Правове регулювання медіа 2011 – підсумки року

00:00,
4 Січня 2012
1386

Правове регулювання медіа 2011 – підсумки року

00:00,
4 Січня 2012
1386
Правове регулювання медіа 2011 – підсумки року
2011 рік став для медіа-законодавства роком доволі суттєвих змін, яких воно не знало з 2003 року.

«Телекритика» вже  опублікувала  опитування експертів http://www.telekritika.ua/media-suspilstvo/expert/2011-12-29/68463  щодо змін у медійному законодавстві та практики його вітелення  у 2011-му році. Сьогодні для читачів МС експерти Інститу масової інформації  представляють власний погляд на ситуацію у медійному правовому просторі.

2011 рік став для медіа-законодавства роком доволі суттєвих змін, яких воно не знало з 2003 р. Прийняття нової редакції Закону «Про телебачення і радіомовлення» в 2006 р. не будемо враховувати, оскільки воно зачепило лиш один із сегментів медіа. А от практика застосування законодавства показала, що вона живе своїм, доволі окремим, життям.

13 січня 2011 р. Верховна Рада нарешті прийняла Закон «Про доступ до публічної інформації» та нову редакцію Закону «Про інформацію». Про новели, запроваджені цими законами, вже було сказано й написано багато, тому повторюватися не будемо. Практика їхнього застосування ще остаточно не сформувалася, але те, що вже викристалізовується, можна оцінити.

Якщо по порядку, то набрання чинності Законом про доступ до інформації, по-перше, підштовхнуло багатьох чиновників до усвідомлення того, що такий правовий інститут, як доступ до інформації,  існує в Україні, а в приватних суб’єктів є право її запитувати (хоча одне і друге були закріплені ще першою редакцією Закону «Про інформацію» 1992 р.). До розгляду інформаційних запитів почали ставитися уважніше, хоча готовність надавати інформацію дуже залежить від суб’єктивного чинника, тобто поглядів і фобій чиновника. По-друге, перед  органами влади постали необхідність самостійно оприлюднювати певний перелік інформації, а опосередковано – й питання якості їхніх веб-сайтів. Найкраще, хоча й не ідеально, виконується норма Закону про п’ятиденний строк розгляду інформаційних запитів, адже її виконання прокуратурі перевірити чи не найлегше.

Далеко не всю відкриту відповідно до Закону інформацію надають на запити. Зазвичай розпорядник у таких випадках відповідає, що така інформація належить до службової, очевидно не проводячи аналізу необхідності обмеження доступу до такої інформації, що передбачено ч. 2 ст. 6 Закону (і деколи не зважаючи на те, що інформація за визначенням не підпадає під поняття службової згідно зі ст. 9). Кабінет Міністрів перекреслив дуже багато позитивних можливостей Закону про доступ до інформації, прийнявши косметичні зміни до своєї постанови № 1893, що регулювала використання носіїв інформації з грифом ДСК, а тепер носіїв службової інформації. Адже підстави й процедура надання такого грифу до і після прийняття Закону суттєво різняться, а КМУ спромігся у Постанові  лиш змінити терміни без якісних змін її змісту.

Щодо нової редакції Закону «Про інформацію», то здається, що юридична спільнота її появи просто не помітила. На відміну від попереднього Закону, який регулює значною мірою процедури, Закон «Про інформацію» визначає обсяг прав, обов’язків, їх співвідношення при взаємодії суб’єктів. З одного боку, млява реакція на останній Закон свідчить, що суспільство може обійтися і без нього, а з другого – що воно живе своїм життям і мало зважає на якийсь Закон узагалі.

Законодавче регулювання прозорості власності, зокрема на медіа-активи, практично цього року не просунулося вперед і навіть не було серйозних спроб поставити його на порядку денному.

Із підведенням реальної законодавчої бази під суспільне мовлення справи також забуксували. Законопроект авторства Андрія Шевченка та кількох експертів НУО Парламент так і не розглядає, а альтернативний президентський проект «завис». Наразі не зрозуміло, хто його курує, коли буде готова його остаточна редакція для внесення до ВР. Зате стає зрозуміло, що влада реформуватиме тільки НТКУ, НРКУ та ТРК «Культура», ОДТРК планують залишити державними.

У другій половині року ефект підриву бомби спричинило прийняття в І читанні нової редакції Закону «Про захист суспільної моралі». Окремі депутати спробували всупереч плану адмінреформи залишити Національну комісію України з питань захисту суспільної моралі (НЕК) жити. Законопроект зокрема прославився нормами, які збільшували сферу впливу НЕК на медіа-простір та значно розширювали підстави для закриття ЗМІ за рішенням суду. Критерії для такого рішення були настільки абстрактними, що теоретично дозволяли закрити ледь не кожну газети чи канал, за винятком хіба що християнсько-просвітницького видання. Також громадськість обурила норма, яка дозволяла Національній комісії України з питань захисту суспільної моралі право без рішення суду протягом доби вживати заходів щодо обмеження вільного доступу до електронних інформаційних ресурсів, а також блокувати іноземні веб-сайти за рішенням суду. Після скандалу, який викликав цей законопроект серед гравців на медіа-ринку, він навряд чи скоро з’явиться в порядку денному ВР. Проте навіть намагання  багатьох депутатів, що представляють усі фракції ВР, упровадити такі норми закону свідчить про те, що ще не всі демократичні цінності вкоренились в головах наших можновладців і вони, замість того, щоб іти на відкритий діалог із суспільством, яке вони представляють, намагаються обмежити свободу слова.

Надзвичайно гостро для України стояло питання про захист персональних даних, оскільки сучасні відносини характеризуються широким використанням персональних даних під час обігу інформації, що вимагає не лише вільного руху інформації про особу, але і належного захисту персональних даних. Україна в цьому плані відставала від європейської законодавчої практики десь на років 25, оскільки європейська спільнота ще у 1981 році прийняла Конвенцію Ради Європи № 108 «Про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних», яку Україна підписала тільки у 2005 році і ще досі не ратифікувала. Для нас першим впевненим кроком у цій сфері стало прийняття Закону «Про захист персональних даних», який набрав чинності з 1 січня 2011 року. Центральним органом виконавчої влади, який зобов’язаний контролювати захист персональних даних, стала Державна служба України із захисту персональних даних, яка була створена Указом Президента України 9 грудня 2010 року. З 1 січня 2012 року набере чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за порушення законодавства про захист персональних даних», який встановлює відповідальність від 1700 до 17000 грн. за ухилення від реєстрації, недостатню захищеність баз та несвоєчасне повідомлення суб'єкта персональних даних. Але практика показала, що служба по захисту ПД поки не встигає реєструвати всі бази (українці кинулися їх реєструвати в останній момент, як завжди), а щодо доцільності реєстрації багатьох із них виникають питання: і без реєстрації зрозуміло, що практично кожна юридична особа має базу даних найманих працівників, яким платить зарплату. Натомість персональні дані цим Законом не диференційовано на звичайні та вразливі (напр. про стан здоров’я), тому й їхній захист, мабуть, не буде диференціюватися на практиці, як це мало б бути. Очевидно, Закон «Про захист персональних даних» очікує або вдосконалення, або тихий саботаж.

Окремо як прояв правозастосовної практики варто згадати «цифровий» конкурс, проведений Нацрадою з питань телерадіомовлення. Про підведення чіткої законодавчої бази під цей конкурс ніхто не подбав (чинний Закон «Про телебачення і радіомовлення» не враховує реалій розвитку частотного ресурсу). А непрозорість проведення конкурсу стала яскравим прикладом «фахової роботи» вітчизняних чиновників, але не чимось винятковим, бо відсутність мотивації в рішеннях за результатами конкурсу по розподілу ресурсу між приватними суб’єктами – недолік не лише Нацради.

Загалом останній рік для медіа-спільноти та всієї України був досить суперечливим, оскільки нарешті набрали чинності такі необхідні закони, але перші результати їхнього застосування показали неготовність до змін як чиновницького апарату, так і значною мірою суспільства.

P.S. Про медійні підсумки 2011 року від «Телекритики» читайте також в матеріалах «Коштовна цифра "Зеонбуду"»«Медіаправо: наслідки законодавчих змін та ініціатив 2011 року», «Підсумки підсумків та кінець світу», «Журналістика “епохи невизначеності”», «Українська “віртуальна реальність” – 2011».

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Bodleian Libraries
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду