Першою табу мовчання порушила болівійська журналістка Хінет Бедоя

Досі документовано лише декілька випадків сексуальних нападів на журналістів: визнавати їх вважається з професійного та культурного поглядів тавром ганьби. Та вже десятки репортерів відверто кажуть про те, що вони стали жертвами сексуальних зловживань на роботі. Це тема спеціальної доповіді, оприлюдненої нью-йоркським Комітетом захисту журналістів.

Як змивати «тавро ганьби»?

Минуло дев’ять років, перш ніж колумбійська журналістка Хінет Бедоя публічно розповіла про те, як зазнала брутального зґвалтування. Це сталося у травні 2000 року, коли вона була у відрядженні від столичної щоденної газети El Espectador, висвітлюючи воєнізований збір правих. Її викрали і з зав’язаними очима доправили в будинок у центрі міста Віллавісенсіо. Там її жорстоко побила та зґвалтувала група нападників.

Відколи Хінет відверто висловилася, вона зустрілася з багатьма журналістами – від колумбійських до американських та європейських, що, як і вона, стали жертвами зґвалтувань чи хтивих зазіхань. Та, щоб не накликати на себе тавро ганьби, вони вважали за краще мовчати. Розкривши правду, Бедоя сподівалася заохотити цих журналістів «викрити те, що з ними сталося, та виявити спроможність домагатися справедливості».

Напад на Бедою був вартий уваги з того погляду, що про нього дізналася влада, а Комітет захисту журналістів його документував. То був один із небагатьох засвідчених сексуальних нападів на журналістів.

Тепер огидний секс-напад на кореспондентку CBS Лару Логан, вчинений у лютому в Каїрі, загострив увагу на цій проблемі. Це спонукало журналістів в усьому світі до відвертості. Раніше такого не було. За останні чотири місяці КЗЖ взяв інтерв’ю більш ніж у сорока репортерів, які зазнали сексуального насильства різних ступенів – від групового зґвалтування до хтивого обмацування. Серед них – 27 місцевих журналістів – від редакторів до репортерів, які працюють у регіонах від Близького Сходу до Південної Азії, від Африки до Північної та Південної Америки. П’ятеро з них розповіли, як їх брутально зґвалтували, інші повідомили про те, що вони зазнали всілякого сексуального насильства – від агресивних фізичних домагань до погроз сексуального насильства. Про такий сумний досвід розповіли 25 міжнародних журналістів: двох із них зґвалтували, п’ятеро стали жертвами серйозного сексуального насильства – від насильницького дотику до тикання руками куди не слід. 22 опитаних заявили, що їх безліч разів обмацували. Більшість засвідчених випадків припадають на останні п’ять років, хоча декотрі з них сталися ще два десятиліття тому.

Багато секс-нападів розподіляються на три категорії: насильство, спрямоване проти конкретних журналістів, часто з професійної помсти, насильство у натовпі репортерів, які висвітлюють події, сексуальні домагання журналістів під арештом чи в полоні. Хоча переважну більшість загального числа жертв становлять жінки, це не оминуло журналістів-чоловіків, найчастіше, коли вони перебували на становищі бранців чи в’язнів.

Більшість тих, у кого брав інтерв’ю КЗЖ, розповідали раніше про свій гіркий досвід хіба що друзям та рідним. Журналісти з усього світу заявили, що вони утаємничували скоєне проти них, бо це в широкому розумінні вважається ганьбою. Крім того вони не вірили в те, що влада зреагує на їхні скарги. Час від часу вони також казали, що важливу роль відіграють професійні міркування. Чимало хто з них не хотів розкривати факти секс-нападів, побоюючись, що редактори вважатимуть їх уразливими і не доручатимуть у майбутньому нових завдань.

Унаслідок цього тема агресивного сексизму щодо журналістів мало документована. У той час, як КЗЖ та інші міжнародні організації протягом років розповідали про окремі випадки зґвалтувань, слід у зв’язку з цим провести ще методологічне розслідування стосовно інших нападів на пресу – таких, як убивства й тюремні ув’язнення.

Сексуальна агресивність будь-якого рівня дотична до настійних проблем свободи преси та безпеки журналістів. «Ми можемо домогтися того, щоб журналістам ніщо не загрожувало і вони могли працювати ефективно, тільки у тому разі, як чесно протистоятимемо реальним ризикам», – каже Брус Шапіро – виконавчий директор «Центру журналістики і травм», що надає підтримку репортерам, які висвітлюють драматичні події у світі.

Щоб зібрати матеріал для цього звіту, КЗЖ звернувся з проханням до 15 міжнародних і місцевих журналістських організацій у світі допомогти нам встановити контакт із колегами, які постраждали, а також самостійно звернувся особисто до більш як 20 журналістів у світі. Інформація, зібрана для цієї доповіді, дозволяє торкнутися майже недослідженої професійної теми зсередини. Вона стане основою і для перспективного огляду, який КЗЖ підготує наступного року.

Це відбувається в усьому світі

Дженні Нордберг – шведська кореспондентка, яка працює в Нью-Йорку, перебувала у жовтні 2007 року в Пакистані, висвітлюючи повернення з вигнання колишньої прем’єрки Беназір Бхутто. Під час хаотичної процесії в Карачі її відтиснув від колег і оточив натовп чоловіків, які вчинили на неї секс-напад. Дженні врятували та перевезли у безпечне місце люди, що проїздили поряд у вантажівці. Вона пояснила КЗЖ, чому вважала досі за ліпше змовчати..

«Почуваєшся ніяково, немов би ідіоткою. Особливо, коли, повідомляєш про жахливіші речі, а кажеш про щось інше, – писала вона в КЗЖ. – Та позбутися цього неможливо. Я не розповіла про це редакторам з остраху, що не отримаю нових завдань. Мені не хотілося, щоб до мене ставилися як до дівчини. Особливо, зважаючи на те, що я намагаюся бути рівною з хлопцями й навіть кращою за них. Я би ще могла розповісти про це редакторові-жінці, якби вона була».

Не маючи моральної підтримки, Нордберг подивилася на себе критичним оком: «Я все знову пережила подумки. Як можна було обійтися без підтримки? Може, я не так одяглася і ще щось зробила не так? Тепер, коли подорослішала й трохи порозумнішала, я знаю, що натовпи та заколоти неймовірно небезпечні середовища, навіть якщо ви під захистом колишніх десантників. Тоді я цього не знала, хоча одягнена була як належить. Я не розповіла про це редакторам ще й тому, що їм могло спасти на думку те ж саме: чи не спровокувала, бува, таку поведінку вона сама?»

Журналісти-чоловіки також ставали жертвами – за типових обставин переважно тоді, як опинялися у становищі бранців чи в’язнів. Умар Чіма, видатний політичний журналіст найбільшої пакистанської англомовної газети The News, розповів КЗЖ, що в березні 2010 року в передмісті Ісламабада його викрали і він зазнав сексуальних домагань. «Коли мене роздягли і голим катували, поклавши на землю з зав’язаними очима вниз головою, ватажок наказав одному з бандитів “подокучати” мені», – писав Чіма в імейлі, надісланому КЗЖ. Він став жертвою педерастії.

«За десять хвилин після того, як мене звільнили, я почав міркувати, що слід робити, і вирішив не мовчати. Те, що я розповів правду, додало мені сили. А спроби ворогів залякати мене обернулися для них несподіванкою». Чіма публічно звинуватив у тому, що його викрали і над ним знущалися, всесильну військову розвідку, хоча уряд це заперечував.

Інші чоловіки, які працюють у медіа, стали жертвами, потрапивши в полон. Однак вони відмовляються висловлюватися публічно. Один міжнародний репортер заявив КЗЖ, що іракського журналіста викрали й ґвалтували, помстившись йому за те, що він працював у бюро західного новинного видання. Та він не зміг звернутися до поліції чи висловитися публічно, побоюючись бути осоромленим. Репортер спілкувався на умові дотримання анонімності, щоб не стало відомо, про кого йдеться.

Чимало журналістів зазнали сексуальних домагань під арештом. Єгипетського блогера Мохаммеда аль-Шаркаві у травні 2006 року зґвалтували педерасти, коли йому було 24 роки. Його адвокат Гамаль Еїд розповів, що нікого не було покарано. КЗЖ отримав також повідомлення, що чотирьох іранських журналістів – двох чоловіків і двох жінок – зґвалтували в ув’язненні. Цей метод приниження та контролю над арештантами в іранських буцегарнях широко документовано.

Журналістки скаржаться на те, що до них часто виявляють сексуальну хтивість, коли вони висвітлюють неконтрольовані події – протести чи святкування. Декотрі з них розповіли, що були жертвами домагань, інші – про те, що їм погрожували. В окремих випадках винуватцями були технічні працівники або колеги.

Одна іранська журналістка, яка попросила не називати її прізвища, розповіла, що до неї постійно «залицялися» офіційні особи. Якось, коли вона брала інтерв’ю, чоловік поклав їй руку на стегно. «Це був очевидний вияв сексуальної хтивості, – сказала вона. – У цій частині світу важко бути журналісткою. Якщо ти належиш до жіночої статі, вони тиснутимуть на тебе. Ти перебуваєш в особливо вразливому становищі, бо є водночас журналісткою і жінкою».

Грас Ваттера, яка дописує до новинного тижневика Fraternite Matin (Берег Слонової Кістки), сказала: сексуальні домагання трапляються постійно і заважають їй працювати. «Оскільки я жінка, урядові чиновники вважають, що вони можуть використовувати мене як хочуть». Певні офіційні особи вимагають, щоб вона відмічалася на прес-конференціях. Коли ж знаходять у списках її ім’я та номер телефону, їй допікають дзвінками з сексуальними домаганнями.

Чимало журналістів повідомляли, що їм погрожували зґвалтуванням. Ессату Саджо Камара, репортерка гвінейської радіостанції Cherie FM, описала жахливий епізод, що відбувся у вересні 2009 року. Тоді мирна антиурядова демонстрація на стадіоні в Конакрі переросла в насильницьку акцію. Ведучи репортаж із місця події, Камара спілкувалася телефоном із директором радіостанції, який також перебував на стадіоні. Зв'язок перервався...

Журналістка передзвонила. Трубку взяв чоловік, який назвався солдатом. Він, виявляється, побив її боса і відібрав у нього телефон. «Я збираюся переодягтися у цивільне, прийти й зґвалтувати тебе», – погрожував він. Нахрапник телефонував десять днів поспіль. Камара взяла на роботі відпустку. Вона змінила номер телефону і навіть міркувала над тим, щоб відмовитися від журналістики. Та, зрештою, повернулася на роботу.

Як майже постійний вияв сексуальних зловживань у багатьох країнах журналістки в одному інтерв’ю за іншим описували обмацування тіла. «Якщо ви знайдете журналістку, яку не мацали у натовпі, я буду ошелешена», – сказала репортерка Гретчен Пітерс, яка впродовж більш як десятиліття висвітлювала події в Пакистані та Афганістані спочатку для АП, а потім для ABC News. Одна журналістка назвала це «болем у шлунку», що його мусиш терпіти, коли працюєш у міжнародній журналістиці.

Коли натовп безчинствує, біль переростає в злоякісну пухлину. Американська фоторепортерка Гейді Левін, яка працює в паризькому Sipa Press, була на каїрському майдані Тагрір, того вечора, як на Логан було вчинено секс-напад. Вона описала те, що відбувалося, як карнавальне бойовище, подібного до якого раніше ніколи не бачила. «Тоді протиснутися крізь натовп на майдані було неймовірно важко, – розповіла вона. – Насилля, що не має меж, дає можливість людям поводитися як їм заманеться».

Інші теж описали подібні злобні дії натовпу. «Найбільше мені докучали на похоронах Арафата, – розповіла незалежна фотожурналістка Стефані Сінклер. – Мене обмацували тисячу разів. Це наводило жах. Було страхітливо відчувати дотики кожною часткою свого тіла».

Кейт Брукс – незалежна фоторепортерка, яка співпрацює з The New Yorker, The Wall Street Journal та з іншими виданнями, розповіла, що чоловік схопив її ззаду за промежину, коли вона знімала акт, вчинений самогубцями в Афганістані. Брук сказала, що зазвичай терпить подібне. Та вона не може пояснити цього епізоду, що викликає в неї тривогу. Невже, зважаючи на обставини, його взагалі можна вважати сексуальним?

Міжнародні журналістки наражаються на ризик не тільки з незнайомцями на вулиці, а й з охоронцями їхніх помешкань, із водіями автівок чи з посередниками, які влаштовують зустрічі. Одна журналістка розповіла КЗЖ, що їй докучав сексуальними домаганнями страховий агент. Інша, боячись, що охоронцю заманеться «скористатися шансом», часто спала в будівлі закордонного бюро, тримаючи під подушкою ножа,

Місцевим журналістам нерідко загрожують «свої». Афганський репортер розповів КЗЖ, що його колега сексуально домагався його, тримаючи годинами на прицілі пістолета. Та страх зганьбити себе завадив жертві розповісти про секс-напади. «Жінки в більшості випадків не розповідають про секс-атаки, щоб зберегти честь сім’ї, – сказав один журналіст (побоюючись помсти, він говорив на умовах збереження анонімності). – Якщо про подібне повідомить преса, дівчину ганьбитиме родина та всі навколо неї».

Культура мовчання

Репортерка із Західної Африки виявила бажання розповісти про те, що з нею сталося, Комітету захисту журналістів. Досі про це знала єдина людина – її лікар. Вона переповіла, що під час відрядження її зґвалтувала група озброєних бунтівників. Журналістка вважала за краще змовчати редактору з остраху, що це завдасть шкоди її репутації. Вона не розповіла про секс-напад і в поліції, бо міркувала, що там не сприймуть це серйозно, можливо, навіть глузуватимуть із неї чи вимагатимуть хапуна. Вона почувалася спустошеною, заляканою і травмованою, і не позбулася цього відчуття. Тож говорила тільки на умові збереження анонімності, щоб її ім’я та інші подробиці не розголошувалися.

Секс-напади на журналістів документували рідко. Родні Піндер, який очолює громадську організацію «Міжнародний інститут безпеки новин» (INSI), що надає поради та допомогу журналістам у небезпечних середовищах, розповідає, що зіткнувся з виявами небажання журналісток висловлюватися публічно, коли 2005 року розслідував проблеми їхньої безпеки. «Вони не хотіли сприяти виникненню ситуації, за якої редактори неохоче відряджають для підготовки матеріалу жінок, – сказав він. – Якби їхні роботодавці чи редактори вважали, що про них слід особливо турбуватися, приділяти їм увагу та опікуватися їхнім захистом, це, на їхню думку, могло би справити негативний вплив».

Секс-напад – це «замовчуваний злочин», вважає Ілена Ньюмен, яка очолює проведення розслідувань для його центру. «Я думаю, що це – журналістський досвід, про який надто мало пишуть стосовно як чоловіків, так і жінок. На мою думку, секс-напади й досі асоціюються з тавром ганьби. Журналістика – неймовірно конкурентна сфера, існує чимало труднощів: людям не хочеться розповідати про додаткові негативні фактори через це і через ганьбу, з якими асоціюють будь-які фізичні напади».

