редагування в ЗМІ» — Анатолій Олексійович Капелюшний – це ж українська мова: знати її і вдосконалювати — це найголовніше. «Теорія літератури» — Богдан Сергійович Тихолоз, тут не стільки предмет подобався, як манера викладу матеріалу. «Міжнародна комунікація і ЗМІ» та «Мас-медіа і комунікація» (5 курс) — Наталя Богданівна Габор. Це були предмети, які справді стосувалися журналістики. Ми ознайомлювалися з роботою іноземних інформагентств, телеканалів. Дізнавались, як працюють тамтешні журналісти. Наталя Богданівна не читала з листочків, а розповідала, що дуже важливо, та використовувала у викладенні лекції презентації, фільми.

«Інтернет-журналістика» — Борис Володимирович Потятиник. На 3-му курсі цей предмет для мене був найулюбленішим. Факти мені допомогли ознайомитись з таким поняттям, як «інет-журналістики», а тези допомагали в роботі.

5. На факультеті треба провести глобальні зміни. Я би змінила більш ніж половину викладачів, система оцінювання в них різна. Такі предмети, як «Цивільний захист» чи «Охорона праці», журналісту зовсім не потрібні.

Викладачам радила б осучаснити подання матеріалу, тобто використовувати більше мультимедій. Подавати інформацію не лише з книжки, яку студент може сам прочитати, а й інших джерел.

6. Я працювала за спеціальністю з 4-го курсу, не маючи диплому. Отож, він виявився не таким цінним.

Олена Пузіна, випускниця магістратури Могилянської школи журналістики:

1. Я дуже задоволена навчанням у Могилянській школі журналістики, хоча, звісно, як і всюди, є свої переваги й недоліки. Я ніколи не жалкувала, що пішла вчитися туди і ще 2 роки, фактично, не мала змоги працювати. Це був дуже цінний час, і досвід, який я здобула, тепер дає мені змогу обирати сферу, в якій я хочу працювати, оскільки можу спокійно назвати себе мультимедійним журналістом.

Не сподобалися деякі курси, які не були ані теоретичними, ані практичними. Як на мене, ми просто витрачали час на ніщо. На щастя, таких курсів було не дуже багато, тому після випуску залишилися лише приємні спогади і відчуття дуже плідної і творчої співпраці.

2. Наразі не працюю, хочу спочатку трохи відпочити. Звісно, планую працювати журналістом, скоріше за все на телебаченні.

3. Знання дуже корисні, дуже багато практичних курсів, після яких ти себе дуже впевнено почуваєш на ринку праці. Дуже добре, що є як командні проекти (виробництво телевізійних новин), де залучена всю студентська група, так і індивідуальні. Як на мене, не вистачало групових проектів на другому році навчання на магістратурі. Але загалом навчання дуже насичене важливими і цінними практичними знаннями.

4. Найкориснішими для мене були курси зі зйомки телевізійних новин і монтажу, а також безпосередньо курс із виробництва теленовин. Також дуже цінним для мене був курс із економічної журналістики, оскільки викладач Олексій Набожняк дуже цікаво і просто пояснював економічні процеси, які постійно доводиться описувати журналістам.

5. Я би позбулася деяких предметів «ні про що», виділила окремі години в навчальному процесі на виконання багатьох практичних завдань (на даний момент у розкладі є власне предмети, але немає годин на виконання завдань, які часто потребують удвічі більше часу, ніж аудиторні години). Тобто навантаження справді дуже сильне і варто його зменшити шляхом вилучення деяких предметів, чи, принаймні, зменшення годин на них.

6. Не думаю, скоріше, знання і практичні навички, здобуті в Могилянській школі журналістики, а не сам диплом.

Над опитуванням працювала Марина Дорош