Доповідь Міжнародного інституту преси (IPI). Переклад Аркадія Сидорука. 

ЄВРОПА

Туреччина, Білорусь та Угорщина викликають особливу стурбованість

Міжнародний Інститут преси (IPI) занепокоєний подіями у сфері свободи медіа за перші півроку 2011-го в Європі, особливо у центрі та на сході цієї частини світу.

Загалом у цей період у регіоні загинуло менше репортерів, ніж деінде в світі (двох було вбито в Росії). Однак тривало переслідування журналістів у таких країнах, як Туреччина і Білорусь, спостерігалися рецидиви втрати гарантій незалежності медіа у таких країнах, як Угорщина.

Безкарність за напади на репортерів лишалася головною проблемою від Росії до Балкан. Звільнення з тюрми у травні в Азербайджані (засновника і головного редактора газет «Реальный Азербайджан» та «Ежедневный Азербайджан. – Прим. перекладача) Ейнулли Фатуллаєва стало білою плямою, часто затьмарюваною репресіями.

У країнах колишнього радянського блоку, як і раніше, наражалися на опір спроби домогтися від урядів сприйняття медіа незалежними, а не знаряддям поширення пропаганди. У Європі самоцензуру посилювало збереження чинності застарілих кримінальних законів. Це подавало негативний приклад, створювало підґрунтя для судових переслідувань журналістів в Італії.

Однією з країн, що виявили себе найгірше на континенті, була Туреччина. Згідно з даними Freedom for Journalists Platform (Платформи свободи для журналістів) – дахової організації, яка представляє національні та місцеві групи, влада тримає в тюрмах близько 70 журналістів. Це, певно, більше, ніж у будь-якій іншій країні світу. У дослідженні, розповсюдженому в квітні Організацією з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) за підписом представника з питань свободи засобів масової інформації Дуні Міятович, ішлося, що в той час за ґратами перебували щонайменше 57 репортерів. Більшість із них потрапила туди за законом проти тероризму або за законами, що забороняють належність до збройних кримінальних організацій.

Більшість журналістів тримали в ув’язненні начебто за зв’язки із забороненими курдськими та марксистськими організаціями. Та багатьох кинули за ґрати за звинуваченнями в участі у так званому заколоті Ергекону (націоналістичного угруповання, що дотримується радикальних принципів світськості стосовно держави, суспільства, родини. – Прим. перекладача). Вони нібито мали на меті спровокувати безладдя в країні, а після цього спонукати військових захопити владу, усунувши теперішній уряд, очолюваний прем’єр-міністром Реджепом Таїпом Ердоганом.

Репортери, які стали мішенню випробувань, зіштовхнулися не тільки із загрозою винесення довгострокових вироків, а й із ситуаціями у стилі Кафки. Влада відмовлялася оприлюднити речові докази їхніх злочинів чи належності до кримінальних організацій. Журналістів не повідомляли, в чому їх звинувачують. Серед в’язнів – Недім Шінер, відзначений IPI як герой боротьби за свободу преси в світі, та журналіст Ахмет Шік, який займається розслідуваннями. У червні виповнилося 100 днів, відколи вони перебувають у буцегарні.

Атмосфера страху посилювалася з кожною облавою, особливо після вчиненого поліцією в березні рейду в пошуках копій рукописів неопублікованої книги Шіка. У ній привертається особлива увага до того, який уплив справляють на поліцію ісламські угруповання.

Ердоган публічно підтвердив відданість Туреччини принципам свободі преси. Водночас він піддав сумніву мотиви діяльності журналістів, які зловживають цією свободою, звинувативши їх у паплюженні Туреччини та в змові з метою підриву країни.

