Редакційна колонка The Observer

У Великобританії існує вільна преса. Газети мають право критикувати уряд і відкрито писати про зловживання, вчинені державними посадовими особами. Вони також вільні публікувати пікантні подробиці приватного життя різного штибу знаменитостей.

Часто ці одкровення жодним чином не слугують інтересам суспільства, однак те, як вони збільшують продажі, доводить, що людей це цікавить, проте це зовсім різні речі.

Теоретично загалом існує декілька заборон щодо предмету публікацій. На практиці ж суди стають усе агресивнішими у використанні своїх обмежених повноважень, аби лише заткати пресі рота. Одним із інструментів, що протягом останніх тижнів набув сумнозвісної слави, є судова заборона, яка гарантує анонімність суб’єктам окремих матеріалів. У деяких випадках заборонено навіть згадувати про існування заборони. Наявність будь-якого такого інструменту повинна була б викликати підозри в демократичному суспільстві.

Багато таких матеріалів стосуються сексуальних грішків осіб відомих, але не пов’язаних із державною політикою: зрадливих футболістів і акторів. У цьому випадку існує залізний аргумент – їхні особисті справи не повинні привертати надмірну увагу наче якийсь видовищний вид спорту.

Існують й інші, менш очевидні випадки. Політики, корпорації і банкіри, чиї дії впливають на життя звичайних людей, повинні втратити деякі свої права на недоторканність приватного життя.

Між цими двома випадками – величезна сіра територія. Багато знаменитостей торгує штучно створеним образом свого приватного життя для отримання прибутку. Якщо за цим образом ховається величезне лицемірство, можливо, громадськість має право про це знати?

Багаті та могутні світу цього завжди прагнули змусити своїх критиків замовчати, і традиційним механізмом для цього у Великобританії був закон про наклеп. Беззастережне право на особисте життя – це порівняно недавнє нововведення. Воно випливає зі статті 8 Європейської Конвенції про захист прав людини, яку, згідно із Законом про захист прав людини від 1998 року, було включено до законодавства Великобританії. Інструментом, що врівноважує ситуацію, є стаття 10, яка гарантує свободу висловлювання думок.

Суди, як очікується, повинні ретельно зважувати ці суперечливі імперативи. Такі повноваження суду дратують журналістів, оскільки вони виключають професійну автономію журналіста. До того ж ці повноваження дошкуляють і парламенту з точки зору конституційного порядку. «Якщо й мають бути якісь правила щодо недоторканності приватного життя, – бурмочуть деякі депутати, – їх має бути встановлено Палатою громад, а не вигадано суддями під конкретні випадки».

Нині англійський парламент без великого ентузіазму розмірковує над законом про недоторканність приватного життя, і це правильно. Є небезпека, що політики підженуть його під свої приховані звички. Парламент тільки-но, після бійок і скандалів, почав сповідувати принципи прозорості. Навіть ліберальний закон може бути витлумачено авторитарним чином. Це, без сумніву, допоможе поліції керувати пресою, що є доволі похмурою перспективою.

Ключове питання полягає не в тому, чи парламент має встановлювати нові правила для преси, а в тому, чому виник шум з приводу того, що потрібно щось робити.

Деякі судді налаштовані упереджено на користь недоторканості приватного життя і побоюються, що журналісти, подаючи позови, виконуватимуть роль шляхетних хрестоносців у боротьбі за свободу. Суди б могли бути менш войовничо налаштовані, отримавши у розпорядження вищезгадану судову заборону, якщо б газети не так часто публікували матеріали, що базуються на втручанні у приватне життя, у тих випадках, коли захист «суспільного інтересу» є надуманим.

Існує абсолютистський аргумент, згідно з яким жорстока допитливість британської преси хороша сама по собі. Той факт, що іноді вона спрямована на знаменитостей, є ціною, яку варто заплатити, якщо крім того цю допитливість регулярно застосовують із більш гідною метою, йдеться далі в цій аргументації. Футболісти та їхні дружини, з цієї точки зору, є побічними збитками у масштабнішій війні проти брехні, корупції та службової таємниці.

Брехня, залякування і спекуляції на власних любовних походеньках, насправді занадто часто, на жаль, залишаються безкарними в редакціях газет. Однак багато енергії витрачається і на розкриття серйозних зловживань владою, не тільки у політиці, а й досить часто у спорті.

Індустрія друкованих видань схильна до суперництва, нешаноблива і непоступлива у гонитві за матеріалом. Ці риси роблять її ефективним стримувачем зарозумілої та безвідповідальної влади.

Тільки от проблема в тому, що пресу саму звинувачують у зарозумілості і безвідповідальності.

Комісія з розгляду скарг на пресу (PCC), орган, через який друковані видання здійснюють саморегулювання, не є, як іноді стверджують, кволим апологетом журналістики. Редактори сприймають судові рішення, винесені ним, серйозно, журналісти зазвичай підкоряються його вимогам дати спокій об’єктам їхніх розслідувань. Кодекс галузевої практики PCC вимагає поваги до приватного життя на підставах, які майже не відрізняються від прав, передбачених Європейською конвенцією. Успіхи комісії у контролі за дотриманням цього права залишаються непоміченими за визначенням, оскільки журналісти не публікують того, що їх попросили не публікувати.

Але жоден інший владний орган не користується привілеєм саморегулювання в таких масштабах. Журналістам це подобається, але громадськість не поділяє такої високої оцінки газетами їхньої власної професійної чесності. PCC мало відома за межами галузі. Загалом, вона користується повагою в межах галузі, однак краще було б, якби її більше боялися. Їй необхідні жорсткіші повноваження для застосування санкцій. Добре було б, наприклад, мати можливість змушувати ЗМІ спростувати неправдиву інформацію в масштабі, відповідному до порушення. Оскільки мотиви для вторгнення у приватне життя часто є комерційними, повинні також існувати фінансові стримувальні засоби. PCC повинна накладати штрафи за грубі порушення її кодексу.

Жорсткіше саморегулювання не становить загрози для свободи преси, а радше є останнім бастіоном її захисту. Таке регулювання допомогло би притишити заклики ввести небезпечний закон про недоторканність приватного життя, розроблений із урахуванням інтересів політиків. Воно також дозволило б підвищити авторитет журналістів, встановивши необхідну різницю між пресою, яка має свої правила, і блогосферою без жодних правил.

На сьогодні журналісти користуються довірою в суспільстві приблизно на тому ж рівні, що і політики чи продавці старих автомобілів. Це одна з причин, чому судді не відчувають напруження при затиканні рота пресі. Газетам не варто прагнути високої поваги заради самої поваги, однак їм слід робити більше з того, що б допомогло протистояти образу журналістики з поганою репутацією.

В обслуговуванні примітивної цікавості суспільства є непоганий комерційний зиск, та недостатньо працювати просто для розваги публіки. Преса, яка викликає захоплення у гідних громадян і яку бояться негідники, легко б відкинула спроби політичного або судового втручання. І саме так потрібно служити справжнім інтересам суспільства.

The Observer