Девід Ремнік, редактор The New Yorker: управління журналом – це м’який диктат

00:00,
2 Грудня 2011
1130

Девід Ремнік, редактор The New Yorker: управління журналом – це м’який диктат

00:00,
2 Грудня 2011
1130
Девід Ремнік, редактор The New Yorker: управління журналом – це м’який диктат
Декілька днів тому Девід Ремнік, редактор The New Yorker, зайшов до редакції «Афиши» і розповів, як робиться журнал, на який всі хочуть бути схожими.

Про відносність. The New Yorker на цьому фоні [інших продуктів Condé Nast] – непоганий бізнес, але це не Vogue. При цьому ми продаємо мільйон паперових копій, і у нас постійно зростає аудиторія в інтернеті, в тому числі і в айпеді, який ви на мене зараз наставили.

У нас немає короля і свити. Є кілька редакторів, неймовірно впливових. Вони знають речі, про які я і гадки не маю. Ну і не треба забувати, що автори важливіше за редакторів. Джон Апдайк був свого часу набагато важливіше, ніж будь-який редактор. Це був якийсь подарунок від бога.

Про легендарну будівлю на Таймс-сквер, у якій сидять співробітники Condé Nast, і у якій, зокрема, знімався «Диявол носить Prada», і про те, що відбувається у ліфтах.

А! «Диявол носить Prada»? Ліфт – це і правда ціла пригода. Ну взагалі, співробітники The New Yorker в цій будівлі виглядають як такі ботаніки з математичного факультету. Ми не такі гламурні, як наші колеги. Грейдон Картер [редактор Vanity Fair з 1992 року] говорив мені, що йому цікаво стежити за тим, як нові люди у Vanity Fair з кожним тижнем одягаються все краще. А в The New Yorker я можу прийти в джинсах. І зараз я в піджаку тільки тому що тут холодно. Ну принаймні для мене.

Що стосується фільму, то це скоріше карикатура. Я дружу з Анною Вінтур, вона надзвичайний редактор. Вона робить дивовижні речі, я б за мільйон років так не навчився. Вона вражаюча. Я питав її працівників: з нею дійсно так жахливо працювати? Адже у фільмі вона просто моторошна. Вони сказали: «Головне, що у неї є – вона знає, чого хоче». Вона впевнена в собі.

Найгірша річ для лідера – не знати, чого він хоче, не посилати чіткі сигнали.

Це не означає, що ти не повинен радитися з іншими, ні з ким не говорити. Але це не земство. У деякому роді управління журналом – це м’який диктат.

Про журналістське правило 7 кімнат. Це хороше правило. Він [Грейдон Картер, який говорить про правило своїм новим журналістам] має на увазі зони доступу. Якщо ти одного разу потиснув руку Бараку Обамі, то ти, вірогідно, перебуваєш у другій кімнаті. Якщо ж ти друг Барака Обами і дивишся з ним баскетбол, то ти в шостій чи сьомий кімнаті. Журналісти іноді добираються до середини, але дуже-дуже рідко вище.

Якщо говорити серйозно, то важлива частина нашої роботи – це тиснути на владу: дуже складно стежити за тим, що відбувається у цих верхніх кімнатах. Так, існують документи, є можливість взяти інтерв'ю. Але історія доводить знову і знову: щоб дізнатися, що сказав Горбачов Єльцину, а Єльцин – Волошину, потрібний час. У цьому різниця журналістики та історії. Якби, коли я жив в Росії на початку дев’яностих, я зміг прочитати щоденник Черняєва [щоденник помічника Горбачова Анатолія Черняєва за 1991 рік був опублікований в 1997 році], це була б фантастика. Тому що він якраз тоді був в одній кімнаті з владою ... А де ви взагалі прочитали про ці кімнати?

Про втому. Моя дупа завжди у офісі. Ще я буваю в метро і вдома.

Про те, як працюють фактчекери у The New Yorker, який на щастя чи на нещастя пише про Пакистан.

Хтось [з фактчекерів] говорить китайською, хтось арабською, хтось на урду – ми ж багато пишемо про Пакистан, на щастя чи на нещастя. [«Афиша»: Вони звонять вашим героям у Пакистані?] Ще й як. Кожному джерелу. За найрідкіснішими винятками – коли справа стосується безпеки.

Вони повинні уточнити абсолютно кожен факт. Не тільки імена або прізвища – абсолютно все. Якщо ми з кимось перевіряємо цитати і це людина каже: «Ні-ні-ні, я цього не говорив», тоді ми кажемо: «А у нас є аудіозапис». Або нотатки. Іноді перевірка займає тижні. Коли ми публікували статтю про саєнтологію у Голлівуді, на перевірку фактів довелося витратити місяць. І не тільки з юридичних причин – а просто тому, що це складна журналістська справа.

Про рекламні матеріали. На щастя, наш рекламний відділ розуміє, що таке The New Yorker. Ви знаєте, дуже легко продавати журнал під назвою «Лижі», тому що там завжди буде багато матеріалів про катання на лижах. Відповідно зрозуміло, що там треба рекламувати.

А що таке The New Yorker? Ну, нечесно було б сказати, що у реклами до нас немає зовсім ніяких запитів. Ось у нас є два номери на рік про стиль. Вони з’явилися лише через рекламу. У нас є один номер під назвою «Подорожі».

Але щоб ми написали гарну статтю про нафтову компанію, а нафтова компанія дала б нам за це рекламу – такого, звісно, не може бути. Це жахливий, кошмарний гріх, і всі, хто хоч якось стикається з подібним лайном, повинні бути піддані анафемі.

Повний текст інтерв’ю з Девідом Ремніком«Афиша»

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Девід Ремнік (David Remnick) / The New Yorker
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду