27 листопада у Верховній Раді було зареєстровано законопроект № 3081-д «Про державну підтримку кінематографії». Він є результатом об’єднання законопроектів № 3081 від депутата Миколи Княжицького та № 3081-1 від «#КіноКраїни» — спільної ініціативи великих вітчизняних виробників кіно і ТБ StarLightMedia, Inter Media Group, «Медіа Групи Україна», Film.ua Group, Star Media, Pro TV, студії «Квартал 95» та Одеської кіностудії. Законопроект № 3081-д містить, зокрема, норми про прямі державні інвестиції у виробництво кіно та серіалів і грошові повернення зарубіжним знімальним групам та може бути розглянутий парламентом у першому читанні вже 10 грудня.

Розгляньмо докладніше, що пропонує законопроект.

Реформа 1. Грошові повернення

Так звані грошові повернення, або cash rebate, є в багатьох країнах. Суть цього механізму стимулювання кіновиробництва проста: якщо зарубіжний продюсер приїжджає до країни знімати кіно, то місцева влада, заохочуючи такі закордонні інвестиції, повертає йому частину витрачених коштів. Як правило, повернення складають від 20 % до 30 %, незалежно від того, які розцінки встановлять місцеві продакшн-компанії на свої послуги — це їхня справа як приватного бізнесу. Як і місцевих готелів, закладів харчування та постачальників інших побутових послуг, які зазвичай супроводжують знімальний процес.

В українську модель закладене грошове повернення в 25 % коштів, вкладених компанією-продюсером у зйомки на території України, і 10 % витрат, оплачених із території України і кваліфікованих як оплата праці акторів та інших іноземних працівників, які не є резидентами України і не сплачують податку на доходи фізичних осіб в статусі резидента України.

«Важливим фактором є включення України до світового кінопроцесу. Але ось яка історія: будь-який іноземний виробник контенту, що заходить в Україну, після того, як огляне пейзажі, цікавиться грошовим поверненням», — зазначає співзасновник Film.ua Group Сергій Созановський.

Можуть бути додаткові умови. Наприклад, у США розповсюджена умова «витратити на території штату не менше», скажімо, півмільйона доларів (як в Атланті). У Чехії, Угорщині вимагається пройти культурний тест, який у балах оцінить внесок продюсера в економіку та культуру країни. Таку умову закладено і в український законопроект.

«Система повернення частини кваліфікованих витрат успішно працює в багатьох країнах світу. Нещодавно її прийняли і Великобританія, й Норвегія. Ми пропонуємо запровадити її і в Україні. З нею країна стає привабливою для виробництва фільмів, у тому числі і для міжнародного ринку, а також дає змогу розвивати власну індустрію, більше вкладати в девелопмент і в якість кінопродукції. Важливим у цій моделі є й те, що держава завжди отримує вигоду через локалізацію кінопроектів у вигляді підвищення доходів бюджету за рахунок податкових надходжень. Це гарантовано несе позитивний економічний ефект для держави», — каже голова ради директорів Star Media Владислав Ряшин.

Ось приклад того, як це працює у світі. 6 жовтня було першим із десяти знімальних понеділків у Празі для фільму «Underworld: Next Generation». Це п’ятий за рахунком фільм успішної голлівудської франшизи, Кейт Бекінсейл грає в ньому вампіра. «Попередні фільми Underworld знімалися в Німеччині, Британії, Угорщині, США та Новій Зеландії, — коментує голова Чеської кінокомісії Людмила Клауссова. — Я рада, що Lakeshore International цього разу обрав Чехію. Це найбільший проект року, він планує витратити на території Чехії 28 млн євро. Державний фонд кінематографії вже виділив 4 млн євро на повернення продюсеру в рамках програми заохочення зйомок. Ми впевнені, що інші великі проекти підтягнуться за ним у тому числі через заплановані зміни в заохочувальній програмі, яка робить систему ще більш привітною і гнучкою».

«Що найважливіше — ми не витрачаємо дорогоцінний час на винахід “велосипеда”, нам не потрібно вчитися на власних помилках, ми беремо за основу вже наявний і перевірений механізм інших країн», — зауважує пан Созановський.

Грошові повернення, запроваджені в Чехії, Угорщині, Хорватії на початку 2000-х, сьогодні дозволяють залучати в економіки цих країн у середньому $ 100 млн на рік зовнішніх коштів.

