Боб Дітц, Комітет захисту журналістів (КЗЖ)

З висновків оприлюдненої другої судово-медичної експертизи випливає суттєва відмінність. Насправді катування Саліма Шахзада не тривало довго, як широко повідомлялося раніше. Більше схоже на те, що його швидко забили, очевидно, залізними прутами.

Амір Мір в Asia Times online – виданні, в якому Салім опублікував статтю, що призвела до його смерті, пише: «Медичний висновок, підготовлений групою з трьох лікарів, свідчить: журналіст загинув невдовзі після того, як його викрали. Доктор Фаррух Камаль, який очолював групу патологоанатомів, заявив: “Було виявлено щонайменше сімнадцять ран, зокрема, глибокі розрізи. По ребрах з лівого й правого боків сильно били тупим предметом. Поламані ребра проткнули легені, що, очевидно, й спричинило смерть”».

Та чи означає грубе застосування сили, що не було спроби домогтися від пакистанського журналіста інформації про джерела написаного ним матеріалу, яке так збентежило військових? Шахзада схопили 29 травня. За два дні до цього в опублікованій в електронному вигляді статті «Аль-Каїда попередила про те, що завдасть удару по Пакистану» він писав, що її переговірники зустрічалися з представниками пакистанських ВМС. Вони домагалися звільнення морських офіцерів, яких кинули до в’язниці за звинуваченнями у зв’язках з «Аль-Каїдою». Коли переговори перервалися, 22 травня терористична група здійснила напад на військово-морську базу Мехран у Карачі, що тривав протягом 17 годин. Цей напад ще більше збив з пантелику військову структуру країни, осоромлену здійсненим 2 травня американським рейдом у розташоване в глибині країни місто Абботабад, внаслідок якого було вбито Усаму бен Ладена.

Брутальне вбивство Шахзада було попередженням журналістам у Пакистані припинити критику потужного військового істеблішменту.

Гнів, спричинений викраденням та вбивством Саліма Шахзада, ще клекоче. Уряд прилюдно пообіцяв розслідувати злочин, висловив співчуття родині, а опозиція закликала створити спеціальну комісію для розслідування вбивства. Свідками такого ми вже були. Можливо, єдиною новою ідеєю, що стосується реакції уряду, стала цього разу пропозиція міністра внутрішніх справ Рехмана Маліка дозволити репортерам носити зброю для самозахисту.

Пакистанські журналісти, попри офіційні заперечення мілітарно-силового істеблішменту, є легкою здобиччю для багатьох насильників у своїй країні: військових та екстремістських груп, кримінальних злочинців. Ця країна має репутацію такої, де панує повна безкарність щодо вбивць журналістів. Щоправда, до судової відповідальності було притягнуто декількох головорізів, які 2002 року відтяли голову репортеру Wall Street Journal Данієлу Перлу. Та з 1992 року, відколи Комітет захисту журналістів почав вести сумний облік, нам відомо лише про єдиний такий судовий процес у Пакистані. До речі, в усіх випадках КЗЖ не звинувачував, а тільки закликав пакистанський уряд розслідувати вбивства журналістів і притягувати винуватців до судової відповідальності.

Якби КЗЖ запитав будь-якого репортера в Пакистані про дві інші сумнозвісні справи з низки справ тих 37 журналістів, які фігурують у нашому списку загиблих у цій країні, їхня відповідь, мабуть, була б такою. За замахами на їхнє життя стояли державні особи: поліцейські, військові чи агенти військової розвідки. В обох випадках після гнівних протестів громадськості було проведено розслідування, та не було жодних подальших дій. Цілком логічно очікувати подібного і в справі Саліма Шахзада. 

У грудні 2005 року незалежний журналіст Хаятулла Хан, якому роками погрожували урядовці та екстремісти, мав намір відмовитися від своєї професії. Разом із дружиною вони побудували невеличкий готель і споруджували школу для хлопчиків і дівчаток. Однак його спокусила надто цікава історія, оминути яку було неможливо. 

Хаятулла оприлюднив фото – речовий доказ із зображенням залишків ракети Hellfire на тлі зруйнованого будинку. Мішенню нібито був один із провідників «Аль-Каїди» Хамса Рабіа. Його знімки, які поширило того ж дня Європейське прес-фотоагентство (EPA), суперечили твердженню пакистанської влади, що Рабіа загинув від вибухівки, закладеної в будинку. Водночас уряд Мушаррафа заперечував, що Сполучені Штати порушують територію Пакистану і ведуть військові дії в його кордонах. Хан надав одне з перших свідчень того, що стало згодом загальновизнаним фактом, а нині є буденним явищем.

