Facebook-література в Україні: чому й навіщо

Фото: Катерина Толокольнікова

12 січня в столичній «Книгарні Є» по вулиці Лисенка відбулася публічна дискусія «Феномен facebook-літератури» за участі відомих блогерів Богдана Логвиненка, Сергія Іванова, Миколи Воськала та поетеси й літературної редакторки ГО «Телекритика» Катріни Хаддад-Розкладай. Модерувала розмову літературна менеджерка, кураторка мистецьких проектів Настасія Євдокимова.

Учасники розмови зібралися обговорити цікаве й поширене в українському інтернет-сегменті явище: присутність у Фейсбуку літературних творів, частина з яких потім виходить друком. Популярність такого формату зумовлена тим, що українські користувачі цієї соцмережі, зокрема громадські активісти, журналісти, письменники, використовують її не лише для приватного спілкування й інформування про своє життя, а й як інтелектуальний майданчик.

Як результат — українські видавництва запропонували читачам уже декілька книг, в основу яких лягли пости з Фейсбуку. Це збірки двох українських журналісток: Зої Казанжі («Якби я була») та Христини Бердинських («Є люди»), декілька книг-хронік про події Революції гідності, книгу блогерки Олени Степової про Донбас. І це лише декілька прикладів.

Що таке фейсбук-література

Новим явищам в інтернет-сфері не завжди легко дати визначення. Філолог за освітою, Катріна Хаддад-Розкладай пропонує говорити про літературу у Фейсбуку в контексті трьох складових:

- тексти, які вперше були опубліковані в соціальній мережі, а потім вийшли друком;

- публікацію в Фейсбуку раніше виданих творів із метою промотування;

- тексти, що існують тільки в інтернеті.

«Все це має право на існування й існує в Україні. Але публікація на папері переводить будь-який текст в інший вимір», — зазначила поетеса.

І якщо під час дискусії йшлося насамперед про першу з названих категорій, слід зазначити, що піар-менеджери сучасних великих українських видавництв активно використовують соціальні мережі (як Facebook, так і «вКонтакте») для реклами власних видань, а молоді поети й прозаїки публікують свої твори як на особистих сторінках, так і в спеціалізованих спільнотах соцмереж чи на сайтах, прагнучи, вочевидь, знайти якщо не видавця, то читача.

Катріна Хаддад-Розкладай також нагадала про першу концептуальну спробу опублікувати мережеву літературу на папері: ще 2005 року вийшла друком збірка «Антологія українського самвидаву» з понад 150 творами невідомих широкому колу авторів, які були опубліковані в інтернеті впродовж 2000–2004 рр.

«Цей проект — як і майданна література (літопис подій із дописів у Фейсбуку) — дає моментальний зріз, допомагає згодом роздивитися це все, осмислити момент», — вважає Катріна Хаддад-Розкладай.

На фото: Микола Воськало, Сергій Іванов, Катріна Хаддад-Розкладай, Богдан Логвиненко, Настасія Євдокимова

Журналіст Микола Воськало переконаний, що фейсбук-література — це насамперед література, «яка б вона не була». А майданчик, де її видано, є, на його думку, другорядним. Він разом із колегою Денисом Бігусом у грудні 2013-го заснував у Фейсбуку спільноту зі злободенними віршами «Кокс Квасневського». Наразі сторінку з віршами-«порошками», більшість із яких написав пан Воськало, читає майже 13 тисяч користувачів. Це вже не перший мережевий поетичний проект Миколи Воськала — колись у мережі блогів Livejournal.com (Живий Журнал, або ЖЖ) він вів спільноту «Міні-бікіні», де також публікував чотирирядкові вірші на злобу дня.

Водночас блогер Богдан Логвиненко вважає, що фейсбук-літератури не існує й розказані ним історії до літератури не мають стосунку. Богдан Логвиненко є відомим мандрівником — регулярно їздить світом (та організовує подорожі), під час яких записує розповіді людей, які трапляються йому на шляху, для проекту «Перехожі». Наразі Богдана у Фейсбуку читає понад 10 тисяч людей, а історії публікує також видання «Українська правда. Життя». За 2015 рік він написав про більш як 200 людей.

«Це просто майданчик, де виходять дописи саме в такому форматі», — зазначив він.

Сергій Іванов також розглядає Фейсбук як майданчик і веде свій профіль у формі щоденника, спілкування з уявним візаві. На його акаунт підписано понад 50 тисяч користувачів. Блогер має ще одну сторінку-спільноту, де публікує свої оповідання та есеї, крім того працює й журналістом.

Чому вона в нас з’явилася

Всі учасники дискусії погодилися, що українська мережева література бере свої початки ще до появи Фейсбуку в принципі й набуття ним (та «вКонтакте») популярності в Україні. На початку та в середині 2000-х дуже популярним був Живий журнал: саме там публікували свої твори аматори, вели блоги й уже відомі письменники (зокрема, однією з перших була Лариса Денисенко, яка дописувала в ЖЖ під ніком bozi), точилися літературні дискусії.

Автор фото: Дмитро Мастилін

Богдан Логвиненко звернув увагу й на те, що величезна кількість розгорнутих текстів у Фейсбуку — це особливість саме України. «Для громадян більшості інших країн Фейсбук — це як “Одноклассники”. Cписалися, познайомилися, пішли в кіно. В Україні це щось більше, це інтелектуальна платформа. Тому те, що в нас відбувається, — це справді феномен», — зазначив блогер, який декілька років працював журналістом.

Однією з причин, на його думку, є засміченість медіапростору. «Більшість ЗМІ в нас є політичними, а не інформаційними проектами. Медіа не виконують освітньої функції. З багатьох видань позникала тематика культури, історії, подорожей, а людям час від часу це все ще потрібно. Мало й глибокої аналітики. Тому все це з'являється у відкритому просторі, спочатку це сталося в ЖЖ, тепер у Фейсбуку», — вважає пан Логвиненко.

