Громадська мрія

00:00,
19 Січня 2011
962

Громадська мрія

00:00,
19 Січня 2011
962
Громадська мрія
Всі спроби створити в Україні громадське мовлення розбились об органічну неспроможність влади до самообмеження

В англосаксонській традиції медіа, незалежні ані від влади, ані від приватного капіталу, називаються public. У нас, очевидно, внаслідок некоректного перекладу російського словосполучення «общественное вещание», прижилася форма «суспільне мовлення». Не зовсім коректна, адже українською те, що належить усім громадянам - громадське, суспільне ж - те, що стосується суспільства. А тепер відгадайте загадку: що це ‑ і громадянам не належить, і суспільства не стосується? Правильна відповідь: громадське мовлення очима української влади.

 

Епічна історія боротьби за громадське телерадіомовлення розпочалася приблизно одночасно з конституційним процесом у середині 90-х. Тактика ініціаторів полягала в поступовому русі до створення незалежного телебачення: спочатку ухвалити загальний рамковий закон, а згодом наступні - вже з механізмами та етапами роботи.

 

Закон «Про систему суспільного телебачення і радіомовлення України» був ухвалений 1997 року. Віталій Шевченко, в той час - народний депутат, а згодом голова Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (2005-2010), каже, що робота над законопроектом проходила в умовах дефіциту інформації про досвід інших країн із створення громадських мовників.

 

«Ми діяли інтуїтивно. Вже згодом почали траплятись якісь європейські документи. Почали напрацьовувати базу, бо була вимога Європи щодо реорганізації ЗМІ в пострадянських країнах. Після розвалу Союзу виникло усвідомлення, що цей процес треба якось стимулювати, і ми почали роботу в цьому напрямку», ‑ розповідає він. Окрім Віталія Шевченка, у групі розробників законопроекту найбільш активними були керівник радіо «Континент» Сергій Шолох, президент асоціації молодих митців Дмитро Фіщенко, виконавчий директор фонду «Третій сектор» Юрій Шкарлат. Консультантом був тогочасний завідувач відділом, а згодом - перший заступник голови Нацради Ігор Курус. У Верховній Раді законопроект був зареєстрований за підписами Віталія Шевченка, Віктора Понеділка та Степана Ткаченка.

 

У процесі роботи над проектом постало питання матеріальної та частотної бази майбутнього мовника. Ідея перетворення державного мовлення на громадське викликала спротив у багатьох депутатів, незалежно від їхнього політичного спрямування, зокрема й у націонал-демократів, які вбачали в державних медіа одну з гарантій незалежності. Серйозні побоювання щодо долі державного майна викликали результати першої хвилі приватизації. До того ж, усвідомлення необхідності створення незалежного від держави та бізнесу мовника не було ані в політиків, ані в суспільстві. Ухвалити закон 1997 року допомогло невдоволення серед парламентарів утручанням Адміністрації президента Леоніда Кучми в редакційну політику державних засобів масової інформації, заангажованістю новин та замовчуванням важливих для суспільства тем.

 

Невдовзі після схвалення закону виникла ініціативна група на чолі з відомим у 90-ті телевізійником Володимиром Цендровським, що пропонувала створити «Громадське українське радіо і телебачення», або ГУРТ, у формі закритого акціонерного товариства. До групи входила низка приватних компаній і громадських організацій. Серед симпатиків ідеї ГУРТу були Левко Лук'яненко та тогочасний спікер парламенту Олександр Мороз.

 

«Тиск тоді йшов страшенний, ‑ згадує Віталій Шевченко. - Мороз готувався до боротьби за президентський пост у 1999-му. Тож 1998-го з порушенням регламенту Верховна Рада ухвалила закон, яким дала дорогу ГУРТу». Прихильники повноцінного громадського мовлення намагалися протистояти створенню ГУРТу, однак після парламентських виборів 1998-го ідея вщухла сама собою. Політичні зміни в країні поховали ГУРТ, але й зупинили просування до створення незалежного мовника. Закон «Про створення системи суспільного телебачення і радіомовлення України» був ухвалений ВР, але заветований Кучмою. Голова профільного парламентського комітету Олександр Зінченко, який був співвласником приватного каналу «Інтер», підписав подання на подолання вето, та голосів для цього забракло. Так у боротьбі за громадське мовлення виникла пауза.