Становище у Білорусі подібно до цього викликає розчарування. Після протестів проти обрання президентом на четвертий термін Лукашенка в результаті суперечливих виборів, що відбулися торік у грудні, він кинув проти журналістів державні силові структури. Репортерів, зокрема, кореспондентку в Мінську незалежного російського видання «Новая газета», дружину опозиційного екс-кандидата в президенти Ірину Халіп та кореспондента польського щоденного видання Gazeta Wyborcza Анджея Почобута звинуватили в участі у несанкціонованих мітингах протесту, які вони висвітлювали.

Влада переслідувала також журналістів, які докладно повідомляли про вибух 11 квітня в метро, погрожуючи закрити видання. Згодом було висунуто кримінальне звинувачення Почобут у тому, що він нібито ображав президента. Справа перебуває на судовому розгляді. (5 липня його було засуджено до 3-річного тюремного ув’язнення. – Прим. перекладача.)

Президент Білорусі поклав велику частку вини за економічні проблеми, які переживає країна, на пресу. За його словами, лихоманку серед споживачів було розпалено за активної участі деяких видань.

В Росії безкарність за напади на журналістів лишалася звичайним явищем, попри вироки, винесені двом ультранаціоналістам за вбивство 2009 року адвоката, захисника прав людини Станіслава Маркелова і репортера Анастасії Бабурової та арешт кілера Анни Політковської.

Багатьох журналістів побили, а головного редактора регіонального телеканалу «Колыма плюс» у Магадані Анатолія Біткова знайшли мертвим із численними колотими ранами на тілі й голові. У травні поблизу Хасавюрта, що в неспокійній північнокавказькій республіці Дагестані, чотирма пострілами було вбито Яхью Махомедова з російської ісламської газети «Ас-Салам».

Угорщина, яка 2004 року приєдналася до Євросоюзу, привернула до себе негативну увагу, запровадивши закон про пресу. За твердженням критиків, він мав на меті примусити замовкнути медіа, які не виявляють достатньої поштивості до влади.

Згодом парламент звузив сферу його застосування, та міжнародні оглядачі висували звинувачення, що ним, однак, можна зловживати для приборкання інакодумців і незгідних.

Критика прем’єр-міністра Віктора Орбана лише посилилася після того, як депутати очолюваної ним партії «Фідес», що має дві третини місць у парламенті, ухвалили нову конституцію. Висуваються звинувачення, що вона серйозно обмежить право доступу до інформації.

Азербайджан зробив декілька кроків вперед, та гальмами на цьому шляху стало утримання під арештом, усупереч рішенню Європейського суду з прав людини про його звільнення, Фатуллаєва і подальше жорстке придушення урядом протестів, що відбувалися під впливом маніфестацій в арабському світі. Зрештою, Фатуллаєва звільнили за амністією у травні 2011 року, після того, як із цією вимогою до президента Азербайджану звернувся Міжнародний інститут преси (IPI).

Декількох журналістів побили в Азербайджані у зв’язку з протестами і за інших обставин. Невідомі нападники вчинили брутальні напади на Аманду Еріксон – незалежну американську журналістку, яка співпрацює з The Washington Post і The New York Times, та на співробітницю Institute for Reporters' Freedom and Safety (Інституту свободи і безпеки репортерів) в Баку Сілію Девіс.

На Балканах атаки проти журналістів і безкарність за них обернулися крахом сподівань, а корупція та відсутність прозорості щодо власників медіа сприяли цензурі. Кримінальні судові процеси за дифамацію, що передбачають тюремне ув’язнення та штрафи з серйозними фінансовими наслідками, як і раніше, були загрозою для журналістів, особливо в Болгарії. У парламент цієї країни внесено законопроект щодо тюремного ув’язнення для журналістів і авторів, які розпалюють ненависть на расовій, етнічній, національній, релігійній та інших підставах.

Натомість Хорватія дотримувалася обіцянки, яку дав її президент під час візиту до країни спільної делегації IPI та Медіаорганізації Півдня і Сходу Європи (SEEMO), – не включати під час перегляду кримінального кодексу положення про покарання тюремним ув’язненням за образу.