5 грудня 2005 року, наступного дня після того, як він передав знімки, що набули світового розголосу, п’ять бойовиків у пікапі Toyota білого кольору зіштовхнули автівку Хана зі шляху. Молодший брат Хасінулла, який сидів за кермом, не зміг його врятувати. 

Було докладено величезних зусиль, щоби з’ясувати, куди він подівся. У Пакистані і в світі розгорнулася кампанія, що мала на меті змусити пакистанський уряд відповісти на звернення родини про долю Хаятулли Хана. Наступного року, 16 червня, о 4.40 по обіді, офіцер військової розвідки майор Камаль, який займався цією справою, вказав, де можна знайти його тіло на базарі міста Міран Шах. На небіжчику був той самий одяг, у якому його викрали, тільки що брудний і подраний. Було виявлено чимало кульових поранень. За ісламським ритуалом труп перед погребінням поголили. З його лівої руки звисав наручник, якими користуються військовики.

Гучна громадська кампанія у Пакистані та за його межами за звільнення Хана, розгорнута впродовж півроку після того, як він зник безвісти, не досягла мети. Та коли надійшла звістка про його смерть, протести почали ширитися. Президент Мушарраф наказав верховному судді Мохаммеду Резі Хану провести розслідування. У вересні той підготував звіт, та результати його так і не оприлюднили. 

У липні 2006 року міністр внутрішніх справ Афтаб Ахмед Хан Шерпао і секретар із внутрішніх справ Саєд Камаль Шах пообіцяли зробити це під час зустрічі з Комітетом захисту журналістів. Заклик оприлюднити звіт лунав упродовж років. 3 травня цього року, у Всесвітній день свободи преси, під час зустрічі з президентом Пакистану Асіфом Алі Зардарі та міністром внутрішніх справ Рехманом Маліком КЗЖ знову звернувся з тією ж вимогою. Та звіт і досі не оприлюднено. 

4 вересня 2010 року було викрадено Умара Чіму. Його утримували протягом ночі «бойовики у формі поліцейських спецназівців». Вони його били, принижували, він зазнав сексуальних зазіхань. Умара зв’язали та викинули обіч шляху. Ті, хто тримав його бранцем, доскіпувалися: навіщо він невгамовно пише критичні статті? чи не намагається він дискредитувати уряд і повернути до влади колишнього президента Мушаррафа?

Газета Dawn у редакційній статті, яку широко передруковували інші видання, свого часу висунула звинувачення: «Після брутального ставлення до журналіста Умара Чіми будь-яких нерішучих поліцейських заходів чи слів втіхи з найвищих установ недостатньо. Позиція його газети The News чітка: уряд і розвідувальні служби вважатимуться відповідальними за скоєне, поки не доведуть, що вони невинні».

Чіма, видатний політичний репортер англомовної щоденної газети The News, «патрулював» у столичних урядових офісах. Інформацію йому постачали ті, хто знав політику зсередини, а не лідери «Талібану». Та цей світ виявився майже таким підступним, як і світ Хаятулли Хана.

Викрадення Чіми викликало гнів і обурення. Уряд обіцяв повне розслідування, результати якого так і не стали набутком громадськості. Прем’єр-міністр Юсуф Реза Гілані телефонував журналісту, запевнивши його, що справу буде повністю розслідувано, а винуватців притягнуто до судової відповідальності. Згодом він інформував його, що віддав наказ провести юридичне розслідування. 

Справою про викрадення Чіми займалися урядові об’єднана група розслідувань та правнича комісія. Перша розглядала її чимраз рідше і не дійшла жодних висновків. Друга розробила рекомендації для парламенту, та їх так і не оприлюднили.

Насправді нічого не було зроблено, і справу закрито. Умар продовжує працювати в The New і нині створює групу репортерів, які провадитимуть розслідування. Він постійно виступає на захист прав журналістів.

Автор статті – координатор азійських програм КЗЖ. Виконував численні місії цієї впливової міжнародної журналістської організації у Пакистані, Афганістані, на Філіппінах, у Шрі-Ланці. Співпрацює з CNN та Asiaweek. Його твіттер – @cpjasia, фейсбук – @ CPJ Asia Desk.

Переклад Аркадія Сідорука