Крім того, на його думку, поява масиву інтелектуального контенту в соціальній мережі обумовлена й тим, що впродовж десятиліть радянського часу в Україні були доступні тільки засоби пропаганди. «Тому й були самвидави, якісь альтернативні платформи, щоб дізнаватися інформацію. Роль самвидавів зараз відіграють соцмережі. Також у нас немає культури платити за тексти. За книги ще платять, а за друковані ЗМІ — ні», — додав він.

To print or not to print

Запрошені до дискусії Сергій Іванов та Богдан Логвиненко розповіли, що їхні мережеві публікації цього року також вийдуть друком. Сергій Іванов готує для видавця збірку есеїв. Богдан Логвиненко теж пристав на пропозицію видати історії «Подорожніх». Однак блогери не уточнили, які саме видавництва зацікавилися їхньою творчістю.

Натомість вірші-порошки «Коксу Квасневського», який Микола Воськало заснував спільно з журналістом Денисом Бігусом, наразі видано тільки приватно, обмеженим накладом для друзів та родичів. У публікації збірки своїх «порошків» пан Воськало не вбачає сенсу, адже, за його словами, вони актуальні максимум добу-дві. Учасники дискусії запропонували йому ідею видати ці вірші, доповнивши їх поясненнями й створивши таким чином книжку-хроніку політичних скандалів сучасної України.

Автор фото: Микола Воськало

Катріна Хаддад-Розкладай звернула увагу на ще один поетичний приклад фейсбук-літератури — поетичне листування Маріанни Кіяновської та Мар’яни Савки. «Вони близько місяця щодня листувалися віршами. Маріанна тоді була в Паланзі в Литві, й Мар’яна відповідала їй зі Львова. Це тонка лірика, мистецтво, яке абсолютно гармонійно вписалось в інтонацію Фейсбука, звучало як розмова», — розповіла поетеса, яка також публікує власні вірші в соціальній мережі, а також пише на філологічні теми.

Микола Воськало зазначив, що в соцмережах є чимало текстів, гідних публікації  в книжковому форматі. Але автори, вочевидь, не вірять, що вони можуть когось зацікавити, й тому виставляють їх у вільному доступі. «Це страх або автора, або — видавця», — додав він. Учасники звернули увагу, що на дискусію в книгарню не прийшли представники книговидання.

Богдан Логвиненко зауважив що доцільність публікації кожного окремого прикладу фейсбук-літератури — цілком і повністю рішення видавця й автора. «Мені здається, що між книжкою-розмальовкою та філософською літературою завжди можна зайняти свою нішу», — переконаний він.

Про жанри, політиків та роль лайків

Катріна Хаддад-Розкладай зазначила, що формат фейсбук-дописів найкраще лягає на такі літературні жанри, як дорожні нотатки й літописи чи хроніки. Саме вони, на її думку, виявляються найбільш вдалими, перейшовши на папір. «Загалом на матеріалах Фейсбуку цікавіше виходить не так художня література, як нон-фікшн», — зазначила пані Хаддад-Розкладай.

Сергій Іванов переконаний, що Фейсбук — це територія трендів, де блогери активно наслідують один одного, демонструють доволі шаблонне мислення. Блогер переконаний, що автору будь-якого допису й тексту варто застосовувати художні засоби — незалежно від теми. «Навіть якщо вони неформатні, табуйовані, обсценні. Це те, що робить літературу літературою — вихід за певні межі. А в нас Фейсбук перетворюється на, перепрошую, програму “Время”», — сказав він.

Спікери згадали про блогера Свирида Опанасовича (майже 60 тис. підписників), який видав «Історію України від діда Свирида», що набула популярності. Причину читацької зацікавленості Сергій Іванов вбачає насамперед у мові — «смачному суржику». До нього вдаються ще декілька відомих блогерів.

На думку пана Іванова, великою проблемою українського Фейсбуку наразі є надмірна політизованість. «Зараз у Фейсбук прийшли політики — вони зрозуміли, що в Україні це зброя масового враження і знищення інтелекту. А колись мені український Фейсбук дуже подобався тим, що відрізнявся від російського хорошим гумором. Там тепер, на жаль, не лише цікаві роздуми на політичні теми й літературні тексти друзів, а й багато непотребу», — додав він.

Всі учасники дискусії погодилися, що нині для нормального споживання інформації з Фейсбуку необхідно вести помірну «фільтрацію».

Модераторка Настасія Євдокимова запитала учасників, чи не вбачають вони шкоди від «мислення дописами», коли блогер сприймає реальність із погляду того, як про це написати і, можливо, скільки лайків та репостів ця публікація збере.

Спікери не вважають таке мислення небезпечним. Катріна Хаддад-Розкладай навіть зауважила, що в певному сенсі це навіть корисно, оскільки змушує вичленовувати з реальності ті чи інші події, проговорювати їх: «А проговорене краще надається до осмислення. Такий собі психотерапевтичний ефект».

Микола Воськало та Сергій Іванов вважають, що популярність у Фейсбуку в жодному випадку не може бути репрезентативною щодо якості твору. Натомість Катріна Хаддад-Розкладай і Богдан Логвиненко зауважили, що кількість лайків, репостів хай і не можна вважати оцінкою твору, однак вони демонструють його інформативність і цікавість. Та й популярність контенту може бути додатковим інструментом привертання уваги: якщо на нього через це зверне увагу видавець, критик чи колега-літератор. Це в наш час нерідко відкриває автору широкі перспективи.

comments powered by Disqus