Кім Баркер із ProPublica’ описала тип жінок, котрих привабила міжнародна журналістика як «агресивних, напористих і сильних». У них постійне бажання виявити себе, показати, що вони спроможні діяти у ворожому середовищі. Як більшість кореспондентів-жінок, у яких брав інтерв’ю Комітет захисту журналістів, вона казала про те, що постійно зазнавала сексуальних зловживань. Та Баркер сказала, що міжнародні журналістки загалом не хочуть «галасувати через секс-напади… Я гадаю, що нам важко про це говорити, бо ми не бажаємо справляти враження слабких чи скиглярок. Босам потрібні ті, хто знає, як діяти, і не потребує простягнутої руки. Існує страх, що вони просто виведуть вас із гри».

Барбара Кроссет, колишня завідувач бюро The New York Times, сказала, що в редакціях не хочуть чути про секс-напади за кордоном з іншої причини: «Якщо багато говорити, то це негативно відбивається на країні, що приймає, та на людях. Часом редактори та продюсери не хочуть мати мороки із закордонними урядами».

Одна американська журналістка докладно розповіла, як іракський урядовець намагався залізти до неї в ліжко в готелі, а після цього займався сексуальними домаганнями. Найгіршим, за її словами, було те, як зреагувало її видання. Менеджер-жінка поставилася до неї «вороже через те, що вона, мовляв, ризикувала матеріалом», замість того, щоб виявити турботливу пораду і надати підтримку… «Я була буквально приголомшена реакцією людей, з якими працювала і яким довіряла», – сказала журналістка, розповівши історію про себе на умовах анонімності. Зрештою, її відкликали з відрядження.

На шляху до розкриття місцевими журналістами сексуальних зловживань постають потужні культурні бар’єри. Мехмал Сарфаз, генеральний секретар організації «Жінки Південної Азії в медіа», заявила, що журналістки бояться того, що, розповідаючи про секс-напади представникам влади чи своїм роботодавцям, вони зганьблять свої родини та очорнять власну репутацію. До того ж вони знають, що з цього нічого не вийде.

Дебора Ньянгулу-Чипофія, генеральний секретар «Медіа-інституту Південної Африки» (Малаві), сказала, що в її країні про будь-які погрози розповідають редактору. Інша справа – поліція. «Зазвичай там кажуть, що розслідують справу, та я не можу пригадати жодного випадку, щоб її було колись доведено до суду», – каже вона. За її словами, розуміння того, що владі байдуже до секс-насильства, породжує самоцензуру. Іноді репортери уникали ставити гострі запитання президенту, боячись помсти прихильників із його партії.

Загроза свободі преси

«Сексуальні домагання та зґвалтування не зводяться до сексу, – заявила професор журналістики Колумбійського університету Гелен Бенедікт, яка чимало писала про це явище у військовому середовищі. – Йдеться про приниження, деградацію і силу влади».

Те ж саме стосується і преси. Секс-атаки проти журналістів змушують їх замовкнути, блокують поширення новин та інформації. У такий самий спосіб, як і інші атаки, сексуальна агресія спрямована проти гарантованих на міжнародному рівні прав на свободу слова та на доступ до інформації. «Секс-напад присутній у моїй свідомості поряд із побиттями, ув’язненнями, вбивствами», – сказав директор INSI Родні Піндер.

Та якщо досі характерним було замовчування, напад на Логан, схоже, прискорив психологічні зміни у професійному середовищі. У березні фотокореспондентка New York Times Лінсі Аддаріо розкрила правду про сексуальні домагання, яких вона зазнала, коли її разом із колегами викрали в Лівії. Вона мала на меті зганьбити тих, хто на це заслужив: «Я досить довго працювала в арабському світі і мене надзвичайно бентежить те, що чоловіки у вашій країні торкаються жінок, із якими вони не одружені. Я хочу їх осоромити, і тому розповіла правду». Її колега з New York Times Стівен Фаррел розповів КЗЖ, що також зазнав сексуальних домагань, перебуваючи разом із нею в Аддаріо у лівійському полоні.

Коли Комітет захисту журналістів почав розшукувати контактних осіб для цієї доповіді, фотожурналістка Левін зателефонувала декільком колегам. Її здивувало те, що всі вони виявили бажання відверто полікуватися про те, що їм довелося пережити. Інцидент із Логан, яка є членом правління КЗЖ, змінив їхнє мислення. «Вона виявила хоробрість, розповівши про це публічно, – сказала Левін. – Без неї нам бракувало мужності висловлюватися відверто й щиро. Тепер порівняно з минулим усе змінилося».

Зміни потрібні і в ньюзрумах. Девід Верді, віце-президент NBC, сказав, що на його телемережі відбуваються «безперервні жваві й резонансні» дискусії про те, що людей наражають на небезпеку. «Чи вразливіша жінка тому, що ґвалтування є знаряддям війни? – запитував він. – Усе завжди зводиться до одного: це добровільне завдання, і ми готові відверто обговорити всі ризики. Ми налаштовані зменшити їх та дотримуватися повної прозорості. Зрештою, ми надаємо нашим співробітникам можливість самим приймати остаточне рішення, чи готові вони наражатися на небезпеку». За словами Верді, двоє журналістів телемережі зазнали на репортерській роботі сексуальних зазіхань, відмовившись, однак, докладно про це розповісти. Їм було надано медичну та психологічну допомогу. Звертатися до поліції вони не захотіли.

Для журналістів NBC, які працюватимуть у ворожих середовищах, запроваджено новий тренувальний курс, розповів Верді. Він включає й ризики сексуальних зазіхань. Репортерів навчатимуть уживати превентивних заходів, щоби зменшити їхню вірогідність. Ітиметься конкретно про кожне культурне середовище – від робочого місця в Америці до контрольно-пропускного пункту в лівійській пустелі. За свідченнями інших новинних медіа, загрозу сексуальних домагань також включено до їхніх тренувальних програм із безпеки.

В організацій, що виступають на захист журналістів, – таких як КЗЖ, є свій обов’язок. Тимчасом як наш комітет та інші прес-групи у світі постійно документують убивства, ув’язнення, вияви цензури та інші напади на медіа, сексуальне насильство лишалося в тіні, в недослідженому закутку. Документуючи сексуальні домагання, ми не тільки допомагаємо журналістам зрозуміти пов’язані з цим ризики. Вони можуть визначити проблему як загрозу вільному висловлюванню думки, прагнути справедливості в конкретних випадках і домагатися системних реформ.

Колумбійська журналістка Бедоя мовчала протягом багатьох років. Та коли громадська організація Oxfam International налагодила з нею контакт у зв’язку з підготовкою розслідування про сексуальне насильство в Колумбії, вона зрозуміла, що, публічно розповівши про власний досвід, спонукатиме заговорити інших. Цей вчинок знову запалив у її душі прагнення справедливості.

Влада Колумбії ніколи не порушувала судової справи проти нападників Бедої. Нині, через одинадцять років після того, що сталося, вона домагається порушити справу в Міжамериканській комісії з прав людини на тій підставі, що колумбійський уряд не виконав свого обов’язку і не домагався правосуддя. Час мовчання минув.

Автор доповіді – старший редактор КЗЖ Лорен Вулф, вихованка школи журналістики Колумбійського університету та Весліянського університету. Працювала редактором і репортером у газетах, часописах та онлайн-виданнях, зокрема в The New York Times, The Long Island Press, Architecture, amNewYork. Лауреатка чотирьох нагород Товариства професійних журналістів.

Переклад Аркадія Сидорука