 

На початку 2000-х привид ідеї громадського мовлення тинявся Україною, особливо в місцях її дотику до Європи та США. Захід періодично нагадував Києву, що незалежне від влади й олігархів телерадіомовлення належить до джентльменського набору, без якого молоду державу не пустять на поріг цивілізованого світу. Принаймні, про жодну євроінтеграцію без нього точно не могло йтися. В ліберальних медійних колах час від часу зринала дискусія про те, що непогано було б усе-таки мати громадське мовлення. У 2002 році Олександр Кривенко заснував Громадське радіо - неурядову організацію, яка являла собою спробу створення незалежного від влади медіа «знизу», але на практиці фінансувалася зарубіжними донорами. Та всі розуміли, що за режиму Кучми громадське телерадіомовлення не буде створене, а залишатиметься риторичною фігурою - пунктом у переліку демократичних інституцій, яких бракує Україні.

 

Що ж, Кучма був не назавжди. Кандидат у президенти Віктор Ющенко, з чиєю особою були пов'язані сподівання на демократичні перетворення як у Заходу, так і в значної частини українського суспільства, зробив створення громадського мовлення на базі державних теле- і радіокомпанії однією зі своїх найчастіше повторюваних передвиборних обіцянок. Обіцянка була дуже доречною, з огляду на закручування на початку 2000-х й без того тугих цензурних гайок та перехід більшості всеукраїнських телеканалів до безсоромної пропаганди. Зрівняти скомпрометований державний медіаресурс із землею й збудувати на його місці світлий дім чесної журналістики здавалося закономірною складовою загальної перемоги над кучмізмом.

 

«Ми почали всерйоз говорити на тему громадського телебачення в грудні 2004-го, коли стало ясно, що Ющенко переміг, ‑ згадує шеф-редактор ТК Наталія Лигачова. - Ініціаторами руху були Незалежна асоціація телерадіомовників, «Телекритика», Академія української преси. Необхідну юридичну допомогу надавали нам тоді юристи та помічники народного депутата Миколи Томенка, який на той момент очолював Комітет з питань свободи слова та інформації Верховної Ради. 20 грудня ми заснували коаліцію громадських організацій «Суспільне мовлення», куди запросили увійти усіх зацікавлених у створенні суспільного мовлення в Україні, як громадські організації, так і індивідуальних членів. До нас приєдналося ще близько 10 організацій, із яких найпотужнішу роботу з розробки програмної політики майбутнього СМ проводили група на чолі з Олександром Ткаченком (який на той момент пішов із топ-менеджменту Нового каналу та явно мав великі амбіції щодо очолення Суспільного телебачення), «Інтерньюз-Україна», Асоціація «Спільний простір», Інститут медіаправа на чолі з Тарасом Шевченком та інші. В нас було море ентузіазму, ми вірили, що громадське мовлення невдовзі буде створене. Хоча точилося й багато гострих дискусій - особливо із групою О. Ткаченка ‑ навколо гострих питань складу та способу обрання Наглядової ради, поточного управління, місії СМ, його фінансування, програмної політики тощо».

 

Коаліція, працюючи у форматі робочих груп, готувала пропозиції до парламентських слухань, призначених на 15 березня 2005 року - тоді мала визначитись доля громадського мовлення. На початку січня було оприлюднене звернення до нової влади, під яким, окрім перелічених вище ініціаторів, підписались Юрій Андрухович, Святослав Вакарчук, Іван Дзюба, Мирослав Попович, Юлія та Володимир Мостові, Андрій і Віталій Шевченко та інші.

 

...Заснування Громадського телебачення ми вважаємо не менш значущим, ніж призначення, наприклад, нового прем'єра та уряду. Це є гарантією незворотності здобутків свободи слова, контрольованості влади суспільством, прозорості прийняття найважливіших для країни та її громадян рішень.

Громадське телебачення могло б
и бути створено на базі нинішніх державних телеканалів за найкращими європейськими зразками. І як один із варіантів це може бути канал УТ-1, що перетворить його з аутсайдера глядацьких симпатій та довіри на одного з лідерів на медіаринку та еталон інформаційного та публіцистичного мовлення в державі. Ми вважаємо, що створювати Громадське телебачення повинні визнані професіонали, які користуються повагою своїх колег...

Звернення представників громадськості до керівництва держави стосовно необхідності створення в Україні системи Громадського телебачення, 11 січня 2005 року, «Телекритика»

 

Між експертами на шпальтах «Телекритики» та деяких інших видань розгорнулася непроста, але унікальна за змістовністю та рівнем конструктивності дискусія, в ході якої були напрацьовані кілька варіантів концепції громадського мовлення, здатні задовольнити можливі примхи законодавців. Були розроблені засади редакційної політики, що мали убезпечити журналістський колектив від будь-якого зовнішнього чи внутрішнього тиску, концепція програмної політики, варіанти моделей фінансування та низка інших документів. Інститут медіаправа підготував текст законопроекту.

 

Піднесену атмосферу парламентських слухань, у яких узяв участь голова мас-медійного комітету Ради Європи Кароль Якубович, дещо зіпсувала новина: виявляється, на Банковій не підтримують ідею перетворення державного медіаресурсу на суспільний. Державний секретар (керівник президентської канцелярії) Олександр Зінченко прямим текстом попередив ентузіастів, що їхнім мріям не судилося збутись. Нова влада успадкувала від режиму Кучми неготовність обмежувати себе добровільно, навіть коли йшлося про такий сміховинний за рівнем впливовості ресурс, як державне телебачення і радіо.

 

Протягом наступних кількох місяців відбувалася квола імітація владою руху в напрямку конверсії НТКУ, що поєднувалась із досить відвертими публічними висловлюваннями Зінченка про те, що цьому не бувати. Пройшли ще одні слухання, цього разу громадські, результатом яких стало звернення до влади із закликом реформувати державне мовлення. Верховна Рада затвердила результати слухань постановою. Народний депутат Сергій Правденко, представник умовної «біло-блакитної» частини парламенту, який очолив Комітет з питань свободи слова та інформації Верховної Ради, не приховував, що хотів би увійти в історію як політик, який зміг провести прогресивний закон про створення громадського мовлення. Він ініціював створення при комітетові робочої групи з розробки «прохідного» законопроекту, що міг би влаштувати всі фракції, до якої запросив деяких медіаекспертів із коаліції «Суспільне мовлення», зокрема Тараса Шевченка та Наталію Лигачову.

 

Навесні 2005-го формально саме для підготовки до реорганізації у громадське мовлення на НТКУ було відряджено Тараса Стецьківа та Андрія Шевченка, одначе повноважень, достатніх для серйозних реформ, вони не отримали. 25 липня 2005 року, в розпал процесу оновлення інформаційної служби НТКУ, Ющенко на засіданні уряду заявив, що не підтримує ліквідацію державного телебачення, а пропонує створювати громадське паралельно. Тим часом наближались парламентські вибори, й у влади запрацювали одвічні інстинкти використання медійного ресурсу. Стецьківа й Шевченка, які ще намагалися переконати президента в доцільності реалізації початкового плану конверсії, восени відкликали з НТКУ, а телеканал очолив друг родини Ющенків Віталій Докаленко. Протести коаліції «Суспільне мовлення» були воланням у пустелі. Кульмінацією стало голосування 3 листопада за законопроект «Про систему громадського мовлення» у другому читанні - якраз голосів «Нашої України», президентської фракції, не вистачило для його ухвалення.

 

Віктор Ющенко не лише з легкістю забув про свою передвиборну обіцянку, але й надалі демонстрував сенсаційну забудькуватість, відповідаючи на кожне запитання чи закид на цю тему щось на кшталт: «Я залишаюся прихильником ідеї громадського мовлення, але 1) немає концепції; 2) не все так однозначно, треба все серйозно обдумати; 3) купка аматорів, що виступають з ідеями, не викликають довіри; 4) необхідно берегти незалежність інформаційного простору». Втім, опоненти Ющенка виявились не кращими - наступну лопату землі на труну ідеї громадського мовлення кинула вже «антикризова коаліція», застопоривши восени 2006-го прописану у Законі «Про телебачення і радіомовлення» процедуру створення наглядових рад НТКУ та НРКУ. Подальший процес тривав лише у формі млявої демагогії, апофеозом якої стала заява Віталія Докаленка: «В Україні вже є громадське мовлення - Перший національний».

 

Тим часом у Державному комітеті телебачення і радіомовлення, яким керував представник Партії регіонів Едуард Прутнік, народилась «альтруїстична» ідея віддати під громадське мовлення ресурс обласних державних телерадіокомпаній. Першим етапом цього проекту стало створення спільних новин для всіх ОДТРК «Час країни», що вироблялись на базі Київської регіональної державної телерадіокомпанії. Проект під назвою «Перший громадський», утім, так і не був утілений - проти нього рішуче виступив президент Віктор Ющенко.

 

Навесні 2007 року чергову спробу повернення до теми здійснили новий голова Комітету ВР з питань свободи слова та інформації Андрій Шевченко, голова Національної комісії з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі при президентові України Тарас Петрів, голова Держтелерадіо Едуард Прутнік і голова Нацради Віталій Шевченко, підписавши «Декларацію про співпрацю». В основі співпраці була ідея, що до цього створити СМ не вдавалося через те, що ентузіастами справи виступали виключно громадські організації, натомість у кабінетах, в яких й приймаються рішення, прихильників СМ від цього не більшало. Тож, мовляв, якщо до справи візьмуться представники саме цих кабінетів, то переконати верхівку трьох гілок влади у доцільності прийняття принаймні закону про СМ буде легше. Почали із самого початку - створення робочої групи, напрацювання концепцій, дискусії про джерела фінансування (ідея запровадження абонплати, фактично - нового податку, завжди лякала владу) тощо. За сприяння ОБСЄ дійсно було напрацьовано Концепцію, з більшістю головних положень якої погодилися представники організацій-ініціаторів та громадські експерти. Але... Все знову врешті-решт закінчилося нічим, навіть не дійшло до створення нового законопроекту. Хіба що «застовпили» для громадського мовника місце в цифровому мультиплексі майбутнього. Місце це, до речі, вже пропало.

 

На початку 2008-го Ющенко підписав указ, який передбачав створення громадського мовлення протягом року, та це, на жаль, був лише дрібний випад у політичному борюканні: виконавцем глава держави, не маючи для цього повноважень, призначив прем'єра і уряд, добре знаючи, що Юлія Тимошенко принципово не виконає його вказівок. В останні тижні своєї каденції Віктор Андрійович знов пожвавив діяльність у цьому напрямку, провівши через єдиний підконтрольний йому орган державної влади, Раду національної безпеки і оборони, чергову концепцію. (Яка, до речі, передбачала створення громадського мовлення паралельно, а не замість державного). І, знов-таки, переважно з метою «визнати незадовільним стан здійснення Кабінетом Міністрів заходів щодо створення системи Суспільного телебачення і радіомовлення України». Виконувати чи ігнорувати його розпорядження мав уже наступний президент - на носі були вибори.

 

Головні претенденти на найвищий пост, зрозуміло, обіцяли громадське мовлення. І хоч як моторошно було чути із вуст Віктора Януковича слова «думаю, ми з вами скоро зробимо громадське телебачення», адресовані журналістам на прес-конференції, обіцянки Юлії Тимошенко навряд чи були варті більшої довіри. Адже й лідери перегонів, і їхні найближчі конкуренти наочно демонстрували свій рівень розуміння відносин влади і медіа, перетворивши інформаційні програми та ток-шоу всіх телеканалів, державних чи приватних, на рекламний майданчик. Найбільше, чого можна було сподіватися від переможця виборів - це спроби імітації реформ на НТКУ у напрямку начебто суспільного мовника.

