Нова хвиля журналістики: цілий світ в одному твіті

Автор -  Марк Колвін, ABC News

 

Однієї спекотної ночі в лютому 1974 року ми з друзями пішли послухати великого блюз-гітариста Бі Бі Кінга на концерт у Хордерн Павільйон у Сіднеї.

 

Все йшло добре, допоки через годину-дві Кінг не звалився на сцені, звідки його мусили винести.

 

Я покинув зал Хордерн у пошуках телефонного автомата.

 

Перший, на який я натрапив, був зламаний.

 

Знайшовши справний автомат, я заштовхав у нього монети, подзвонив на номер одного з операторів ABC News і продиктував п’ять рядків повідомлення.

 

Після цього сів на автобус і дістався додому саме вчасно, щоб почути ці рядки у щогодинному випуску новин на ABC Radio News: «Сьогодні ввечері гітарист Бі Бі Кінг звалився на сцені...».

 

На той час я працював молодшим журналістом менш ніж тиждень, і це було вперше, коли написане мною вийшло в ефір.

 

Редакція новин, де я працював, була шумним місцем, наповненим друкарськими машинками, великими дисковими телефонами і величезною кількістю паперу.

 

Газети, друкарський папір, копірка. Свіжий папір, зіжмаканий папір, забракований папір. Іноді папір займався у смітниковому відрі, коли хтось необережно гасив цигарку. (Палили майже всі).

 

Якщо вам потрібно було зробити дзвінок в інший штат, необхідно було скористатися комутатором ABC. Якщо (а це був рідкісний випадок) вам необхідно було зробити міжнародний дзвінок, комутатор ABC повинен був зв’язатися з міжнародним комутатором, а ті повинні були зв’язатися з комутатором у країні, в яку ви дзвонили, й у більшості випадків того, кому ви дзвонили, не було на місці.

 

Новини з-за кордону приходили по телексних апаратах, які створювали стільки шуму, що їх потрібно було тримати у звуконепроникній кімнаті в далекому крилі.

 

«Відділ збору матеріалу» – це була бібліотека з газетними вирізками, збірниками старих бюлетенів ABC News, декількома потріпаними енциклопедіями і біографічним довідником Who's Who («Хто є хто»).

 

Бен Гехт, репортер, а згодом драматург із Чикаго, який 1928 року написав The Front Page, запросто впізнав би нашу редакцію новин.

 

Однак я зараз писатиму не про старі добрі часи.

 

Останні 30 років стали свідками революційних змін у журналістиці, де технологія дала нам можливості, яких у нас ніколи не було раніше.

 

Але я не писатиму й утопій: багато хто не скористався цими можливостями, але є власники, які використали їх, щоби скоротити витрати і знизити якість журналістики. Однак можливості є.

 

Телефони стали першими, чого торкнулися зміни. Їх спочатку замінили кнопкові моделі та електронні комутаційні щити, що дозволяли самому набирати потрібний номер; поступово їх замінили мобільні телефони і смартфони.

 

Надійна друкарська машинка стала електричною, потім у 1980-х прийшли моделі з електронною пам’яттю на сторінку-дві, а тоді настільні комп’ютери, всюдисущі ноутбуки і зараз планшети.

 

Десь там пішов на пенсію останній із операторів, які приймали повідомлення, і це знаменувало кінець професії, яка існувала менше століття.

 

Щоб убити телекс, потрібно було більше часу, але на початку 1990-х його ера почала згасати: спочатку його витіснив факс, а потім остаточно вбила поява світової мережі Інтернет.

 

Збирання інформації, ймовірно, було останнім, чого торкнулися зміни: коли я почав працювати ведучим на радіо PM в 1997 році, в нас усе ще був відділ збору інформації у старому стилі бібліотеки газетних вирізок.

 

Він був нам необхідний: у відділі був тільки один комп’ютер, підключений до інтернету, і я був одним із небагатьох зацікавлених у користуванні ним, хоча я й намагався навернути у свою віру колег.

 

То був, мабуть, 2003 рік, коли я справді відчув сукупний вплив усіх цих змін.