Реформа 2. Прямі державні інвестиції

Як і інше європейське кіно, українське тримається на державному фінансуванні. В якісь роки його було менше, з 2010-го до 2013-го видавали активно, потім була пауза, зараз фінансування відновилося. У вересні держава виділила Держкіно 100 млн грн додатково до попереднього бюджету в 64 млн грн, за додаткові кошти вже цього року буде розпочато процес створення десяти повнометражних фільмів. Загалом до кінця 2015 року в планах Держкіно — запустити 40 різних за жанром та хронометражем кінопроектів.

Погодьтеся, це чимало.

Але в законопроект № 3081-д модель державного фінансування закладено таким чином, щоби заохотити продюсерів відбивати кошти, в тому числі від держаної підтримки, досягаючи комерційного (читай — глядацького) успіху.

«Більшість конкурсних стрічок (кінофестивалю “Молодість 2015”. — Авт.) виглядають цілком пристойно саме з візуального боку — в нас традиційно сильна операторська школа. Цього року кілька картин були зафільмовані одним планом — це завжди дає цікавий та виразний результат і засвідчує певну майстерність режисера. В іншому наше кіно залишається цілковито аматорським. Це стосується фактично всього: від ініціювання кінопроектів — аж до прокату, якого фактично не існує для українського кіно. Це аматорство має позитивний та негативний бік. Негатив у тому, що українські фільми, попри певні зусилля, все ще залишаються невидимими для місцевого глядача, позитив же в тому, що кінематографісти мають цілковиту творчу та усяку іншу свободу», — бідкається співавтор програми «Аргумент кіно» на телеканалі «1+1» Ігор Грабович у статті «Українська “Молодість”: повна свобода» на MediaSapiens.

Причому невидимість стосується і пристойних глядацьких стрічок. У 2014 році вийшов прекрасний дитячий мюзикл «Трубач». Чи багато людей про нього щось чули? При тому, що режисер фільму Анатолій Матешко у прагненні до творчої свободи від глядача не помічений: «Все ж таки кіно — масовий продукт для масового глядача. <…> Сьогодні в Україні ми переживаємо складний період пошуку “рецептів”: як залучити публіку до кінозалів на вітчизняний фільм? Чим захопити українського глядача, маючи не дуже розвинутий ресурс національного кіновиробництва (маю на увазі кінотехнології, бюджети)?» (цитата з інтерв’ю «Дзеркалу тижня» «Українське кіно потрібно не “рятувати”, а знімати»).

Там же пан Матешко цитує Юрія Андруховича: «Для кіно важлива внутрішня ситуація в країні, щоби сам український глядач захотів (!) бачити своє національне кіно». Але бажання українців дивитися «своє національне» вже довели українські телеканали. 90 % прайм-тайму одного з найрейтинговіших телеканалів країни — СТБ — складає власне виробництво, зняте українцями про українців. Українські серіали прайм-тайму ICTV перевищують середню частку телеканалу на 18 %, тобто глядачі включають телевізор спеціально на них.

Показали, що своє «рулить» на телебаченні — тепер час показати в кінопрокаті.

І тут можна говорити про реформу «в головах». Якщо бути націленим на комерційний успіх, то велике значення отримує «упаковка» (жанрова, зіркова, через трейлер і плакат, обіцянку глядачу) фільму і його промо, особливо у випадку прокатного кіно, коли глядач робить 100 % «передоплату», приймає рішення про покупку фільму саме на основі упаковки і промо.

«У всьому світі кіно — це бізнес, і я підходжу до цього питання саме як до бізнесу, — каже голова правління ПАТ “Одеська кіностудія” Андрій Звєрєв. — Чому в нас не рухається кіно? Тому що всі звикли, що необхідно зібрати якийсь ресурс, у якомусь одному місці, поставити кристально чисту людину для розподілення цього ресурсу й таким чином здійснювати підтримку. Але ж є й інші підходи, де держава, якщо вона зацікавлена в кінематографі як у бізнесі, просто створює економічні умови найбільшого сприяння».

До «#КіноКраїни» входять досвідчені, успішні комерційні продакшни. Всі вони мають доведений досвід зйомок та показу глядацького кіно. Вони планують стати рейкоукладачами, що прокладуть шлях національному кіно, яким потім поїдуть решта виробників.

