Про закон, Клінтона, Буша та Обаму

Цей закон було прийнято ще в 60-х роках. Основна його мета — дати доступ до архівів та записів. Адже люди повинні були б отримувати інформацію, яка їх цікавить. І йдеться не лише про журналістів, а про всіх громадян.

Тим не менше уряд США і сьогодні не завжди може впоратися з виконанням цього закону.

За різних президентів існували різні підходи до виконання закону про доступ до інформації урядами. В часи Клінтона досить спокійно ставилися до відкриття інформації. В часи Буша прокурори казали: якщо у вас є причина не розголошувати інформації, ми захистимо ваше право не відкривати її. В часи Обами повернулися до клінтонівських стандартів: якщо можете відкрити інформацію, робіть це.

Цей закон застосовують не для того, щоби змусити людину щось сказати, а для того, щоб отримати конкретний документ.

Закон про доступ до інформації — лише інструмент, один із багатьох. Але він не є срібною кулею, яка вирішує всі проблеми.

Журналісти не користуються цим законом, бо часто бояться його: на їхню думку, це щось складне. Вони бояться, що їм дадуть відписку.

Але іноді достатньо запросити інформацію, щоб її отримати.

Як ви думаєте, яка категорія людей найбільше зверталася із запитами про доступ до інформації? Бізнесмени! Адже їм постійно потрібна інформація, яка допомагає вести ділові справи з урядом.

Сьогодні міністерства і відомства почали викладати інформацію на свої сайти. Як правило, вони викладають щось невинне, що не завдасть їм шкоди. Але часто це буває саме та інформація, яку ми довго шукали.

Про анонімні джерела

Не завжди вдається отримати інформацію легальним шляхом, іноді документ надається таємно, під столом.

Якщо ви не можете отримати документ через парадний вхід, ідіть через вікно, не можете через вікно – ідіть через димар.

Є правило про використання анонімної інформації. Не можна довіряти лише інформації, отриманій з одного джерела (навіть якщо це висока посадова особа), потрібно її підтверджувати ще хоча би з одного джерела. Головне — два джерела. При цьому не обов’язково розголошувати одразу обидва джерела.

Ми часто користуємося анонімними джерелами.

Про стратегії запитування інформації

Перша: просити конкретно, що вам потрібно. Ви повинні конкретизувати свій запит. Річ у тім, що за цим законом вам навряд чи зможуть відмовити. Якщо мені кажуть, що не можуть надати інформацію, бо в них зламався ксерокс, я приходжу зі своїм ксероксом.

Друга: просіть усе. Але навіть найширший запит повинен базуватися на здоровому глузді. Тобто потрібно розуміти, наскільки легко буде отримати відповідь, якщо запит буде занадто широким і загальним.

Третя: треба знати, в кого запитувати. Не варто про все запитувати в самого міністра. Бо міністр усього не знає. Треба знати, яка конкретно особа і з якого підрозділу може надати вам відповідь. Якщо ви підготуєтеся до подання запиту, ви можете краще за працівників міністерства знати, де цю інформацію знайти.

Але не варто обмежуватися лише тим, що ви надіслали запит. Слід постійно нагадувати про себе, дзвонити, перепитувати.

У законі є термін відповіді на запити — 10 днів. Але, як правило, це ігнорують. Ми, звісно, маємо право подати потім до суду, якщо терміну не дотримано. Але це не завжди спрацьовує. Окрім того інформація не завжди потрібна так терміново, щоби ще й судову справу ініціювати.

Існує також прискорена процедура отримання відповіді на запити для представників ЗМІ, для цього є певні умови – і запит може бути перенесено до пріоритетного переліку. Усі намагаються потрапити в цей пріоритетний перелік.

Познайомтеся особисто зі службовцем, до якого ви звертаєтеся. Зав’яжіть стосунки. Може, він вам згодом надасть ще якусь інформацію.

Часто держслужбовці готові надати компрометуючу інформацію на інших посадовців. Але ви повинні розуміти, чи довіряєте людині, в якої отримуєте інформацію.

Про Wikileaks

Це скринька Пандори. Звісно, інформація має бути вільною. Але те, яким чином було вивільнено інформацію для Wikileaks, мені не подобається, бо життя багатьох людей наразилося на небезпеку через це.

Про майбутнє закону

Конгрес США створив структуру, яка безпосередньо відповідатиме за національні архіви саме в рамках закону про доступ до інформації. Фактично, це офіс уповноваженого з прав людини в цьому напрямку. Ця структура вивчатиме функціонування закону про доступ до інформації, аналізуватиме, які проблеми виникають у журналістів та інших громадян при використанні цього закону, адже часто йдеться про захист джерел, які хочуть залишатися анонімними.

Джеймс Гримальді (James V.Grimaldi), журналіст Washington Post. Титулований майстер журналістських розслідувань, пише репортажі про політичне життя та політиків у США, про лобізм, фінансування виборчих кампаній, конгрес, бізнес, правові питання й неприбуткові організації. У 2006 році разом із двома іншими репортерами Washington Post був нагороджений Пулітцерівською премією за висвітлення лобістського скандалу навколо Джека Абрамоффа. Через цей скандал було засуджено конгресмена та кількох представників виконавчої влади. Ці репортажі також отримали премії Селден Рінг і Ворт Бінґгам. Джеймс Гримальді — член ради Фонду розслідувальної журналістики, до цього був президентом Спілки розслідувальних репортерів і редакторів.

Лекція «Свобода інформації: практика та обмеженість законів про доступ до публічної інформації» пройшла 17 жовтня 2011 року в Києво-Могилянській Академії. Її було організовано посольством США спільно з Могилянською школою журналістики.