Що далі на захід Європи – то позитивнішою стає загальна картина. Влада Словаччини досягла прогресу, дотримуючись зобов’язання переглянути ухвалений 2008 року закон про пресу. Та цю картину затьмарюють тривожні події.

У Польщі державний акціонер, що володіє меншістю акцій на видання щоденної газети Rzeczpospolita, підштовхував до того, що, на думку критиків, мало на меті встановити над виданням урядовий контроль. У Чеській Республіці оснащені автоматичною зброєю військові поліцейські у масках здійснили рейд у телестудії в Празі, маючи судове розпорядження про вилучення нещодавно розсекреченого документу. Після цього міністр оброни тимчасово усунув від командування начальника військової поліції і наказав провести розслідування.

Прокуратура Італії погрожувала судовими процесами італійським та американським журналістам, які критично висвітлювали ставлення влади до справи про вбивство, в якому звинувачували американську студентку Аманду Нокс. Трьох репортерів засудили до тюремного ув’язнення за дифамацію у зв’язку з публікацією 2007 року серії статей про нібито розслідування управлінням з кримінально-фінансових справ діяльності колишнього мера Сулмони.

Місія IPI в Італію у квітні цього року висловила побоювання, що перехід від аналогового до цифрового мовлення підірве в аудіовізуальному секторі країни плюралізм, якщо не буде серйозно враховано важливість цього фактору у здійсненні технологічної акції.

Суди Франції та З’єднаного Королівства відхилили деякі цивільні позови щодо дифамації як «наклепницький туризм». У першому випадку суд постановив, що позивач із подвійним ізраїльсько-французьким громадянством і лектор ізраїльського центру юриспруденції зловживала правничою системою, подаючи судову скаргу на нью-йоркського редактора за рецензію на опубліковану нею 2006 року книгу про міжнародні кримінальні судові процедури. У другому випадку суд відкинув позов щодо дифамації, поданий українським бізнесменом на газету Kyiv Post, оскільки його зв'язок зі З’єднаним Королівством «практично невловимий». (Йдеться про те, що в лютому ц.р. лондонський суд відхилив поданий мільярдером Дмитром Фірташем позов про дифамацію, охарактеризувавши його як «майже зловживання процесуальними нормами». – Прим. перекладача.)

Європейський суд з прав людини відкинув домагання (колишнього президента Міжнародної автомобільної федерації – FIA) Макса Мослі змусити медіа, перш ніж публікувати подробиці приватного життя спортсменів, попереджати їх.

Однак у З’єднаному Королівстві вгледіли значну суперечність у правничому тлумаченні закону про право на приватне життя. Звідси виправдання судових розпоряджень, що «закривають рота», і так звані судові суперзаборони. Судові розпорядження забороняють обговорювати саме їхнє існування та всілякі подробиці на додачу до заборони розкривати факти чи робити голослівні твердження. Усе це було піддано критиці як знаряддя замовчування багатіями нескромних фактів.

Натомість упливовий правничий комітет із приватного життя закликав до того, щоб «суперзаборони» були чинними тільки «в дуже обмежених випадках» і протягом коротких проміжків часу. Голова судів Англії та Уеллсу вітав доповідь, та, за його словами, сучасні технології не підлягають контролю. Він закликав вжити заходів проти тих, хто відверто зневажає судові заборони, «торгує брехнею» на соціальних мережах і сайтах.

Близький Схід і Північна Африка

Арабська весна: журналісти платять найвищу ціну

У жодному регіоні світу не було таких зрушень, що привернули пильну увагу міжнародних медіа в перші півроку 2011-го, як на Близькому Сході та в Північній Африці. Відтоді, як у січні в Тунісі було скинуто президента Зіна ель-Абідіна Бен Алі, а слідом за ним у лютому в Єгипті президента Хосні Мубарака, протестувальники вийшли на вулиці, вимагаючи демократичних реформ та усунення лідерів, які десятиліттями перебували при владі.