Але навіть «великим» сьогодні потрібна фінансова допомога. У «#КіноКраїні» порахували: найуспішніший у прокаті (зібрав понад 14 млн грн.) український фільм «Поводир» 2014 року приніс продюсерам збиток на суму 11 млн грн. Мабуть, цей фільм ніколи не побачив би світу, якби не був на 100 % профінансований державою.

Формула фінансування глядацького кіно, закладена в законопроекті № 3081-д, є такою. Держава дає не більше 80 % вартості кошторису кінофільму й не більше 50 % вартості кошторису серіалу. Державна інвестиція надається лише за умови підтвердження продюсером наявності в нього решти коштів: мінімум 20 % для фільму і мінімум 50 % коштів для телевізійного серіалу. І, нарешті, профінансований фільм залишається у власності продюсера, але продюсер має повернути державі вкладені нею кошти. Такий підхід дасть можливість продюсерам відчувати відповідальність за успіх фільму. Введення в модель такої складової, як фінансова успішність фільму, — ось зміна порівняно з тим, яким чином зараз відбувається державне фінансування. Тільки за такої умови відбудеться контакт кіновиробників із глядачами.

Але фільми некомерційні, на повній державній дотації, також мають існувати: дебютні, просвітницькі, авторські, дитячі, експериментальні, анімаційні. Їхнє 100-відсоткове фінансування державним коштом закладено в текст законопроекту № 3081-д.

Інші положення законопроекту

Боротьба з піратством. Переслідування нелегального розповсюдження фільмів в інтернеті — одна з умов розвитку національного виробника. Закон, який впровадить чіткий і дієвий механізм скарги правовласника фільму на розміщення на якомусь сайті його фільму без його дозволу, чекає на впровадження вже років п'ять, але зрушень немає. У законопроекті № 3081-д такий механізм прописаний (який саме — тема окремої статті). Він проходить окреме обговорення в IT-середовищі й у відповідних комітетах ВР.

Фінансування створення кінотеатрів у маленьких містах, із населенням до 250 тис. глядачів. У країні на 42 млн мешканців — 410 кінозалів. Це втричі менше на душу населення, ніж у Росії, в 2,3 рази — ніж у Польщі. Із 453 районних центрів тільки у 76 є кінозали. В Україні удвічі рідше відвідують кінотеатри, ніж у Польщі, втричі — ніж у Росії, й у сім разів менше, ніж у США.

Заохочення промо. Реклама національного кіно на телебаченні може належати до соціальної, тобто розміщуватися безкоштовно.

І на виході

Що можна рахувати, тим можна управляти. За оцінками «#КіноКраїни», для запуску маховика виробництва якісного й затребуваного українськими глядачами вітчизняного кіно- й телепродукту потрібна державна інвестиція в розмірі $250 млн протягом п’яти років. Наслідком реформи має стати створення передумов для виробництва мінімум 5 тис. серій якісних українських серіалів і мінімум 75 українських касових фільмів. У кінотеатральному бокс-офісі країни частка національного кіно має зрости з нинішніх 2,5 % до 25 % (або 7 % від загальної кількості фільмів у прокаті й 8 % від фільмів і серіалів на телеканалах). Витрати закордонних продюсерів на зйомки в Україні досягнуть $100 млн на рік. А збільшення робочих місць, надходжень до бюджету, створення об’єднавчого культурного простору, формування в суспільстві актуальних цінностей, позиціювання України в світі — це взагалі безцінно.

«Індустрія кіно- й серіального виробництва — це не тільки робочі місця й податки. Це галузь, яка несе в собі цінності й об’єднує країну навколо них. І не менш важливо, що поряд із цінностями йде те, що називається національним оптимізмом, і це те, чого нам зараз так не вистачає. Це ті завдання, які ми хочемо реалізовувати, а держава — реалізовувати повинна», — каже керівник групи StarLightMedia Володимир Бородянський.

Доки економіка країни не виросте, кіно не стане самоокупним продуктом. І українські продюсери можуть працювати або отримуючи підтримку від держави, або через орієнтацію на закордон. Без стимулу державної підтримки галузь не витримає й програє зарубіжним виробникам, фахівці роз’їдуться. У світі шалена економічна конкуренція за кваліфікованих спеціалістів. Україна наразі має висококваліфіковану галузь міжнародного рівня. Чи не дурість її втратити? Особливо якщо ми маємо на меті бути прийнятими до «клубу» розвинених країн. Це світ, у якому цінують працю й успіх і вміють рахувати гроші.