 

Переможець президентських перегонів Віктор Янукович і його команда виправдали й перевершили всі сподівання. На відміну від попереднього президента, який поєднував обережну риторику «за» громадське мовлення з фактичною бездіяльністю, цей поєднує декларовану полум'яну прихильність та імітацію бурхливої діяльності з фактичним рухом у протилежному напрямку. Одним із найперших кроків нової влади стало взяття Національної теле- і радіокомпанії під жорсткий контроль, а також перетворення Першого національного на інформаційний сателіт групи «Інтер». Новини Першого за часів президентства Ющенка, далекі від досконалості в технічному плані, але відносно якісні з погляду дотримання журналістських стандартів, під керівництвом ставлеників Ганни Герман та Валерія Хорошковського зазнали стрімкої метаморфози, за лічені місяці очоливши перелік найбрудніших інформаційних програм. А тим часом керівництво телекомпанії заявило про її перехід до принципів громадського мовлення...

 

Новим осередком креативу на тему «як нам облаштувати все це» стала Гуманітарна рада при президентові, серед членів якої лише двоє медійників. Ані досвід експертів, що брали участь у попередніх раундах боротьби за громадське мовлення, ані напрацьовані ними документи Банкової у роботі не придалися. Процес очолив проректор університету «Україна» Валерій Бебик. Він представив на суд громадськості (не дуже-то дослухаючись до думки останньої навіть у ході так званого всенародного обговорення) спершу концепцію, а потім і законопроект про Національну громадську телерадіокомпанію, яка має бути створена на базі НТКУ та НРКУ. Щоправда, в певний момент, очевидно, перевищив ліміт самодіяльності, й заступник глави Адміністрації президента Ганна Герман забрала оприлюднений ним проект на чергове доопрацювання. За змістом до проекту, звісно, можна прискіпуватись, але головні сумніви викликає не зміст, а сумлінність і чесність виконання.

 

Опозиція не стоїть осторонь - ще у жовтні 2010-го Андрій Шевченко, голова Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформації, подав на розгляд парламенту законопроект про створення системи громадського мовлення. Хороший проект, але надії на його ухвалення пропрезидентською більшістю, на жаль, аж занадто примарні.

 

Андрій Шевченко називає три умови, за яких громадський мовник може вважатися таким: незалежне фінансування, незалежна редакційна політика та незалежне управління. «У Європі незалежним вважається фінансування, яке зводить до мінімуму можливість влади втручатися. Тоді держава не може відкручувати чи закручувати кран, ‑ каже депутат. ‑ Є країни, де громадські мовники фінансуються з бюджету. Але там передбачений законом - або існує на рівні традиції - механізм, який забезпечує незалежність фінансування від позиції конкретного уряду». Він упевнений, що за наявності політичної волі нинішня влада могла б розпочати впровадження цих стандартів на НТКУ та НРКУ, не чекаючи на ухвалення закону. Серед реальних кроків Андрій Шевченко називає прозорість механізму державного фінансування із обов'язковим визначенням витрат у державному бюджеті, а також фінансовий звіт НТКУ і НРКУ з подальшим незалежним аудитом. «Це зменшило би спокусу влади маніпулювати грішми та підвищило б довіру до державного телебачення», ‑ каже він. Угода про засади редакційної політики та відповідний меморандум між Кабінетом Міністрів і НТКУ могла б гарантувати невтручання в роботу державного телебачення. Найбільше ж потребує законодавчого регулювання управління. Але й до ухвалення закону призначати топ-менеджерів можна на конкурсних засадах із залученням громадськості, вважає Андрій Шевченко.

 

Та якщо в 2000 роки Україна входила з розумінням необхідності громадського мовлення й водночас неможливості його створення режимом Кучми, то на початку наступного десятиліття постає нова дилема: чи варто доручати заснування та розвиток цієї важливої суспільної інституції ТАКІЙ владі, яка вже не раз показала своє реальне ставлення до демократичних цінностей, особливо свободи слова? Чи не краще Україні потерпіти ще якийсь час без громадського мовлення, аби не допустити остаточної профанації ідеї? Або простіше: чи варто вірити людям, які говорять одне, а роблять зовсім протилежне? Й чи вистачить у суспільства сили та хисту, щоб наполягти на своїх правах?

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2022 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду