Право на інформацію становить суть діяльності Комітету із захисту журналістів за свободу преси. Тож, природно, ми підтримуємо законодавство, що надає таке право журналістам чи простим громадянам. Та справжня вартість законів, що нібито мають підтримувати право людей на отримання інформації, вимірюється тим, якою мірою вони втілюються в життя.

АP оприлюднило глибинний погляд на закони про свободу отримання інформації й про те, як їх дотримуються в світі. Впродовж тижня в січні було надіслано запити у 105 країн, де ухвалено закони про «право знати», та до Європейського Союзу.

Ось основні висновки:

• тільки 14 країн дали вичерпні відповіді у встановлені терміни. Решта 38 у кінцевому підсумку надіслали дані або відповіли на більшість запитань АP;

• держави молодшої демократії реагували швидше, ніж старі демократії. «Ґватемала підтвердила запит АP упродовж трьох діб і надіслала всі документи впродовж десяти днів. Туреччина надіслала електронні таблиці й дані впродовж тижня. Мексика вмістила відповіді в інтернеті. Для порівняння: Канада попросила подовжити термін надання відповіді до 200 днів. У Сполучених Штатах ФБР відповіло через півроку на одному аркуші паперу чотирма числами, двома словами та великим незаповненим розділом», – повідомляє АP;

• більше половини країн не розкрили жодної інформації, а три з десяти навіть не підтвердили отримання запиту;

• деякі країни ухвалили закони про свободу доступу до інформації як умову для їхнього фінансування або членства у міжнародних організаціях. АP зазначило, що це, по суті, були лише слова. Китай змінив свої правила як умову вступу 2001 року до Світової організації торгівлі, а Пакистан отримав 2002 року від Міжнародного валютного фонду допомогу 1,4 млрд доларів. АP наголосило, що обидві країни не відгукнулися на запит.

Чимало з цих висновків не здивували Комітет із захисту журналістів. Як, наприклад, те, що Китай (один із найгірших тюремників у світі за кількістю ув’язнених журналістів) та Пакистан (де репортер, повідомляючи правду, ризикує життям) не виявили бажання піти назустріч. Не здивувало й те, що одними з найгірших правопорушників були уряди африканських країн або те, що відповідь США надійшла зі швидкістю черепахи й була неповною.

Цікавіше, мабуть, як АP змальовує Мексику: «Закон про інформаційне право, чинний у цій країні, часто наводять як взірець. Запити можуть бути анонімними. Всі відповіді оприлюднюються. Система підтверджує запит негайно, і повні відповіді зазвичай надходять упродовж місяця».

Ми в Комітеті захисту журналістів не часто пишемо про Мексику схвально. З 1992 року там було вбито 27 репортерів. Більшість із них безкарно. Напади на пресу тут постійне явище. З іншого боку, переважна більшість журналістів загинула в Мексиці через викриття не службових правопорушень урядовими посадовцями, а наркотрафіку та пов’язаних із ним злочинів. Картелі не підтримують права людей на інформацію.

Інформація, що зазвичай робить людину вільнішою, може бути й смертельно небезпечною. У своєму звіті АP висвітлило скруту, в яку вимушено потрапив один індус. Успішно використане ним «право знати» й запит за підозрою в корупції призвели до того, що мер нібито вбив його дружину, а батька постійно калічив.

«Індія була однією з 14 країн, які вчасно відповіли на запит у повному обсязі», – повідомляє АP. Та при цьому додає: через використання закону про «право знати» десятки людей у цій країні зазнали нападів і, щонайменше, 12 загинули. Схоже, не потрібно бути журналістом будь-якого штибу, аби наражатися на небезпеку за «право знати».

Автор Ілейна Байзер, старший редактор проектів Комітету захисту журналістів (CPJ)

Переклад Аркадія Сидорука