«Репортери без кордонів»

Цього року в переліку організації «Репортери без кордонів» тридцять вісім хижаків. Так  називають державних лідерів, воєначальників та інших сильних цього світу, що застосовують свою силу для порушення прав журналістів та обмеження медійних свобод. Найбільше хижаків у Північній Африці та на Близькому Сході, де в останні місяці розгорнулись драматичні, а подекуди й трагічні події. Найзначніші зміни у спискові хижаків відбулись саме завдяки змінам в арабському світі. Диктатури валяться.

Подивитись інтерактивну мапу

Алі Абдаллах Салех, Ємен

Алі Хаменеї, Іран

Банда «Чорні орли», Колумбія

Башар Аль-Ассад, Сирія

Володимир Путін,  Росія

Ґотабая Раджапаксе, Шрі Ланка

Ґурбанґули Бердимухамедов, Туркменистан

ЕТА, Іспанія

Ізраїльські збройні сили

Ільхам Алієв, Азербайджан

Ісайяс Афеворкі, Еритрея

Іслам Каримов, Узбекистан

Ісламське ополчення, Сомалі

Кім Чен Ір, Північна Корея

Король Абдаллах ібн Аль-Сауд, Саудівська Аравія

Король Хамад бен Айсса аль Халіфа, Бахрейн

Махмуд Ахмадинеджад, Іран

Міґель Факуссе Бархум, Гондурас

Мсваті Третій, Свазіленд

Муаммар Каддафі, Лівія

Мулла Мохаммад Омар, Пакистан

Наркокартелі Мексики

Нґуєн Фу Тронґ, В’єтнам

Нурсултан Назарбаєв, Казахстан

Олександр Лукашенко, Білорусь

Організована злочинність Італії

Поль Каґаме, Руанда

Приватні озброєні загони на Філіппінах

Рамзан Кадиров, Росія

Рауль Кастро, Куба

Роберт Муґабе, Зімбабве

Служба безпеки ХАМАС, Палестина

Спецслужби Палестинської автономії

Тейн Сейн, М’янма

Теодоро Обіанґ Нґуема, Екваторіальна Гвінея

Тюммалі Саясон, Лаос

Ху Цзіньтао, Китай

Ях’я Джаммех, Ґамбія

Першим пішов президент Тунісу Зін ель-Абідін Бен Алі. Він був змушений зректися посади 14 січня 2011 року, даючи своєму народові шанс на розбудову демократії. Інші хижаки, такі як правитель Ємену Алі Абдаллах Салех, приголомшений хвилею громадянських протестів, чи сирійський президент Башар Ассад, який відповів на демократичні виступи терором, на черзі. А як щодо Муаммара Каддафі, Провідника Революції, який сьогодні є провідником безглуздого насильства проти власного народу? А також короля Бахрейну Бен Аїсси Аль-Халіфи, який одного дня відповість за смерть чотирьох затриманих, серед яких був засновник єдиної в країні опозиційної газети, та масштабну каральну акцію проти демонстрантів, які вимагали демократичних змін?

Свобода слова є однією з головних потреб мешканців регіону, а отже, однією з головних вимог до перехідної влади в країнах, де перемогла революція, і одним із перших досягнень цієї революції, нехай дуже хистким.

Спроби маніпулювати іноземними журналістами, безпідставні арешти та затримання, депортація, відмова у праві на в’їзд до країни, погрози та залякування – перелік злочинів проти медіа під час Арабської Весни приголомшує. Вороги ЗМІ не зупинились перед убивством журналістів у чотирьох країнах – Сирії, Лівії, Бахрейні та Ємені. Серед жертв - Мохамед Аль-Набус, застрелений снайперами Каддафі у лівійському Бенґазі 19 березня, та двоє журналістів, розстріляні службою безпеки у Ємені 18 березня.

Понад тридцятьох репортерів незаконно затримали у Лівії, приблизно стільки ж іноземних журналістів вислали за межі країни. Такі ж методи використовувались у Сирії, Бахрейні та Ємені, де влада робила все можливе для того, щоб тримати медіа на відстані, аби не дати їм транслювати кадри репресій на весь світ. Медіа нечасто відіграють таку важливу роль у конфліктах. Деспотичні режими, традиційно ворожі до свободи преси, завжди вважали контроль над медіа та інформацією однією з головних запорук свого виживання.

Доля журналістів, загиблих від рук збройних сил, і тих, що постраждали у перестрілках між демонстрантами й захисниками режиму, нагадує про те, з якими ризиками стикаються люди нашої професії, виконуючи свій обов’язок у гарячих точках.

Потреба бути на передовій, часто безпосередньо стикаючись із насильством, призвела до тяжких утрат серед фотожурналістів. «Репортери без кордонів» ушановують пам’ять французько-німецького фотографа Лукаса Мелбрука Долеґи, який був поранений поліцейською димовою шашкою в Тунісі 17 січня і помер за три дні, Тіма Хетерінґтона, британського фотографа, що знімав для журналу Vanity Fair, та Кріса Гондроса, американського фотокореспондента Getty Images, убитих мінометною міною у лівійському місті Місрата 20 квітня.

В Азії заміна керівників деяких держав відбулась без жодних змін у репресивній системі контролю медіа. Тейн Сейн змінив Тана Шве на чолі режиму М’янми, де чотирнадцять журналістів перебувають за ґратами. Комуністична партія обрала Нґуєна Фу Тронґа наступником Нонґа Дук Мана у В’єтнамі, де ув’язнені вісімнадцятеро інтернет-активістів. В обох країнах на зміну одному хижакові прийшов інший. Вони – провідники режимів, що використовують позбавлення волі як інструмент цензури і не залишають сподівань на політичну лібералізацію. Однопартійна система, кланові інтереси та ідеологія національної єдності притаманні цим закритим диктатурам, переляканим хвилею демократичних рухів, що котиться світом.

