Усе в українській освіті прекрасно. Й це не дивно, бо курує її в нас чоловік украй серйозний – несерйозні собі звань полковника, не служивши в армії, не присвоюють. Одна лише проблема: в більшості галузей, що визначають життя суспільства, освіта наша не має ані найменшого прикладного значення. Реалії, з якими стикається випускник вищого навчального закладу, непередбачувані, й часто йому доводиться підлаштовуватися та вчитися наново.

У виші вчать усього, але не того, що треба. Є тут життєво необхідні предмети – охорона праці, безпека життєдіяльності, гігієна праці та цивільний захист населення, – але немає того, з чим новоприбулий працівник стикнеться на робочому місці. Якщо заглянути в розклади найкращих українських університетів із різних правничих спеціальностей, ми не побачимо там предметів чи хоча б спецкурсів «Як брати хабар», «Як ділитись із начальством», «Як засадити невинуватого», «Як виправдати мажора», «Як із постраждалого зробити винуватця» тощо.

Митників не вчать перевозити контрабанду, архітекторів – як схалявити на проекті, будівельників – як узяти відкат і зекономити, використавши замість необхідного матеріалу дешевий неякісний замінник. Чи, може, майбутніх священиків у семінаріях научають ділитися не лише з ближнім, а й із настоятелем, що щаблиною вище в церковній ієрархії? Інженерів – красти з виробництва матеріали, інструменти та готову продукцію? А мали б.

У журналістиці ми стикаємось із тими ж реаліями. В реальній роботі одні запити, а вчать зовсім іншого.

Нас зовсім не готують до справжніх реалій. Уся спрямованість – на чесність, етичність і моральність у професії, створення якісного продукту. А це не дає ніякої прикладної користі на сучасному українському медіаринку!

Прекрасно, що був у нас один добрий чоловік, який казав: «Вимовляєш слово “секс”, і 90% аудиторії твої. Перемикаються з інших каналів, щоб тебе послухати чи побачити. Виловлюють це слово в тексті, навіть якщо воно одне на здоровезну статтю». Він знає, що каже, тому слово «секс» просто необхідно вживати секс усюди й побільше, щоб привернути увагу секс якомога більшої частини аудиторії. А ще потрібно секс обов’язково звертатися до дражливих тем секс, згадуючи про те, що турбує українців найбільше секс: гомосекуалісти, комуністи, «бендеровцы», мажори, кучму-геть, великі зарплати й новий джип сусіда. Тож дякую цьому хорошому чоловіку за прикладну користь від його рекомендації.

А чого ж намагались учити нас інші? Писати репортажі, фейлетони, есеї. Та ж їх здатні не те що написати, а й прочитати одиниці! Для того, щоб навчити нас робити розслідування, запрошують не лише українських медійників, але й польських, які кажуть, що там якісна журналістика помирає. Люди з різних країн приїжджають, щоб повчити етики, розуміння ідентичностей, медіаграмотності, медіакритики, критичного мислення і мультиперспективізму.

І це в той час, коли шеф-редактор «Коментарів» заявляє: «Ні на чому так не можна заробити, як на правді. Баланс між правдою і джинсою завжди повинен бути. Баланс правди завжди може монетизуватися в журналістиці».

Коли так, то кому потрібна професійна етика? Де щось реальніше?

Де майстер-класи з написання/знімання/запису замовних матеріалів? Вони ж різних видів бувають: економічні (вона ж комерційні), політичні з їх підвидами: передвиборчі, сімейні, пакращувальні, «уменеємрія»; а ще ж поділити можна на відверту джинсу та приховану і т.д. Цьому можна цілий семестр присвятити секс (щось я давно цього слова не вживав), а позаяк джинса – одна з головних дохідних статей значної частини видань, то не тільки можна, а необхідно!

Ще потрібні майстер-класи з прогинання під власника і виконання темників. Воркшопи маніпулятивних технологій – від перекручування фактів до перетворення білого на чорне, а чорного на бурячкове. Треба вчити репостингуфейків і написанню матеріалів, де одним із персонажів є ведмідь. Навчати висмоктувати тексти з пальця й шукати фото голих колег по роботі. Ми повинні навчитися правильно похвалити владу або хоча б наїхати на неї так, щоб ані словом не зачепити Віктора Федоровича – щоб не відволікати його від написання чергової книги, а вони ж – на вагу золота.

Ось вони, знання, необхідні для кожного сучасного журналіста – від того, що сидить на стрічці новин сайту в найглухішого з інтернетизованих районів країни, й до головного редактора провідного київського ЗМІ. Власне, всього цього журналістові доводиться навчитися безпосередньо в редакції. Навіщо тоді чотири-шість років журфаку?

З тим, що коїться в нашій професії, треба щось робити. Щоб знання, які ми отримуємо в університеті, не були змарновані чи обміняні на джинсові срібняки. Й робити слід разом, бо ніхто нас не вилікує, якщо ми самі цього не зробимо.

Назарій Заноз, студент Школи журналістики Українського католицького університету