Першу частину читайте тут

Мартиролог:

Хассан Алі аль-Джабер – оператор телемережі al-Jazeera. Загинув 12 березня.

Мохаммед («Мо») аль-Наббус – лівійський тележурналіст. Загинув 19 березня.

Ентон Гаммерл, незалежний південноафриканський фоторепортер. Загинув 5 квітня.

Тім Гетерінгтон, британський фоторепортер. Загинув 20 квітня.

Кріс Гондрос, американський фоторепортер. Загинув 20 квітня.

Наймолодшому із загиблих було 28 років, найстаршому – 55.

Алі Хассан аль-Джабер: перший загиблий

Операторська група телемережі al-Jazeera поверталася після зйомок у Бенґазі – бастіоні повстанців на сході країни. Бойовики відкрили із засідки вогонь. Автівку зрешетили градом свинцю. В оператора Алі Хассана аль-Джабера влучили чотири кулі і він помер, щойно потрапивши у шпиталь. Його колега Насер аль-Хадар отримав поранення і вижив. Нападники стріляли забороненими розривними кулями, які війська Каддафі використовують проти учасників демонстрацій.

Знімальну групу al-Jazeera переслідували впродовж декількох днів. Журналісти знали про це і попросили дирекцію готелю посилити охорону. Та їх вистежили й вполювали. Як свідчать очевидці, повстанці надали закордонним журналістам широку свободу дій. Однак пересуватися в місцях, де ситуація швидкоплинна, ризиковано. Навіть у районах, які контролює нова влада, не можна почуватися безпечно. Усюди є прихильники полковника Каддафі, скрізь – очі п’ятої колони.

«Цей злочин – наслідок безпрецедентної кампанії, розгорнутої проти телемережі Муаммаром Каддафі, – заявив генеральний директор al-Jazeera Вадах Ханфар. – Його головна причина – підбурювання». Виступаючи на щорічному медійному форумі в Катарі, він назвав загиблого оператора «журналістом-мучеником», «одним із тих, хто жив і помер, прагнучи правди». Тоні Бертлі, кореспондент англомовної служби al-Jazeera, сказав про свого колегу: «Його камера була вікном для світу».

55-річний Алі Хассан аль-Джабер вивчав кінематографію в Каїрській академії мистецтв, отримавши там ступені бакалавра і магістра. Понад 20 років працював на катарському телебаченні в столиці емірата – м. Досі. Потім – оператором на найпопулярнішій арабській телемережі al-Jazeera. Висвітлення громадянської війни в Лівії стало для нього останнім відрядженням.

Британська Independent повідомила з посиланням на офіційних речників опозиційного Тимчасового уряду: існують докази того, що режим Муммара Каддафі відряджає таємні ескадрони смерті для здійснення політичних убивств. В м. Адждабія було арештовано групу бойовиків, імовірно «причетних до вбивства аль-Джабера». Під час допиту підозрювані визнали, що отримали наказ змусити діячів опозиції замовкнути й покінчити на території, контрольованій повстанцями, з присутністю іноземців. Однак крапку в цій справі ще не поставлено.

Мохаммед («Мо») аль-Наббус: смерть від кулі снайпера

28-річний засновник незалежного новинного інтернет-каналу Libya Al-Hurra TV («Вільна Лівія ТВ») Мохаммед аль-Наббус загинув, коли вів репортаж із Бенгазі про бій між повстанцями та прихильниками режиму Каддафі. Куля снайпера влучила йому в голову. За годину він помер.

Цю першу приватну телестанцію на території, де сформувалася опозиційна Національна перехідна рада, колишній провайдер заснував на початку народного повстання. З 17 лютого – Дня гніву він вів репортажі з Бенгазі, що невдовзі стала столицею повстанців на сході Лівії. Передавав відзняті ним відеоматеріали про злочини Каддафі проти власного народу, коментуючи їх арабською та англійською мовами. Деякі відео і світлини Мо, як називали його численні прихильники, надсилали телеглядачі. Завдяки аль-Наббусу світ дізнавався про драматичні події в Бенґазі відразу після того, як там почалися заворушення.

Коли режим Каддафі відімкнув доступ до світової мережі й країна опинилася в інформаційному вакуумі, аль-Наббус знайшов спосіб подолати перепону. Він скористався нелегальним супутником. «Каддафі неспроможний його відключити, – заявив Мо в інтерв’ю тижневику Spiegel. – Щоб зупинити мене, йому доведеться закидати мене бомбами». Він став головною контактною особою для міжнародних ЗМІ та закордонних репортерам, які висвітлювали перебіг подій у неспокійній Лівії.

«Я не боюся вмерти, я лише боюся програти битву. Я хочу, щоб ЗМІ відтворювали те, що відбувається», – заявив аль-Наббус в інтерв’ю Бі-бі-сі за місяць до загибелі.  

Він регулярно давав інтерв’ю телемережам al-Jazeera, CNN, Бі-бі-сі і був найважливішим джерелом інформації про повсталу країну. Німецький тижневик Spiegel назвав аль-Наббуса «навидатнішим лівійським революціонером».

Коли Каддафі оголосив перемир’я, він узяв до рук веб-камеру, щоб наочно продемонструвати світу: на Бенґазі, як і раніше, падають бомби. «Я бачив це на власні очі», – пояснював він. Аль-Наббус розповідав про ракетні удари по Бенгазі військами Каддафі та руйнування цивільних об’єктів. Світ потрясла історія про загибель дітей, одному з яких було п’ять років, а іншому – чотири місяці.

Він пообіцяв, що підзарядить батареї камери і продовжить зйомки. Та це було останнє відеопосланння аль-Наббуса.

За кілька годин його дружина Перріта виступила в прямому ефірі Libya Al-Hurra TV і сповістила, що він загинув. «Я хочу, щоб усі ви знали: Мохаммед віддав за це своє життя, – заявила вона. – Тож не втрачаймо надію, що Лівія стане вільною. Те, що розпочав він, попри все, потрібно продовжити. Я закликаю всіх зробити для цього все можливе».

Антон Гаммерл: таємне стало очевидним

Звістку про його загибель режим Каддафі з незрозумілих причин тримав у таємниці. Тож 41-річного Ентона Гаммерла, уродженого в Австрії незалежного південноафриканського фоторепортера, вважали зниклим без вісти. Майже не було сумнівів, що він живий і перебуває в ув’язненні в Тріполі.

Гаммерл мав подвійне громадянство, і його долею опікувалися у Відні так само, як і в Преторії. Зовнішньополітичне відомство Австрії вело переговори про його звільнення. Недавнє твердження речника лівійського уряду було оптимістичним: його неодмінно випустять на свободу у складі інтернаціональної групи репортерів. Однак наступного дня було оголошено, що «переплутали прізвища» і «місцеперебування Гаммерла невідоме»..

Таємницю загибелі Ентона Гаммерла розкрили звільнені з-під арешту в Тріполі американські журналісти, перетнувши наприкінці минулого тижня лівійсько-туніський кордон. Трагедія сталася 5 квітня на сході країни, поблизу м. Брега. Тоді загін повстанців, із якими пересувалися в одній автівці четверо репортерів, серед них і Ентон Гаммерл, тікаючи від військ Каддафі, кинув їх напризволяще.

«Усе відбулося вмить, – засвідчив кореспондент бостонського online видання GlobalPost Джеймс Фолі. – Ми вважали, що потрапили під перехресний вогонь. Та зрештою зрозуміли, що стріляють по нас. Я піднявся і почав кричати: “Ми журналісти!”. Ентон Гаммерл лежав найближче до лінії вогню…». Журналістка Клер Моргана Джілліс розповіла: «Ми чули, як Ентон вигукнув: “Допоможіть!” Джім запитав його: “З тобою щось сталося?” Ентон відповів: “Мене поранили”. Почалася стрілянина. Вони (солдати урядових військ. – Прим. автора) наближалися до нас. Ми нахилили голови й не могли озирнутися». Востанннє Клер бачила Ентона, коли їх захопили бранцями, пов’язали й кинули в автівку: «Він не рухався і лежав у калюжі крові. Тіло Гаммерла лишилося в пустелі».

