Автор - Ден Разер (на фото), переклад Аркадія Сидорука

«Камера ніколи не блимає двічі» – так назвав одну зі своїх книг Ден Разер, який упродовж десятиліть був яскравим обличчям американської тележурналістики. А ще він казав: «Не пам’ятаю, щоб мені колись не хотілося бути репортером». Тож він завжди дотримувався репортерського правила – бути в потрібному місці у потрібний час.

Разер висвітлював усі найважливіші події минулого півстоліття. Він першим повідомив про вбивство президента Джона Кеннеді. Він докладно розкручував вотерґейтський скандал. Як військовий кореспондент вів репортажі з В’єтнаму та Афганістану. Знімав кадри падіння берлінського муру, що стали символами нової епохи.

Ден Разер працював кореспондентом у Білому домі під час перебування при владі адміністрацій Ліндона Джонсона, Ричарда Ніксона та Джеральда Форда. Він брав інтерв’ю в кожного американського президента від Двайта Ейзенгауера до Барака Обами і в кожного видатного міжнародного лідера останніх десятиліть.

Впродовж майже чверті століття Разер був ведучим вечірніх новин на одній із провідних американських телемереж – CBS. Це найтриваліший термін в історії американської журналістики мовлення. Під час 44-річної роботи на CBS News Разер був одним із засновників та працював кореспондентом популярних програм 48 Hours і 60 Minutes.

Нині невтомний, зухвалий і винахідливий 79-річний техасець, який починав свою журналістську кар’єру 1950 року репортером AP у рідному штаті, веде на кабельному телеканалі HDNet програму Dan Rather reports.

Ця стаття, в якій ветеран американської тележурналістики ділиться своїми роздумами про світові загрози свободі преси, як на мій погляд, заслуговує на увагу українських колег.

Аркадій Сидорук, кореспондент у США в 1980–1989 і в 1992–1996 рр.

Якби хтось запитав мене 50 років тому, на початку моєї кар’єри, «що найбільше загрожує свободі преси у Сполучених Штатах і в усьому світі?», я відповів би одним словом: «Уряд». Байдуже, чи йшлося про контрольовані державою медіа по той бік залізної завіси, про диктаторські режими в багатьох частинах світу, що розвивається, чи навіть про небажання мого уряду бути повністю відвертим і чесним зі своїм журналістським корпусом (а в ширшому розумінні – зі своїми громадянами). Державна рука – видима чи невидима – часто перешкоджала репортерам виконувати свою роботу – докопуватися до правди.

На жаль, нині чимало з цих викликів лишаються, а загрози свободі преси набагато складніші й часто їх значно важче виявити. Тож боротьба з ними вкрай необхідна. Був час, коли боротьба за свободу преси значною мірою зводилася до того, щоби змусити уряди бути відвертішими та відповідальнішими перед суспільством. Тепер поле битви розширилося. Воно охопило штаб-квартири корпорацій, суди і навіть морги.

Нові технології значно ускладнили здійснення суворого урядового контролю, як це було в минулому. Неможливо бути часткою світової економіки і водночас повністю контролювати передачу інформації через свої кордони. Нещодавно ми бачили багато прикладів цього, скажімо, в Ірані. Я вірю, що технологічний прогрес триватиме й урядам буде важко позбавляти людей доступу до інформації.

Чимало журналістів налаштовані оптимістично: притаманна інтернету демократична децентралізація зробить обмін ідей відкритішим. Ми почуємо більше голосів. Я багато в чому поділяю ці сподівання. Та важлива роль преси полягає в тому, щоб кидати виклик сильним світу цього. Тому ми ошукали б самі себе, якби вважали, що ті, хто має силу й вплив, не знайдуть способу пристосуватися до нових реалій.

На мою думку, серед усіх місць Західна півкуля – чи не найкращий об’єкт для розгляду викликів майбутнього. Зовнішньо може здатися, що це частка світу, де журналістика перебуває у відносно хорошому стані. Всі країни, за винятком Куби, є начебто демократичними державами, а свобода преси тою чи іншою мірою вписана в закони. Більш того, ці держави не ізольовані. Вони значною мірою інтегровані в світову економіку, а їхні кордони відкриті. За критеріями багатства, етнічної належності та розмірів це різнолика півкуля. Я вважаю, що тут виявляються три нові виклики пресі.

Два таких виклики не є повністю новими, та вони спричиняють дедалі більшу тривогу. Один із них – насильство. Журналістика завжди була небезпечною професією, і не тільки у воєнних зонах. Від прикордонних міст у Мексиці до місць, де точиться громадянська війна в Колумбії, журналісти щоразу частіше стають живими мішенями. Це виходить за межі особистих трагедій – убивства великою мірою породжені тероризмом. Його не можна вважати локальним явищем. Нові технології дають можливість репортерам ділитися своїми розповідями з цілим світом. І коли когось із них змушують замовкнути, ми всі втрачаємо безпосереднього свідка.

Журналістика спроможна змінити політику, привернути увагу до найтемніших закутків суспільства. Ті, хто вбиває журналістів, знають це. Ми повинні називати їх не інакше як терористами, якими вони є насправді, і невтомно пильнувати за ними.

Другий виклик – використання судів, щоби змусити пресу замовкнути. Закони завжди були для уряду знаряддям контролю вільного потоку інформації. Та нині в американській частині світу ми є свідками погромів цілком законних органів інформації, навіть якщо (чи, може, саме тому що) уряду стає дедалі складніше ефективно контролювати інформацію.

Свободу преси було вписано в Конституцію Сполучених Штатів, окрім права на свободу слова, що стосується кожного американця*. Однак у судах цієї країни, як і в Латинській Америці, вона опинилася під загрозою. У двох регіонах це набуває різних форм. Щоби змусити замовкнути критиків сильних світу цього, в Латинській Америці, останнім часом особливо в Перу, часто застосовують кримінальні закони стосовно дифамації.

У Сполучених Штатах адміністрація Обами слідом за адміністрацією Буша продовжила переслідувати «донощиків» на уряд.

Міністерство юстиції знову викликало до суду репортера New York Times, щоби змусити його розкрити джерело інформації, використаної ним у книзі про ЦРУ. Холодним душем для преси став той факт, що адміністрація, схоже, збирається використати ухвалений 1917 року плутаний закон про шпигунство. У ньому розцінюється як кримінальний злочин оприлюднення інформатором (чи, можливо, журналістом) даних, які він мав підстави вважати такими, що їх «можна використати на шкоду Сполученим Штатам». На кону – WikiLeaks, та за будь-якого ставлення до цієї проблеми згаданий закон по суті не розрізняє таких контроверсійних груп, як названа та інші шановані компанії на кшталт New York Times.

Із третім важливим викликом – на противагу іншим двом – преса не стикається відразу, та боюся, що його наслідки будуть значно більш далекосяжними. Економічна загроза журналістиці – реальна річ, і вона посилюється. Газети витискують зі сфери бізнесу. Відбувається монополізація медійних компаній. Їхніми власниками часто є корпорації, не зацікавлені в благородних ідеалах, у тому, щоб кидати виклик сильним світу цього і будь-що дотримуватися правди. Насправді в них діаметрально протилежні мотиви. Їх турбує те, як максимально збільшити вартість акцій і не дратувати урядові органи, причетні до регулювання їхньої діяльності.

Це означає, що менше репортерів висвітлюватимуть різні теми – від діяльності зональних правничих управлінь до загальнонаціональних законодавчих органів. Майкл Коппс, який очолює Американську федеральну комісію з комунікацій, нещодавно сказав: «Я вважаю, що ми повинні обернути цю тенденцію в протилежному напрямку. Інакше наших громадян можуть позбавити можливості дізнаватися важливі новини. А це необхідно їм, щоби приймати розумні рішення стосовно того, в якому напрямку рухатиметься їхня країна».

Інтернет насправді відкрив багато можливостей для самовираження. Та найдорожча валюта в пресі – інформація, а не оцінки.

Журналістика за своєю природою – це суміш оптимізму та скептицизму. Ми віримо в те, що вона спроможна поліпшити урядування та життя людей. Нині ми стикаємося з новими викликами й новими можливостями. Тож маємо бути правдивими, усвідомлюючи перешкоди, та виявляти рішучість, продовжуючи боротьбу.

*Перша поправка до Конституції США, зокрема, проголошує, що Конгрес не має права видавати закони, які «обмежують свободу слова, свободу друку і права людей на мирні зібрання і звернення до уряду з петиціями про задоволення скарг».(Прим. перекладача)