У Лівії триває тупикове силове протистояння між Муаммаром Каддафі та повстанцями, які спираються на підтримку НАТО, кожна сторона контролює частину території країни.

В Ємені президент Алі Абдулла Салех, а в Сирії президент Башар Асад чіпляються за владу, нарощуючи насильство проти маніфестантів.

У Бахрейні, де мирні демонстрації з вимогою політичних реформ було жорстоко придушено в березні за допомогою саудівських військ, активістів і блогерів брали на приціл, арештовували, кидали до тюрем, катували і навіть убивали, викликаючи нові демонстрації протесту.

Журналісти гинули і в інших країнах Близького Сходу та Північної Африки. З початку 2011-го в регіоні вже вбито 22 репортери проти восьми за весь 2010 рік.

Багато журналістів, хоча й не всі, загинули у зв’язку з хвилею повстань. В Іраку, що, згідно з мартирологом IPI, лишається найнебезпечнішою країною в регіоні, цього року вже вбито 8 репортерів. Натомість упродовж усього 2010-го загинуло шестеро.

Репортери Мохаммед аль-Хамдані, Сабах аль-Базі, Муаммар аль-Хадір Абдул Вахід та Альван аль-Горабі загинули внаслідок бомбових нападів. Хілал аль-Ахмаді – співробітник тижневиків Mosul Echo та Iraqiyoun, який викривав у своїх публікаціях корупцію, потрапив 17 лютого під кулеметний вогонь поблизу свого будинку у м. Мосул. Таху Хаміда, який очолював al-Massar TV, невідомі нападники вбили 8 квітня разом із активістом руху за громадянські права. Того ж дня в таборі Ашраф загинули двоє іранських журналістів з iranntv.com – Асьєх Рахшані та Саба Хафтбарадаран. Згідно з повідомленням «Репортерів без кордонів» (RSF), убивство було вчинено під час рейду іракських вояків. В Іраку вбивці репортерів діють майже повністю безкарно.

Згідно з інформаційними повідомленнями, в Ірані в тюремному ув’язненні через відсутність медичної допомоги помер 54-річний журналіст Реза Хода Сабер. Він зазнав серцевого нападу за декілька днів після того, як оголосив голодування на знак протесту проти загибелі за дивних обставин політичного активіста Халеха Сахабі. Починаючи з 2000 року, Сабера то звільняли, та знову кидали за ґрати.

Алжирського журналіста Ахмеда Незара вбили 6 травня в м. Баліа. Причини смертельного замаху на кореспондента франкомовної газети невідомі.

На палестинських територіях, у Газі, урядовці «Хамасу» знайшли 15 квітня тіло Вітторіо Аррігоні. Він був активістом, блогером і репортером, що належав до пропалестинського Міжнародного руху солідарності (ISM), співпрацював фз лівою газетою Il Manifesto. Журналісти заявили IPI, що, на їхню думку, він став жертвою ісламістського угруповання, яке відкололося від «Хамасу».

У регіоні було застосовано певну модель репресій проти медіа. За урядовими ініціативами діяли хакери, чинилися спроби заблокувати сайти соціальних мереж Facebook і Twitter. Щоб перешкодити поширенню новин, у Сирії повністю відмикали інтернет та електромережу. Журналістам, які висвітлювали антиурядові заворушення, погрожували, на них чинили напади, їх кидали до буцегарень, звинувачуючи в тому, що вони завдають шкоди національній безпеці, або видворяли з країни.

Державні медіа в країнах регіону зазвичай применшували розмах протестів, покладали вину за насильство на терористів чи на закордонні елементи, звинувачували закордонні медіа у підбурюванні, масово поширювали при цьому урядові версії подій.

Спочатку в Лівії, а тепер і в Сирії, де в останні роки було мало західних журналістів, їх намагалися взагалі туди не допускати. А за репортерами, яким, зрештою, дозволили в’їхати, нібито задля їхньої власної безпеки постійно наглядали урядові прибічники.

Коли 14 січня туніський президент Зін ель-Абідін бен Алі залишив країну, громадянське суспільство і медіа очікували приходу нової доби – свободи преси. Торік Туніська моніторингова група (TMG), що, як і IPI, входить до IFEX) (глобальної мережі неурядових організацій, що захищають право на свободу слова. – Прим. перекладача), визначила чинники, які позбавили медійне середовище свободи. Це цензура, заборона вільного створення асоціацій, насильство та ув’язнення журналістів.

Вже через три дні після відставки президента було ліквідовано міністерство інформації. Звільнили в’язнів сумління, зокрема журналіста Фахема Букадуса, засудженого до 4-річного тюремного ув’язнення за участь у висвітленні руху протесту 2008 року. Деякі відомі активісти отримали посади в тимчасовому уряді.

Однак у період переходу Тунісу до демократії постали нові виклики в підготовці та перепідготовці кадрів. Журналісти, яких переслідували за старого режиму, заявили у квітні місії IFEX-TMG, що їм важко знайти роботу. Вони висловили побоювання, що медіа, як і раніше, контролюють бізнесмени старої гвардії. Інституції та механізми, створені для реформування законів про пресу та здійснення регуляторних процедур, відразу зіткнулися з труднощами. У той час, як багато друкованих органів були ліцензовані, деякі органи мовлення не мали ліцензій.

Головний редактор колишньої опозиційної радіостанції Kalima та вебсайту Омар Местірі оголосив 21 червня голодний страйк, протестуючи проти того, що його радіостанція не отримала ліцензії.

Майже через місяць після того, як Бен Алі залишив Туніс, після 30-річного правління зрікся влади президент Єгипту Хосні Мубарак. Однак під арештом уже опинилися десятки журналістів, які висвітлювали тривалі демонстрації на каїрській площі Тахрір та деінде. Їх допитували, на них чинили напади, всіляко перешкоджаючи висвітлювати новини.

Як повідомила державна газета Al Ahram, в 36-річного єгипетського репортера Ахмеда Мохаммеда Махмуда стріляли, коли він знімав зі свого балкону велелюдну площу Тахрір. За тиждень Ахмед помер від заподіяних йому ран. Того дня, як Мубарак пішов у відставку, в натовпі чинили сексуальне домагання до кореспондентки телемережі CBS, яку до цього разом із її знімальною групою затримували, допитували та звинувачували у шпигунстві.

У країні, що до проведення нових виборів перебуває під владою військового керівництва, потужні державні медіа сприяли зміні проурядової редакційної політики. Та іноді було чути критичні голоси стосовно того, наскільки вони реальні.

Поворотним пунктом у відносинах преси з урядом вважають відставку прем’єр-міністра Ахмеда Шафіка, що відбулася після того, як він не витримав випробування під час телевізійного ток-шоу в програмі приватної телекомпанії.

Відколи Вища військова рада взяла владу до рук відбулися серйозні рецидиви у сфері свободи преси. Зокрема, в березні за «образу військового істеблішменту» та «поширення фальшивої інформації» було арештовано блогера Майкеля Набіла Санада. Насправді він звинуватив єгипетських військових у тому ж самому прагненні утисків, що було притаманне Мубараку. 10 квітня його засудили до трирічного тюремного ув’язнення, що викликало міжнародний осуд. Військове керівництво не довело вини Санада. Тим часом, згідно з повідомленнями, через критичні статті та коментарі під арештом опинилися ще декілька блогерів і журналістів.

У квітні Вища військова рада висунула вимогу: перш ніж згадувати у публікаціях про збройні сили, місцеві друковані медіа мають питалися дозволу. Наприкінці червня повідомлялося, що уряд видав меморандум, який забороняє урядовцям спілкуватися з медіа без офіційного дозволу міністрів. Щоби преса могла виконати свій обов’язок перед громадськістю, цивільні та військові чиновники повинні відмовитися від контролю за потоком інформації.