В Лівію колишній фоторепортер йоганнесбурзької газети Saturday Star прибув як незалежний кореспондент у березні. За день до загибелі він устиг завантажити серію своїх знімків на особистий онлайн-архів. Його дружина Пенні Сухрадж звернулася з проханням до видання Africa Media online представити їх для посмертних публікацій.

Натомість зовнішньополітичне відомство ПАР звинуватило особисто Муаммара Каддафі в тому, що він ввів в оману південноафриканців, запевняючи, нібито Гаммерл живий, хоча його вбили прихильники режиму. «Ми отримували запевнення від його радників, радників його синів і самого Каддафі, що всі журналісти живі», – заявила міністр закордонних справ Майте Нкоана-Машабане на прес-конференції в Преторії.

У зв’язку з повідомленням про загибель Ентона Гаммерла Human Rights Watch та Комітет захисту журналістів звернулися з вимогою до лівійського уряду розслідувати роль військових у його вбивстві. Репортертери без кордонів опублікували заяву, адресовану обом сторонам військового конфлікту. «Громадянська війна в Лівії виявилася особливо смертоносною для фотожурналістів, – ідеться у ній. – Настав час зупинитися. Репортери заплатили в цій війні надто високу ціну. Влада в Тріполі та в Бенгазі має віддати своїм військам чіткий наказ – поважати роботу журналістів».

Тім Гетерінгтон: смерть на полі бою

Точний медичний діагноз «причина смерті – балістична травма» не відтворює людських вимірів. «Опинитися разом із повстанцями в Місаураті – місті, що перебувало в облозі, для нього було так само природньо, як для будь-якої американської родини відвідати Дісней-ворлд, – вважає американський письменник і журналіст Річард Корлісс. – Тож звістка про його смерть у 40-річному віці під мінометним вогнем, від якого загинув ще й Кріс Хондрос та було поранено двох інших журналістів, викликала шок, однак не стала несподіванкою. Гетерінгтон загинув на полі бою».

Гетерінгтон – уроджений британець, працював у Лівії як військовий фоторепортер популярного американського часопису Vanity Fair. Вихованець Оксфордського університету був яскравою і всебічно обдарованою особистістю. Не тільки фоторепортером, а й режисером, оператором, продюсером, художником, журналістом і письменником. Працював навіть у комітеті Ради Безпеки ООН із запровадження санкцій щодо Ліберії, розслідуючи злочини диктаторського режиму. До цього він пройшов крізь пекло воєн в африканських країнах.

В артистичному світі Гетерінгтона знають, передусім, як номінанта 2010 року на премію «Оскар» – співавтора документального фільму «Рестрепо», в якому на основі власних вражень він розкрив правду про іншу, невідому афганську війну. Та він привернув до себе увагу ще майже десятиліття тому в Сьєрра-Леоне фотоесеями про сліпих дітей. «Багатьох дітлахів зробили незрячими заколотники, – згадує репортер Корінна Дафка. – У Тіма встановилися людські стосунки з цими малюками. Він з року в рік повертався до них».

Джеймс Барбазон – кіномитець-документаліст, який зустрівся з Гетерінгтоном 2003 року в Ліберії, був уражений, наскільки в нього «стійкі нерви»: «Я бачив, як ті, хто вперше ставав свідком боїв, пудили в штани й тікали геть. Вони верещали, розм’якали, жахливо реагували на те, що їх можуть убити. А він спокійно продовжував працювати».

Барбазон розповідає про епізод, коли, знімаючи ближній бій, вони опинилися в засідці й вистрибнули з автівки, потрапивши під кулеметний вогонь. Гетерінгтон згадав, що залишив відзняті відеоплівки: «Перескочивши через мур, за яким ми ховалися, він потрапив під град вогню. Та він вважав: якщо не мати тих відеоплівок, не варто було сюди їхати».

Перелічувати всі його нагороди й відзнаки немає сенсу: він був світовою величиною. Варто однак назвати одну. 2007 року 4460 професійних фотографів зі 124 країн світу представили на міжнародному конкурсі World Press Photo 78083 знімків. Переможцем найпрестижнішої у світі премії став британський військовий фоторепортер Тім Гетерінгтон за яскравий психологічний знімок із Афганістану. А за декілька днів після загибелі його іменем було названо одну з площ у лівійському місті Адждабія.