Вибухова хвиля Арабської Весни вплинула на політику китайського хижака, президента Ху Цзіньтао, та азербайджанського – Ільхама Алієва. Вони бояться свободи як інфекції, що може поширитись на їхні країни. Понад тридцять дисидентів, юристів та правозахисників зникли безвісти в Китаї – неможливо дізнатися, що з ними сталося. Одна з останніх жертв – всесвітньо відомий художник Ай Вей Вей. Ніхто не знає, де його утримують. Азербайджанська влада виробила різні тактики поводження з опозицією та медіа у відповідь на спроби провести в Баку акції протесту на кшталт арабських. Інтернет-активістів було ув’язнено, журналістів опозиційної газети Azadlig – викрадено й залякувано. Репортерів, що висвітлювали акції протесту, затримували й били. Громадянам країни перекрили доступ до інтернету.

Іссайя Афеворкі в Еритреї, Ґурбанґули Бердимухамедов у Туркменистані та Кім Чен Ір у Північній Кореї залишаються незмінними керівниками найжорстокіших тоталітарних режимів світу. Їхня жорстокість приголомшує. Зосередження всієї влади в одних руках, чистки та всюдисуща пропаганда не залишають простору для будь-якої свободи.

Іранські хижаки – Махмуд Ахмадинеджад, переобраний президентом Ісламської республіки у червні 2009 року, та аятола Алі Хаменеї, Верховний Провідник, - невпинно придушують у своєму народі будь-яке прагнення до свободи, влаштовуючи сталіністські суди над опозиційними політиками, журналістами та правозахисниками. Понад двохсот журналістів і блогерів було заарештовано в Ірані з червня 2009 року, сорок дотепер ув’язнені, близько ста мусили втікати з країни. Близько трьох тисяч журналістів залишаються безробітними, бо їхні газети були закриті, або ж роботодавцям було заборонено наймати цих людей на роботу. «Репортери без кордонів» закликають якомога швидше надіслати спеціального представника з прав людини до Ірану на виконання резолюції Ради з прав людини ООН від 24 березня.

По інший бік Атлантичого океану перелік хижаків доповнився незвичним представником. Озброєні прибічники бізнесмена та землевласника Міґеля Факуссе Бархума з Гондурасу відтоді, як у країні 2009 року стався переворот, регулярно нападають на опозиційні медіа. Особливо страждають невеличкі локальні радіостанції, неспроможні протистояти потужним бізнесовим та політичним інтересам.

«Репортери без кордонів» мають намір далі відстежувати порушення прав і свобод медіа організованою злочинністю. Особливо гострою ця проблема є в Мексиці, де наркомафія 2010 року знищила сімох журналістів.

Насильство є також головною проблемою в Пакистані, де чотирнадцятьох журналістів убито протягом трохи більш ніж року. Пакистан залишається однією з найнебезпечніших країн для медіа. Тамтешні засоби масової інформації повинні розробити заходи безпеки для своїх журналістів, які часто зазнають нападів.

У Мексиці та Пакистані, як і на Філіппінах, порушники прав медіа залишаються безкарними. Байдужість місцевої влади, нахабство кримінальних банд та розгул корупції призводять до того, що розслідування випадків насильства проти журналістів рідко призводять до арештів та покарання винних. Медійні свободи в цих країнах не зможуть розвиватись, якщо влада цих країн не ліквідує цю безкарність.

В інтернеті пріоритетом для «Репортерів без кордонів» є захист принципу мережевої нейтральності, якому загрожують законодавчі ініціативи в кількох країнах. Організація занепокоєна зростанням тиску – інтенсивність якого залежить від рівня демократичності влади тієї чи іншої країни, – на інтернет-компанії, особливо провайдерів інтернет-зв’язку, з метою змусити їх контролювати трафік користувачів.

У фокусі моніторингу «Репортерів без кордонів» залишається Кот д’Івуар. Організація почала уважно стежити за ситуацією в медіа країні під час президентських виборів у жовтні-листопаді 2010 року. Напади на журналістів, що підтримували Алассана Уаттару, та нещодавні переслідування прибічників Лорана Ґбаґбо після того, як Уаттара став президентом на початку квітня, змушують «Репортерів» приділяти чимало уваги подіям у цій країні.

У Туреччині, куди делегація «Репортерів» навідувалась у квітні, проблема полягає не лише в репресивному законодавстві, особливо антитерористичному та безпековому, але й у діях представників правосуддя, які обмежують розслідувальну журналістику. Свіжий приклад – ув’язнення Ахмета Сіка та Недіма Сенера, журналістів, відомих завдяки висвітленню змови Ерґенекона, а також розслідуванню порушень у турецьких правоохоронних органах та судах.

У курдській автономії на півночі Іраку служби безпеки двох партій, що контролюють владу в регіоні, відповіли насильством на хвилю вуличних протестів, і журналісти були серед перших, хто постраждав.

Журналістів та інтернет-активістів дедалі частіше переслідують у В’єтнамі, де комуністична влада наслідує китайську модель «великого брата», вимагаючи беззастережного послуху та застосовуючи репресії.  «Репортери без кордонів» уважно стежать за ситуацією в Китаї та Ірані, країнах, які пожирають своїх журналістів.

Відсутність реакції світової спільноти на порушення прав журналістів урядами таких тоталітарних держав і диктатур як Азербайджан, В’єтнам, Еритрея, Узбекистан, Туркменистан тощо, робить її співучасницею цих злочинів. Ми наполегливо закликаємо демократичні країни припинити ховатись за своїми економічними та геополітичними інтересами.

«Репортери без кордонів», переклад – «Медіаграмотність»