В еміраті Бахрейн, де править Хамад ібн Іса аль-Халіфа, у перші дні руху протесту журналісти були серед тих, кого сили безпеки обрали мішенню. Найбрутальніший напад було вчинено 18 лютого, коли гелікоптер обстріляв групу журналістів New York Times. У березні зазнав нападу видавець приватної щоденної газети Al-Wasat, а наклад видання було знищено.

Судові переслідування активістів і журналістів посилилися після того, як у середині березня в Бахрейн було введено саудівські війська. Репортерів із західних медіа допитували, а іноді видворяли з країни. Декому пощастило менше: упродовж кількох днів їх арештовували, били, катували.

Опозиційні сайти було заблоковано. Медперсонал, який допомагав жертвам і розповсюджував знімки із зображенням їхніх скалічених тіл, як і журналістів та активістів, звинувачували у сприянні спробам усунути від влади еміра, кидали до буцегарень і катували. 30 березня під час інтерв’ю очільника Бахрейнського центру з прав людини (BCHR) Набіла Раджаба арештували знімальну групу CNN. Згодом його будинок закидали гранатами зі сльозогінним газом, а його самого звинуватили у фабрикації знімків тортур активіста руху за громадянські права.

У червні за спробу державного перевороту військовий трибунал засудив до пожиттєвого тюремного ув’язнення засновника цієї організації Абдулхаді аль-Хаваджу. Багато блогерів та активістів надовго кинули за ґрати як учасників демонстрацій, що наприкінці червня спричинили спалах нових протестів.

Двох репортерів за підозрілих обставин знищили під час виконання професійного обов’язку. Блогери Закаріа Рашід Хассан та засновник газети Al-Wasat Карім Фахраві загинули, перебуваючи під урядовим арештом. Режим стверджував, що обидва вони нібито померли від хвороб, але на їхніх тілах були сліди тортур.

У Саудівській Аравії, яка наочно демонструвала своє ставлення до арабської весни, допомагаючи придушувати повстання у Бахрейні, жорсткий контроль над медіа ще більше посилився. Повідомлялося про перебої в роботі інтернету, блокування доступу до сайтів активістів, про арешти блогерів. Закон про пресу і видання було розширено у січні за рахунок включення до нього онлайн-медіа. А в квітні – внесено поправку про заборону будь-яких публікацій, що суперечать законам ісламу, містять заклики до порушення громадського порядку й безпеки та призводять до сектантства.

Наприкінці червня 2011 року, коли Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Муаммара Каддафі, у списках безвісти зниклих, як і раніше, були лівійські журналісти. Натомість закордонних репортерів, арештованих на початку конфлікту, звільнили, часто завдяки посередництву дипломатів.

У Тріполі вони заявили, що їх постійно супроводжують прихильники уряду, їм не дозволяють відвідувати певні райони і пропонують тільки одну, офіційну, версію подій. На сході країни швидко з’явилися медіа, прихильні до повстанців. Декотрі з них користуються технічними засобами мовлення та друку колишнього режиму.

У той час як закордонні журналісти повідомляють, що в районах контрольованих повстанцями, вони вільніше пересуваються, ті, хто перебуває на лінії вогню, зіштовхується з більшою загрозою.

У першій половині 2011 року в Лівії вбито 5 журналістів. Оператор телемережі Al-Jazeera Алі Хассан аль-Джабер загинув 12 березня в автівці, потрапивши в засідку, коли разом із колегами їхав до контрольованого повстанцями міста Бенгазі. 19 березня снайпери вбили у цьому місті Мохаммеда аль-Наббуса – засновника онлайн-телеканалу Libya al-Hurra. 20 квітня у м. Містраті, що опинилося в облозі вірних Каддафі військ, від пострілів із гранатомету загинули фоторепортери Тім Гетерінгтон та Кріс Гондрос. Біль, спричинена смертю південноафриканського та австрійського репортера Антона Гаммерла, відчувалася ще гостріше від того, що лівійська влада відмовлялася визнати її. Лише після того, як трьох закордонних журналістів (кореспондентів New York Times. – Прим. перекладача) звільнили з ув’язнення, світ дізнався правду про те, що Гаммерла вбили того дня, як їх арештували.