Кріс Гондрос: чи варта гра свічок?

Життєвий шлях 41-річного Кріса Гондроса – американського фоторепортера Getty Images News Service, загиблого в лівійському Місаураті того ж дня, що й Тім Гетерінгтон, проліг у зонах військових конфліктів. Він побував в Афганістані, Іраку, Кашмірі, на Західному березі Йордану, в Косово, Анголі, Сьєрра-Леоне та Ліберії.

Ліберія й Лівія – дещо співзвучні африканські назви. Про його короткочасне перебування в Лівії, що закінчилося трагічно, напишуть інші. А Кріс згадував і писав про те, як 2003 року стояв на мосту разом із солдатами накачаного наркотиками взводу ліберійських урядових військ, які вели вогонь по повстанцях на протилежному березі річки. Його знімок командира, що стрибає з радощів в азарті бою, свого часу обійшов безліч електронних і друкованих видань світу.

Через два роки Кріс Гондрос повернувся в Ліберію вже в мирний час і знайшов свого старого знайомого – Джозефа Дуо, демобілізованого й безробітного. Вони разом побували на тому мосту і згадали, як усе тоді було. Гондрос влаштував його в комп’ютерну школу, заплатив за його навчання.

Цю зворушливу людську історію він описав в есеї «Я і Джозеф Дуо», опубліковану в часописі Digital Journalist та на особистому сайті.

Ось її кінцівка, з якої постає людський портрет Кріса Хондроса:

«Ми пильно дивилися один на одного. Я знову подумав про той день на мосту, про незчисленні страждання, які цей маленький, схожий на хлопчика чоловічок переніс сам і завдав іншим. Про мрії всієї Африки, що втілилися на цьому брудному шляху 28-річного Джозефу Дуо, якого вирвали з дитинства, щоб він бився і вбивав. Це – єдине життя, яке він знав.

Мені спало на думку: може, це безнадійно. Може, шрами, що лишилися від того жахливого часу і кровопролиття, надто глибокі, щоб їх загоїти. А може, й ні. У будь-якому разі майбутнє Дуо вперше в його житті – в його руках.

“Ти зробиш так, що я пишатимуся тобою, Джозеф”, – сказав я, сідаючи в автівку».

Народжений у родині іммігрантів із Греції та Німіччини, харизматичний Кріс Гондрос виріс у Нью-Йорку, вивчав англійську літературу в університеті штату Північна Кароліна й отримав ступінь магістра в школі візуальних комунікацій університету Огайо. Його знімки публікувалися на обкладинках і на шпальтах провідних американських та британських видань. Їх відзначено нагородами, зокрема престижною Пулітцерівською премією (за той самий славетний знімок).

***

«Загиль двох сповнених енергії фоторепотерів нагадує про те, що всі ми смертні. І про те, що в хаосі війни навіть найдосвідченіші військові репортери не почуваються в безпеці. У наш час на похмурих шляхах військових конфліктів їх не вважають більше недоторканними спострігачами. Вони – законні об’єкти для викрадень і вбивств». Це роздуми Лінсі Аддаріо – знайомої загиблого Кріса Гондроса, яка разом із трьома колегами з New New York Times нещодавно вирвалася з лівійського полону. «Чи потрібно це насправді людям? Чи варто воно життя одного з нас? Чи варто воно чийогось життя?» – запитує вона..

Певно, відповіддю на її запитання було б коротке «ні». Якби в сучасному світі панувала гармонія, а в людських душах не палала суперечлива пристрасть до правди, милосердя та екстриму. Ця пристрасть привела Кріса Гондроса і Тіма Гетерінгтона в охоплену полум’ям війни Лівію.

Джерела: al-Jazeera on line, Spiegel, National Press Photograhers Association, Newsweek, Time, Vanity Fair, Chris Hondros official website, Getty Images News Service, BBC, CNN, Reporters sans Frontieres, Committee to protect Journalists