 

США вторглися до Іраку, я сидів у своїй студії і брав інтерв’ю у кореспондентів, одночасно переглядаючи оновлену інформацію в інтернеті, часто зустрічаючи повідомлення з перших рук у випусках новин The Times, Guardian, BBC і The Washington Post. Анонімні повідомлення від людини, яка називала себе Багдадським Блогером, дозволили нам краще зрозуміти, що відбувається всередині режиму Саддама Хусейна.

 

І так тривало протягом більшої частини останнього десятиліття. Такий підхід дозволяв робити програми свіжими й наповненими останніми новинами.

 

Але за останній рік соціальні медіа сприяли ще більш революційному розвитку.

 

Соціальні медіа змінюють наш підхід, зокрема, до репортажів про конфлікти.

 

Протягом кількох останніх тижнів завдяки соцмедіа ми змогли почути голос головного міністра в уряді Ємену, Мохаммеда Абулахума; молодого чоловіка, який живе в оточеному місті Завія в Лівії; Сари, єгиптянки, яка розказала про те, як вона щойно побувала в захопленій штаб-квартирі Секретної служби; Мухаммеда, фотографа з Бахрейну, який наживо описував стрілянину наступаючих військ по натовпу протестантів; і Дані Трегоннінг, австралійки, яка з 10-го поверху готелю в Гонолулу описувала підготовку Гаваїв до очікуваного цунамі після японського землетрусу.

 

Ми отримали всі ці інтерв’ю через твітер, фейсбук і скайп.

 

Люди загалом відповідальні, – стверджує дослідниця Джесс Гілл.

 

Вона виступала нещодавно з лекцією в Сіднейському технологічному університеті і зокрема сказала: «Я почала використовувати твітер для збирання контактів у день, коли почалися протести в Бенгазі. В той час там не було репортерів, і я зрозуміла, що єдиний спосіб дізнатися, що відбувається, – це розпитати безпосередніх учасників подій. Я зв’язалася з одним лівійським біженцем через твітер, який дав нам телефони дев’яти осіб у Бенгазі, з якими можна було поговорити. Всі вони, звісно, говорять арабською. Омар, наш єгипетський друг, який кількома тижнями раніше був на PM, погодився приїхати і взяти інтерв’ю о 7:00 ранку. Після того, як, почувши нас по телефону, кілька людей повісили слухавку, знайшовся-таки один сміливий чоловік, який погодився поговорити про те, що відбувається».

 

Джесс і її колега Конні Агіус використовують твітер так: вони фоловлять багатьох людей, які повідомляють про події в тих частинах світу, якими ми в даний час цікавимося.

 

В загальному потоці вони відстежують схожу інформацію, а також перехресні посилання, і таким чином заздалегідь виявляють імовірні гарячі новини, які потім намагаються перевірити.

 

Коли людям трапляється стати очевидцями подій, Джесс і Конні зв’язуються з ними і розпитують про події через ПП (пряме повідомлення, система приватних повідомлень у твітері). При цьому обмінюються телефонами та адресами у скайпі.

 

Це не є чарівною формулою. Легко помітити, що вона спирається на старі й перевірені методи журналістики, такі як перевірка джерела і нарощування контактів.

 

Це також і спільна робота. Нам дуже допомогла, наприклад, колосальна і невтомна твітер-діяльність Енді Карвіна з національної мережі Громадського радіо Америки.

 

Завдяки його частим запитанням («Джерело?», «Підтвердження?») легше робити судження про багато з того, що надходить із Близького Сходу і Північної Африки: Чутка? Опозиційна пропаганда? Урядова пропаганда? Факт?

 

Більше від Джесс Гілл: «Я познайомилася з мешканцем Бенгазі журналістом Мо Наббусом через твітер. Але найкращим способом тримати зв’язок був скайп, оскільки ми могли лише час від часу обмінюватися інформацією. Одного дня приблизно о 3:00–4:00 ранку [час Бенгазі] я побачила його залогованим у скайпі, одразу після того, як подивилася його відеозвіт про електростанції за межами Бенгазі, що палали. Ми перекинулися кількома фразами, і він сказав, що буде говорити з нами на PM, тому я побігла в студію. Аудіо потрапило в ефір тієї ж ночі. Наступного дня його було застрелено снайпером, під час запису просування сил Каддафі у Бенгазі, саме перед тим, як було оголошено про заборонену для польотів зону. Історія, яку я присвятила його загибелі, показує, як можна використовувати скайп і твітер для розвитку безпосередніх контактів».