У Сирію, де протестувальники, ризикуючи свободою і життям, продовжують влаштовувати демонстрації в містах по всій країні, закордонним кореспондентам дозволили в’їжджати лише з 24 червня. У перших повідомленнях ішлося, що їх пересування жорстко контролюють урядові агенти.

До виникнення руху протесту деякі арабські медіа та інформаційні агенції мали відділення у Дамаску, однак такої можливості були позбавлені всі західні журналісти. Багатьох репортерів, які перебували в країні, видворили у перші ж дні, коли уряд президента Башара Асада ізолював міста, де відбувалися демонстрації, заблокував електронні комунікації, іноді відмикаючи електричний струм.

Журналістів видворяли або арештовували без звинувачень і, як у Бахрейні та Лівії, били й катували. Арештований 9 квітня і кинутий на 23 дні до буцегарні алжирський репортер Халед Сід Моханд заявив IPI: «Перші два дні мене лупцювали, погрожували зґвалтувати. Вони зав’язали мені очі й імітували електрошок, прикладаючи до тіла електричні дроти». Попри це, кореспондент Le Monde та Radio France заявив: якщо отримає дозвіл, то повернеться в Дамаск, який протягом двох з половиною років був для нього домівкою.

У квітні телемережа Al Jazeera оголосила, що через постійні напади тимчасово припиняє свою діяльність у країні. У травні її репортер Дороті Парваз, яка має потрійне канадсько-ірансько-американське громадянство, зникла безвісти після того, як виїхала з м. Доха у Дамаск. У відповідь на міжнародні вимоги про звільнення сирійська влада заперечувала, що тримала її під арештом, а згодом визнала, що Парваз перебуває в Ірані. Влада в Тегерані, зрештою, її звільнила.

Згідно з повідомленнями, деяких журналістів у Сирії звільнили чи помилували, однак інших тримають за ґратами. На місці подій бракує репортерів, а державні медіа поширюють версії вигідні режиму. І все ж відео та інформація, що передаються через супутникові телефони, дають уявлення про повстання і про те, як його силою намагаються придушити.

Журналісти в Ємені, якщо вони переходили червону лінію, тривалий час були об’єктом мстивих погроз президента Алі Абдулли Салеха та його політичних поплічників. Нині вони наражаються на ще більшу небезпеку. Під час перших масових демонстрацій, що відбувалися в лютому, на репортерів чинили напади. Президент нібито закликав поліцію захищати журналістів, але вона не прислухалася до цього заклику.

В Ємені, як і всюди в регіоні, закордонних репортерів викликали на допити та видворяли з країни. Інші репортери зникали безвісти. Є підозра, що їх викрадали прибічники уряду. У видавництвах та в журналістських асоціаціях здійснювалися рейди, на сайтах орудували хакери, а наклади газет конфісковували. У червні, як повідомили «Репортери без кордонів» (RSF), в дев’ятий раз вилучили примірники газети Al-Oula. Наприкінці місяця президента Салеха було поранено під час штурму президентського палацу, і він проходив курс лікування у сусідній Саудівській Аравії, в той час як опозиція продовжувала вимагати його відставки.

2011 року в Ємені було вбито двох журналістів. Джамаля Ахмеда аль-Шарабі – співробітника Al-Masdar пристрелили 18 березня в Сані під час жорсткого придушення демонстрації протесту. А 13 травня, як повідомило онлайнове Radio Netherlands Worldwide, на півдні країни, в Адені, було знайдено тіло журналіста Абделя Рахмана Баджунаїда з колотими ранами.