Незабаром має відбутися друге читання вже скандально відомого законопроекту «Про внесення змін до деяких законодавчих актів (щодо захисту прав дітей на безпечний інформаційний простір)». Законопроект передбачає впровадження в українське законодавство нового терміна – «пропаганда гомосексуалізму». Автори законопроекту (серед них Євген Царьков, Тарас Чорновіл, Лілія Григорович та ін.) стверджують, що він спрямований на захист дітей від факторів, які негативно впливають на їхній фізичний, інтелектуальний та психічний розвиток. Крім того, як сказано у мотиваційній записці, «поширення гомосексуалізму складає загрозу національній безпеці, оскільки приводить до епідемії ВІЧ/СНІД, а також руйнує інститут сім'ї та може призвести до демографічного кризису»,тому українським медіа необхідно заборонити «пропаганду гомосексуалізму». Низка міжнародних організацій та журналістів висловилися проти цього закону, назвавши його дискримінаційним, а також таким, що порушує свободу слова.

Як саме законопроект може вплинути на стан ЗМІ в Україні і як він корелює з європейськими законодавчими нормами – в інтерв’ю MediaSapiens розповіла експерт міжнародної правозахисної організаціїCivil Rights Defenders (Швеція) Джоана Куроз, програмний директор регіону Східної Європи та Центральної Азії.

 Пані Джоано, який вплив, на вашу думку, матиме такий закон на українські ЗМІ, якщо його приймуть?

Зрозуміло, що приймаючи такі закони, влада жорстко обмежує свободу слова. Ми вже бачимо все більшу кількість випадків, коли журналісти неохоче висвітлюють ЛГБТ-тематику, оскільки бояться наслідків – зокрема, це відбувається в Росії, де нещодавно було прийнято подібний закон. Таким чином, схожа ситуація може бути в Україні: журналісти вдаватимуться до самоцензури через страх штрафних санкцій або втрати роботи. Ті сміливі власники ЗМІ, які все ж таки захочуть давати інформацію, пов’язану з ЛГБТ-тематикою, ризикують у кращому випадку сплатити великий штраф і зрештою вичерпають свої ресурси та не зможуть висвітлювати ЛГБТ-тематику.

Якого роду контент може бути заборонено через цей законопроект?

В першу чергу, неможливо буде писати чи говорити про порушення прав меншин, таких як представники ЛГБТ-спільноти. ЛГБТ-організації в Україні повідомляли, що атаки проти активістів спільноти суттєво зросли з часу травневих ЛГБТ-фестивалів і культурних подій. Це якраз був час, коли законопроект уперше розглядався в парламенті. Зрештою, якщо законопроект приймуть, свободу слова – фундаментальне право, яке забезпечує демократію – буде суттєво обмежено в Україні. Сьогодні контент ЗМІ складають не лише традиційні випуски новин (у пресі чи в ефірі), але також будь-які інші медіа, де можна збирати інформацію: інтернет, соціальні мережі, фільми та документальні проекти. Оскільки законопроект дуже нечіткий, його може бути застосовано до кожного з цих медіа.

Автори законопроекту заявляють, що головна його мета – захистити дітей від «пропаганди гомосексуалізму», оскільки це «призводить до поширення ВІЛ/СНІДу в Україні, руйнування традиційних сімейних цінностей» тощо… Як на вашу думку, чи справді потрібно захищати дітей від «пропаганди гомосексуалізму»? Чи містить узагалі європейське законодавство схожий термін?

Щодо першої частини питання, то закон якраз може призвести до зворотного результату. Через нечіткість норм запропонованого законопроекту, обмеження можуть стосуватися будь-якої інформації про статеве виховання та репродуктивне здоров’я. Без достатньої інформації про безпечну поведінку ризики зростають, так само як, наприклад, вірогідність зараження інфекціями – і це незалежно від сексуальної орієнтації чи статі. Чим більше діти знають, тим менша вірогідність, що вони поводитимуться ризиковано чи необдумано. Щодо вислову «пропаганда гомосексуалізму», то його вигадано, щоб дискредитувати людей, які захищають права ЛГБТ-спільноти.

У Європейській конвенції з прав людини немає жодної заборони «пропаганди гомосексуалізму». Навпаки, в міжнародному законодавстві свобода висловлювання включає право збирати, отримувати та поширювати будь-яку інформацію та ідеї без обмежень.

