Три майстер-класи про сучасні медіа й журналістику та дискусія про розвиток співпраці між вишами та ЗМІ відбулися в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького 17 жовтня 2013 року. За круглим столом редактори місцевих ЗМІ, викладачі університету та представник Фонду Ріната Ахметова «Розвиток України» обговорювали можливі шляхи співпраці.

Проблеми університетські

Черкаський національний університет є партнером проекту «Цифрові медіа для університетів» (DMU), який реалізується Фондом Ахметова спільно з Могилянською школою журналістики.

Наказом МОН України Черкаський університет включено до експериментальних вишів, де запроваджують нові професійні стандарти з мультимедійної журналістики, що містять вимоги сучасного медійного ринку до молодих фахівців. Нині тут змінюють навчальну програму, аби випускники могли успішно влаштуватися на роботу за фахом.

Олександр Власенко, керівник освітніх програм Фонду Ріната Ахметова «Розвиток України», розповів, що одним із головних завдань DMU є допомога партнерам, тобто тим, хто поділяє освітні цінності Фонду та готовий запровадити їх у своєму навчальному закладі. «Ми просимо виш сказати, що саме їх цікавить та що їм потрібно, а вже потім серед ста п’ятдесяти випускників нашої іншої освітньої програми – DFJ – шукаємо тих, хто готовий провести майстер-клас із теми та чиї знання релевантні. Якщо людина щодня верстає газету, то хто, як не вона може розповісти про це найкраще? – зазначив він. – Адже якщо не ми самі, освіті ніхто не допоможе».

Олексій Погорелов, генеральний директор Української асоціації видавців періодичної преси, поділяє думку свого колеги: «Світ швидко стає мультимедійним, і журналістові вже сьогодні потрібно бути професіоналом у підготовці корисної інформації для кожного каналу комунікації, де є його читачі. Скажу відверто: редакціям бракує таких спеціалістів, і тому УАВПП робить власний внесок у розвиток співпраці ВНЗ, редакцій ЗМІ та навчальних програм Фонду Ріната Ахметова “Розвиток України”».

Тетяна Бондаренко, завідувач кафедри журналістики, реклами та піар-технологій ЧНУ, переконана: «Підготувати медійника для завтра, а не для вчора можна лише за кількох умов – обравши орієнтир на інновації та наповнивши чинну міністерську програму змістом, адекватним до реалій. Дуже важливо, щоб сформувати навичку постійно навчатися не лише в студента, а й у викладача. У цьому допомагає, зокрема, і Фонд Ріната Ахметова “Розвиток України”, реалізуючи на базі Могилянської школи журналістики проект “Цифрові медіа в університетах”».

Учасники дискусії виходили з того, що сьогодні будь-хто може працювати журналістом. Ольга Сіманович, журналістка телеканалу СТБ й медіатренер, розвинула цю тезу: «Зараз кожен може стати репортером, опинившись на місці подій із мобільним, оснащеним камерою. Тому відео журналіста може бути кращим лише за якістю, якщо ви знатимете, як обрати найцікавіший ракурс і куди бігти, що знімати, якщо раптом трапиться щось цікаве. Схожа ситуація й в інших галузях журналістики. Будь-який блогер може зібрати купу лайків, варто лишень йому опинитись у правильному місці та в правильний момент. Але все одно робити це фахово щоденно цей блогер не буде, бо в нього є інша робота. Саме тому можна бути впевненим, що професія журналіста таки буде існувати. Отже, журналістів треба десь готувати, і без факультетів журналістики ніяк не обійтися».

Проблеми студентські

Редактори місцевих ЗМІ, викладачі університету та представники Фонду дали кілька порад стосовно самореалізації студентам-журналістам. Михайлина Скорик, керівник служби інтернет-ресурсів телеканалу «Україна» та медіатренер, упевнена, що студент, який пише «в стіл» – це ненормально. Адже він може вести живий журнал, може писати блог… Олександр Власенко підтримує свою колегу: «Багато провідних видань охоче залучають нових блогерів. Якщо це блогер, який цікаво пише про місцеві новини, його просто перехоплять “Корреспондент”, “Дело.ua”, “Українська правда”. Будь-хто може стати таким блогером і потім зробити собі ім’я завдяки тому, що матиме платформу на якомусь загальнонаціональному ресурсі. Треба просто писати цікаво».