 

Твітер був також одним із ключових джерел інформації про землетрус у Японії, цунамі і ядерну кризу.

 

У день, коли було оголошено про створення 20-кілометрової зони евакуації та опубліковано дані про кількість людей, які повинні були її залишити, також було створено 30-кілометрову зону, населенню якої було наказано залишатися всередині приміщень, але про можливу кількість уражених зазначено не було.

 

Я поставив це запитання у твітері, і протягом п’яти хвилин люди надіслали мені точні цифри перепису по префектурі Фукусіма і проаналізували їх, вивівши дані щодо зони.

 

Такі твітер-блогери, як @TimeOutTokyo, @tokyoreporter, та @W7VOA (Стів Герман із «Голосу Америки») тримали нас у курсі подій щодо підземних поштовхів, наслідків цунамі і розвитку ситуації з ядерною кризою.

 

Знову ж таки, це приклад поєднання інформації з твітера зі старомодною журналістикою та збиранням інформації.

 

Між іншим, 1986 року мене з дружиною й маленьким сином евакуювали з Брюсселя, щоб уникнути радіоактивного опромінення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Я робив зйомки всередині старих радянських атомних реакторів (у 1984-му) і в нещодавно побудованих реакторах радянської експортної моделі (у Фінляндії в 1986-му). Я читав про атомну енергетику і мав непогане обивательське уявлення про роботу реакторів. Зібравши все це докупи з тим, що я читав в інтернеті, в тому числі повідомлення з твітера, я, принаймні, був у змозі поставити деякі правильні запитання, що, наприклад, дозволило мені отримати першим (на мою думку) зізнання Агентства з ядерної безпеки Японії, що один із реакторів «Фукусіми» працює на суміші плутонію.

 

Це, як я кажу, нова територія, але все ж територія, на якій старі методи представлення інформації працюють дуже добре.

 

Деякі поради від Джесс Гілл про те, як використовувати твітер:

 

1. Якщо ви збираєтеся розвивати джерела інформації на твітері, підтримуйте зв’язок зі своїми твітер-друзями, навіть коли нічого не відбувається. Покажіть їм, що вони вам не байдужі як люди, що вони не просто матеріал. Розвивайте відносини, так само, як це завжди робили журналісти. Таким чином, коли щось таки трапиться, вони, ймовірно, зв’яжуться з вами, або принаймні нададуть вам перевагу, щоб дати інтерв’ю, навіть коли всі журналісти світу раптом почнуть ганятися за ними.

 

2.  Читайте велику кількість джерел новин. Якщо ви не в курсі останніх подій, повідомлення на твітері виглядатимуть просто як випадкові балачки і ви не зможете оцінити, на якій події зараз найбільш важливо зосередитися. Події можуть подаватися по-різному залежно від того, хто про них повідомляє і звідки. Особливо це стосується таких питань, як ізраїльсько-палестинські відносини; одну й ту саму подію може бути подано абсолютно по-різному в The Guardian та у New York Times, і навіть одна газета може запропонувати різні точки зору, як це часто буває в ізраїльській газеті Haaretz. Найкращий спосіб отримати цілу низку репортажів на певну тему є використання новин Google – таким чином, вам не доведеться відвідувати окремі веб-сайти.

 

Минуло майже 37 років відтоді, як я написав свою першу новину для ABC News, і Бі Бі Кінг не тільки вижив після того, що виявилося тепловим ударом тієї спекотної ночі в Сіднеї, він продовжив свою чудову кар’єру короля блюзу.

 

Його світ не дуже змінився – гадаю, він досі грає на тій самій гітарі, яка називалася Люсіль, хоча в нього тепер кращі підсилювачі, і його музика поширюється онлайн, а не на вінілах – однак мій світ змінився.

 

Мій світ зазнав перевороту.

 

Соціальні медіа – справді велика хвиля для журналістів. Якщо ви осідлаєте її й майстерно керуватимете нею, то подолаєте довгий шлях. Якщо ви пропустите її, вона вас накриє.

 

Я на твітері – @colvinius. Програми AM, World Today та PM – @amworldtodaypm.

 

Марк Колвін, ведучий інформаційної програми PM на австралійському радіо ABC

 

ABC News, переклад – «Медіаграмотність». 

comments powered by Disqus