MediaSapiens продовжує висвітлювати тему впровадження закону щодо прозорості медіавласності, який набув чинності 1 жовтня 2015 року. Закон зобов’язує мовників і провайдерів розміщувати на своїх офіційних веб-сайтах інформацію про структуру власності, а до 1 квітня 2016 року подати відповідну інформацію Нацраді з питань телебачення і радіомовлення за затвердженими нею формами (наразі триває громадське обговорення розроблених Нацрадою форм). Публікуємо статтю керівника правових проектів ГО «Інститут масової інформації» Романа Головенка, який виклав пропозиції ІМІ щодо імплементації та вдосконалення законодавства про прозорість.

Україна практично є піонером серед інших країн у сфері впровадження прозорості корпоративної власності щодо телерадіоорганізацій. Водночас випадків приховування реальних власників бізнесу в Україні також надзвичайно багато порівняно з розвинутими країнами. Тому все закономірно. Тож, з одного боку, ми не зможемо в багатьох ситуаціях скористатися західним досвідом у цій сфері, а з другого — не наробимо помилок через бездумне копіювання такого досвіду в українських — явно відмінних від західних — умовах, як це часто буває в інших сферах.

Після того, як Закон про прозорість медіавласності було прийнято (попри ламання списів під час розгляду) й він набув чинності, варто розглянути перспективи впровадження прозорості корпоративних прав на ЗМІ протягом найближчого року.

Передусім це належна імплементація норм Закону України «Про телебачення і радіомовлення» стосовно прозорості власності на ліцензіатів (вказаний Закон доповнено відповідними нормами Законом України від 3.09.15 р. № 674-VIII). Слід зазначити, що для ефективного виконання цього завдання бажаним є також внесення змін до Закону для вдосконалення окремих положень щодо прозорості власності (детальніше див. нижче).

Але в будь-якому разі, незалежно від прийняття нового закону для виправлення помилок у попередньому, виконання вже чинних норм Закону має зводитися не просто до подання звітів телерадіоорганізаціями й провайдерами програмної послуги до Національної ради (як це має місце з декларуванням юрособами кінцевих бенефіціарів для державних реєстраторів), але охоплювати й аналіз та перевірку такої інформації державним регулятором. Слід визначити пріоритетні напрями аналізу та перевірок, адже на всі півтори тисячі ліцензіатів ресурсу регулятора явно не вистачить. Логічно було б, якби Нацрада передовсім звернула увагу на тих ліцензіатів, що домінують у певній місцевості. Нагадаємо, що регулятор також найближчим часом має затвердити порядок та форми подання відповідної звітності.

По-друге, паралельно необхідно вносити вищезгадані зміни до Закону України «Про телебачення і радіомовлення». Зумовлено це тим, що закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прозорості власності засобів масової інформації та реалізації принципів державної політики у сфері телебачення і радіомовлення» має досить значний масив тексту (і, відповідно, масив правок до базового закону «Про телебачення і радіомовлення»), і в процесі його проходження через парламент окремі положення було невдало змінено, що спричинило неузгодженості або втрату змісту (наприклад, у визначенні кінцевого бенефіціара). Національною радою вже підготовлено попередній проект таких змін до Закону, але він ще потребує серйозного доопрацювання, а після цього — проходження через Верховну Раду та Президента. На жаль, ця ситуація є типовою для вітчизняної законотворчої практики.

По-третє, також очевидно, що жодні реформи й зміни в суспільстві не робляться силами самих лише державних органів. Тому варто започаткувати створення коаліцій громадських організацій та громадських активістів (бажано в усіх регіонах України) для моніторингу інформації про структури власності телерадіоорганізацій та провайдерів програмної послуги за допомогою використання даних, оприлюднених на їхніх веб-сайтах (вимога Закону), поданих ними до Національної ради та з’ясованих / перевірених самими громадськими моніторами з відкритих та інших джерел із подальшим донесенням результатів моніторингу до широких верств громадськості. Координацію створення таких коаліцій готова взяти на себе ГО «ІМІ».

Нарешті, окремим питанням, яке вже частково обговорюється в експертних колах, є запровадження механізмів прозорості корпоративної власності щодо друкованих видань. На нашу думку, такий механізм має стосуватися лише впливових учасників ринку преси (за критеріями значних накладів газети чи журналу або іншого виду суттєвого впливу видання). Очевидно, що передусім виконання даного пункту має початися з прийняття відповідних змін до законів, які би передбачали публікацію відомостей про фактичних володільців видання в його вихідних даних.

Моніторинг достовірності такої інформації зможе здійснювати будь-який приватний суб’єкт за допомогою механізмів доступу до публічної інформації (пропонується визнати інформацію про структури власності друкованих видань суспільно необхідною, ст. 29 ЗУ «Про інформацію»). Нагадаємо, що за вітчизняним законодавством номінально, а почасти й фактично у випуску одного друкованого видання задіяні відразу кілька суб’єктів, які можуть на нього впливати: засновник, редакція, видавець. Водночас для ринку преси не передбачено створення регулятора на кшталт Нацради. Щодо європейського досвіду, то Комітет міністрів Ради Європи в своїй Рекомендації № R(94) 13 щодо заходів просування прозорості в медіа (ще від 1994 р.!) згадує про потребу прозорості й у друкованих виданнях (Директива № 6 із Додатку до Рекомендації).

ГО ІМІ готове до дискусії з усіма зацікавленими сторонами щодо формату й способів розкриття інформації про фактичних власників друкованих видань, а також щодо способів практичного запровадження прозорості корпоративної власності у сфері телерадіомовлення.