Автор – Оксана Нестеренко, «Право знати»

Однією з ознак Конституції України є наявність правових категорій, які були характерні для правової системи Радянського Союзу. Саме, таким запозиченням є правова конструкція «інформаційна безпека». Разом з тим виникає питання, а чи сумісне поняття «інформаційна безпека» з концепцією свободи інформації? Є всі підстави стверджувати, що контроль за інформацією є природою терміна „інформаційна безпека”, отже, суперечить концепції свободи інформації.

Це твердження випливає з наступного. Під безпекою слід розуміти такий стан, коли кому-небудь чи чому-небудь нічого не загрожує. А висловлюючи стурбованість з приводу інформаційної безпеки ми припускаємо, що певні інформаційні процеси можуть порушити стан безпеки.

Варто зауважити, що коли порушується питання про необхідність забезпечити безпеку, і зокрема інформаційну безпеку, завжди йдеться про: 1) об’єкт, безпеку якого необхідно забезпечити; 2) суб’єкт, дії якого спрямовані на забезпечення безпеки об’єкта – суб’єкт-захисник (об’єкт безпеки і суб’єкт можуть співпадати, якщо в ролі того, хто забезпечує безпеку, виступає об’єкт цієї безпеки); 3) певні явища, процеси, особи, які з погляду суб’єкта становлять загрозу для об’єкта; 4) систему заходів, що їх вживає суб’єкт для того, аби нейтралізувати ці загрози.

Отже, щоб попередити загрози, які, на переконання суб’єкта-захисника, може нести інформація, він повинен контролювати її потоки, зокрема вста­новлювати фільтри на шляху її потрапляння до об’єкта та відстежувати, яка ін­формація про об’єкт не повинна виходити назовні. Якщо йдеться про модель, у якій об’єкт безпеки і суб’єкт-захисник співпадають, тобто в ролі того, хто забез­печує безпеку виступає сам об’єкт, тоді справедливо говорити лише про контроль з боку суб’єкта за тим, яка інформація не повинна бути доступна сто­роннім. Однак, і в першому, і в другому випадку, ідеться про обмеження та контроль, а також передбачає закритість від зовнішнього світу.

А тепер пропонуємо поглянути на норму ст. 17 Конституції України, згідно з якою інформаційна безпека України є найважливішою функцією держави та справою всього українського народу. Як бачимо, із тексту Основного закону України випливає, що об’єкт інформаційної безпеки – Україна, суб’єкти, що ма­ють захищати інформаційну безпеку, – держава та Український народ. Таким чином саме держава та український народ повинні вживати систему заходів, спрямованих на попередження загроз, що їх може спричинити інформація. Утім, такий висновок викликає цілу низку запитань: 1) Чи можна уявити в ціло­му Україну як закриту систему, на кшталт закритих баз даних, автоматизованих систем, в якій інтереси суспільства співпадають з інтересами держави?; 2) Хіба не мають різні соціальні групи різне уявлення про те, яка інформація корисна, а яка „шкідлива” для „мережі України” (держави); 3) Як технічно все це можна забезпечити в еру існування Інтернету?

Відповідь на зазначені питання очевидна – ця норма дійсно не має сенсу й не може слугувати керівництвом до дії або вважатися нормою чи принципом у відкрито­му суспільстві, а згода з цією нормою буде означати наше визнання, що Україна є закритим суспільством, тому відповідно вся інформація, котра потрапляє в Україну й виходить за її межі, має фільтруватися.

Звісно, можна заперечити, мовляв, певні обмеження свободи інформації іс­нують у будь-якій державі. Але ж у тому то й річ, що певні обмеження існують, але вони мають бути винятком із загального принципу свободи інформації, ма­ють встановлюватися законом, маючи за мету легітимний захист та бути необ­хідними в демократичному суспільстві. А Перша поправка Конституції США взагалі не визнає обмежень на свободу висловлюваннь. І зовсім інша ситуація, коли Конституція України проголошує, що захист інформаційної безпеки є однією із функцій держави. А це означає, що посадові особи можуть на власний розсуд вирішувати, яка інформація має циркулювати в суспільстві, апелюючи до ч. 1 ст. 17 Конституції України.

Ми стверджуємо, що орієнтація на інформаційну безпеку відкидає принцип вільного потоку інформації. Строго кажучи, презумпція свободи інформації – це головне надбання країн ліберальних демократій. А наголошуючи, що забезпе­чення інформаційної безпеки є однією із головних функцій держави та справою всього українського народу, ми одним реченням перекреслюємо не лише ст.ст. 15, 34 Конституції України, а й головну мету органічної Конституції – створен­ня інституційних гарантій особистої свободи, обмеження уряду і підпорядку­вання посадовців вимогам закону.

Усі наведені докази демонструють, що термін „інформаційна безпека” може вживатись лише стосовно конкретних баз даних, комп’ютерних мереж, але не може вживатись щодо держави та суспільства в цілому (звісно, якщо не йдеться про авторитарну чи тоталітарну державу). Стає очевидним, під яким ку­том зору не поглянь на конституційну конструкцію, – „захист інформаційної безпеки держави є однією із головних функцій держави і справою всього Українського народу”, вище наведене схиляє до думки: або ми визнаємо Україну закритим суспільством, або ця конструкція алогічна. Іншими словами, законотворці спро­моглись об’єднати дві взаємовиключні концепції – концепцію свободи інфор­мації та радянський підхід до розуміння права на інформацію.

Є два способи виправити цю ситуацію: продовжувати розвивати ідею, що термін «інформаційна безпека» означає максимальну відкритість інформації, або внести зміни до ст. 17 Конституції України. З огляду на досить складний порядок внесення змін до першого розділу Конституції України, здається, що цей шлях є маловірогідним і простіше буде змінити розуміння інформаційної безпеки. Проте другий шлях, не є ані більш простим, ані більш швидким. Достатньо проаналізувати праці вчених країн СНД, щоб зрозуміти, наскільки потужно тяжіє тоталітарне світосприйняття й постійне намагання повернутися до теми необхідності контролювати інформаційні потоки, щоб забезпечити безпеку держави. Тому, щоб не виникла спокуса через терміни минулого («інформаційна безпека», «інформаційний суверенітет») повернутися в минуле, необхідно відмовитись від термінів, що були у свій час його каркасом.

«Право знати»