Михайлина Скорик, ТРК «Україна», редактор програми «Ранок з «Україною»

Проте самою лишень писаниною тепер не обійтися. Дар’я Бунякіна, випускниця Черкаського національного університету, розповіла: «Коли я прийшла на “Радіо Свобода” три роки тому, я мала лише основні навички. Університет навчив писати тексти, робити фото, записувати аудіо, але, по суті, ми тоді ще нічого не знали про нові медіа. І те, що може бути універсалізація праці журналіста, що він повинен самостійно робити весь контент: і фото, і відео, і текст, – просто не вкладалось у голові. Було дуже важко. Але мої роботодавці забезпечували технікою, проводили майстер-класи й готові були допомогти. Тож я всього навчилася. А хочеться, щоб усіх аспектів журналістської праці вчили в університеті. Не всі роботодавці, а тим паче регіональні редакції, можуть забезпечити своїм працівникам такі умови, як “Радіо Свобода”. Дуже важливо, щоб в університетах фокусували увагу саме на нових медіа. Бажано, щоби навчали всього й одразу. Звичайно, це важко і викладачам, і студентам. Але коли все вдається – ти стаєш затребуваним скрізь».

Станіслав Журило, головний редактор газети «Вечірні Черкаси», виходить з того, як все відбувається в реальному житті: «Почасти багатьом місцевим журналістам треба вчитися в студентів. Їх можуть уже на роботу не взяти, адже писати вони вміють, але їм потрібні друкарі, фотографи, оператори… А от студенти мають вже сформовані всі ці навички і є універсальними журналістами».

Проблеми місцеві

Про деякі аспекти роботи регіонального ЗМІ розповів Віталій Латишев, заступник головного редактора громадсько-політичного тижневика «Прес-центр»: «Для того, аби побачити проблему, іноді потрібно стати осторонь. Уже немає тієї журналістики, яка була за часів Марка Твена, немає тих наставників, які були за радянських часів. Сьогодні ніхто в редакції вже не говорить: “Забудьте все, чого вас навчили в університеті, зараз ми вас навчимо самі”. Ніхто в редакції вже не буде нікого вчити. Ви або готові до війни, або не готові до неї. І тут найважливіше значення матиме стресостійкість, готовність працювати та певні моральні якості. Цього вас не навчать в університеті. Формування компетенції – це саме ваше».

Журналіст упевнений, що в Черкасах бракує насамперед середовища, у якому можуть розвиватися всі навички, потрібні журналістові. «В нас немає акул пера, у нас є раки прес-релізів, – каже пан Віталій. – У молоді сьогодні немає свободи мислення і критичності сприйняття. Навіть університет уже отримує той матеріал, із яким важко працювати, адже в людей немає бажання боротися й переконувати, змінювати щось. У мене в практиці були такі випадки, коли люди, випускники журфаку, приходили влаштовуватися на роботу з батьками: хлопець прийшов із мамою. Натомість журналісти мають бути самостійними, навіть більше – вони мають прийти та відразу почати працювати».

Натомість Тетяна Бондаренко вважає, що журналісти-практики все ж можуть суттєво допомогти освіті. Дуже цінним, за висловом очільниці кафедри, є залучення до проведення майстер-класів випускників університету як волонтерів. Справді на часі важлива корпоративна соціальна відповідальність журналістів за підготовку майбутніх фахівців.

Проблеми загальні

Учасники дискусії не оминули увагою й загальний стан медіа в Україні. Олександр Власенко розповів, у чому різниця між українською та закордонною журналістикою: «Чому американська журналістика є номер один у світі? Тому що журналістика – це професія оптимістів. Найуживаніший вислів там – “come on!” – тобто “давай!”, у нас же – “ну, якось буде”, “ну, нічого”. Нам дуже бракує оптимізму. Нам би поплакати, поскиглити, сказати, що все не так, що всі погані… Але це твій бізнес і ти маєш його розвивати. Звичайно, це складно, бракує грошей, але засаднича річ саме така: нам бракує оптимізму й готовності ризикнути».

Пан Олександр також провів паралель між американськими та українськими студентами третього курсу, розповідаючи, що перші без проблем можуть написати, яку справу вони започаткують, доведуть до певного рівня, продадуть комусь, аби вкласти потім отримані гроші в іншу справу. Тобто вони без проблем можуть створити власну бізнес-модель на десять років життя. У нас же немає такої впевненості та оптимізму щодо власного бачення, а для журналістики, на його думку, це вкрай необхідно. Ринок медіаосвіти та власне медіа – це ті дві глиби, які не можуть існувати одна без одної.

Олексій Погорелов підсумував: «Якщо казати про видання і видавничі компанії загалом, то дуже багатьом сьогодні бракує бачення, що буде завтра, яким чином сьогодні треба трансформуватися, щоб виграти завтра. Далі – грошей через загальну економічну кризу, маркетингового підходу: дуже багато видань загального призначення і дуже мало чітко сфокусованих фахових видань у конкретному напрямі. Існує брак досліджень, маркетингу та позиціонування. Не так багато видань готові оцінити свою нішу, ризикнути, проінвестувати й піти туди, аби там виграти. Більшість обирає звичний шлях, а на цьому шляху мало грошей і надмірна конкуренція».

Катерина Ковбій, студентка-журналістка ЧНУ ім. Б. Хмельницького

Фото надані УАВПП