Чи відомі вам законодавчі норми в Європі, які захищають дітей від справді шкідливого для них контенту в медіа (насилля, жахи, наркотики, секс)? Як уникнути обмеження свободи слова і в той же час захистити дітей?

Міжнародне законодавство підтримує право отримувати інформацію щодо сексуальності, якщо ця інформація відповідає віку. Стаття 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачає право поширювати та шукати інформацію та ідеї будь-якого типу. Стаття 13 Конвенції про права дитини окремо гарантує це право дітям. У Загальному коментарі №3 Комітету з прав дитини зазначено, що діти «вимагають значущої, доречної та вчасної інформації, яка дозволяє їм відповідально ставитися до сексуальності, щоб захищати себе від ВІЛ. Комітет наголошує, що ефективна профілактика від ВІЛ/СНІДу вимагає від держави утриматися від будь-якої цензури, приховування чи неправильної інтерпретації інформації, що стосується здоров’я, включаючи статеве виховання».

Закони, що захищають дітей, існують в усіх європейських країнах, однак вони нейтральні щодо сексуальної орієнтації. Важливо пам’ятати, що висловлювання, які стосуються «гомосексуальності, лесбійства, бісексуальності й трансгендерності» за своєю суттю відділяються від порнографічного матеріалу чи детального опису сексу. Якщо законотворці вважають, що інформація про сексуальність шкідлива для дітей, то хай будуть послідовними – тоді їм потрібно заборонити і «гетеросексуальну пропаганду».

Що ви можете сказати загалом про свободу висловлювання та свободу ЗМІ в Україні?

Декілька років Україна була гарним прикладом серед пострадянських країн, оскільки питання свободи слова бралося до уваги, але, на жаль, нині тенденція така, що свободи стає все менше. Останніми роками зростає тиск на журналістів з боку влади і власників ЗМІ. Це призводить до самоцензури. Крім того, було зафіксовано випадки насильства та погроз журналістам. Залякування та агресія на адресу журналістів особливо зростають на локальному рівні.

Якщо порівняти російський закон про заборону «пропаганди гомосексуалізму» з українським, наскільки вони схожі чи відмінні?

Обидва закони нечіткі та націлені на конкретну групу, вони дискримінаційні за своєю суттю, це суперечить Європейським та міжнародним стандартам. Нечіткість законів означає, що там не прописано конкретні умови, за яких мають застосовуватися заборони. Обмеження певного права повинно мати конкретну законну підставу, також і формулювання закону має чітко визначати, що саме забороняється. Ця умова є необхідним компонентом законодавства і головним принципом міжнародних законів, який добре закріпився в усіх внутрішніх законодавчих системах.

А за цими законами про заборону «пропаганди гомосексуалізму» фактично неможливо встановити, які висловлювання забороняються. Наприклад, у Санкт-Петербурзі з активіста було стягнено штраф через плакат із написом: «Гомосексуальність – це не збочення». Я вважаю, це демонструє, до якої міри нечіткість закону обмежує свободу висловлювання.

Що б ви порадили українським журналістам у ситуації, що склалася? Можливо, слід бути активнішими у сфері саморегуляції ЗМІ (створення етичних комісій чи асоціацій), аби ці організації могли мати більший уплив на державні рішення?

Я думаю, що на журналістах лежить велика відповідальність у справі захисту свободи слова. Я розумію, що це складно, і розумію, що не всі можуть сильно ризикувати заради принципів. Не всі можуть бути Анною Політковською. Але важливо захищати свободу слова тією мірою, якою ви можете, і робити це зараз, поки небезпека ще на надто велика в Україні. І, звісно, об’єднання заради впливу на державні рішення та праця над підвищенням етики – це те, що зробить журналістську спільноту сильнішою.

 Довідка: Джоана Куроз (Joanna Kurosz) має досвід робити журналіста, зокрема працювала кореспондентом у Москві шведського новинного агентства TT (Tidningarnas Telegrambyrå) у 2003–2006 рр. Має ступінь магістра мистецтв (Master of Arts) з історії економіки, який здобула в Упсальському університеті, також вивчала журналістику в Стокгольмському університеті. Джоана Куроз почала працювати в Civil Rights Defenders 2007-го в програмах регіону Східної Європи та Центральної Азії, а 2010-го стала програмним директором.