Війна нещадна й не зважає на вік. 22 лютого в сирійському Хомсі під час обстрілу урядовими військами прес-центру для закордонних репортерів разом із ветераном військової журналістики, кореспондентом британської The Sunday Times Мері Колвін (Marie Colvin) загинув фоторепортер французького тижневика Paris Match Ремі Ошлік (Rémi Ochlik). Їй було 56 років. Йому – 28. Вона була визнаною світовою знаменитістю. Його вважали одним із найталановитіших фоторепортерів свого покоління, на якого чекало велике майбутнє.

У дитинстві Ремі мріяв стати археологом. Та коли дід подарував йому камеру Olympus OM1, в нього на все життя з’явилося нове захоплення.

Мистецтво фотографії Ремі Ошлік опановував у паризькій фотошколі Icart. Працював у фотоагентві Wostok. Невдовзі заснував власне фотоагенство IP3 Press, що висвітлювало події у Франції та світові конфлікти.

Ремі став відомим вже у 20-річному віці, коли поїхав у ризиковану подорож на Гаїті та опублікував серію знімків, пов’язаних із падінням президента Жана-Бертрана Арістіда (Jean-Bertrand Aristide). Їі було відзначено нагородою Франсуа Шале (Francois Chalais) для молодих репортерів.

Про цю поїздку молодий фоторепортер згадував так: «Озброєні хлопці возили мене на мотоциклах. Я відчував небезпеку. Та це саме те, про що я завжди мріяв, – бути в гущині подій».

Жан-Франсуа Леруа (Jean-François Leroy), який влаштовує у Франції провідний фестиваль міжнародної фотожурналістики Visa pour l’Image International, включив до нього показ гаїтянських знімків Ремі, якого не знав особисто. А після зустрічі з ним захоплено вигукнув: «Фотожурналістика не вмерла!».

2010-го Ремі повернувся на Гаїті, коли там лютувала епідемія холери. А раніше висвітлював драматичні події в Демократичній Республіці Конго.

Коли на початку минулого року вибухнула буремна арабська весна, Ремі Ошлік був в епіцентрі подій у Тунісі, Єгипті, Лівії.

Його знімки публікували такі престижні видання, як Paris Match, Le Monde, Time, The Wall Street Journal.

Арабський триптих Ошліка «Падіння Тріполі», «Єгипетська площа Тагір» і «Жасминова революція» здобув гран-прі Жана Луї Кальдерона (Jean-Louis Calderon).

А в лютому цього року його серія з 12 знімків «Битва за Лівію» (Battle For Libya) здобула першу премію в категорії «Загальні новини» на престижному міжнародному конкурсі World Press Photo, якої поки що не удостоєно жодного українського фоторепортера.

Та слава не запоморочила йому голови і не спонукала до спокою. Почувши цю новину, за декілька годин він на свій страх і ризик уже летів у небезпечну зону на Близький Схід.

На церемонії, що відбудеться 20–21 квітня в Амстердамі, нагороду Ремі Ошліку вручать посмертно.

MediaSapiens пропонує ознайомитися зі спогадами про Ремі Ошліка відомого репортера Paris Match Альфреда де Монтеск’ю.

Мій друг Ремі Ошлік

Альфред де Монтеск’ю, Paris Match

Від тижневика. Цим чудовим фотопортретом Ремі Ошліка (Rémi Ochlik) ми завдячуємо Луці Долеґа (Lucas Dolega), загиблому 14 січня 2011 року під час туніської революції. Ремі спільно з Олів’є Лабан-Маттеєм (Olivier Laban-Mattei) розповів Paris Match про трагічні обставини кончини цього репортера, котрий так само як і він загинув, виконуючи свій професійний обов’язок. Спогади про них не зітруться з пам’яті.

Альфред де Монтеск’ю (Alfred de Montesquiou) – видатний репортер Paris Match повернувся з відрядження із сирійських гір, де побував разом із Ремі. Він схвильовано згадує про цього неймовірно обдарованого 28-річного фоторепортера, який загинув у Хомсі під час обстрілу урядовими військами.

Остання зустріч

Що потрібно сказати колезі, котрий вирушає в небезпечну зону, а ти не супроводжуєш його? Відповідь: нічого. Чи майже нічого. Ми тиснемо один одному руки без широких жестів. Швидко мовлене «щасти тобі» та поплескування по плечу замість слів «до скорої зустрічі». Прощатися нема чого. Адже сподіваємося найближчим часом зустрітися знову. Так Ремі Ошлік і я розлучилися в коридорі невеличкого готелю в Бейруті.

Ми щойно знову виїхали з Сирії після написання важкого репортажу в зоні Забадані, що поблизу Дамаска, де армія після двотижневих інтенсивних бомбардувань відновила контроль. Підпільна мережа, яка нам допомагає, значною мірою згорнула діяльність. Ремі довелося долати армійські застави, сховавшись під покриттям у пікапі, а потім серед ночі пересуватися без провідника в горах, обминаючи патрулі.

Разом із нами була знімальна група з британського телеканалу ITN. Вони відразу висловити сум у зв’язку загибеллю Ремі у Хомсі. «Я був разом із ним усього два дні, та відразу зрозумів, що це – людина вищого ґатунку, – написав мені кореспондент Джон Рей. – Під час нашої подорожі його найбільше турбувала не стільки небезпека, на яку ми наражалися, а те, що неможливо було зробити гарні знімки».

Ремі все ж таки вдалося відзняти два чи три унікальні фото сирійських повстанців, які тікали в гори. Ми опублікували їх на сайті Paris Match. Однак Ремі був невдоволений. Він прагнув більшого, хотів по-справжньому відобразити трагедію й насильство, від яких потерпали сирійці.

Свобода вибору, що зіграє злий жарт

П’ять годин виснажливого походу на самоті по снігу, через засніжені насипи гірської породи. Ми не в змозі запалити навіть малесенького смолоскипа, інакше нас виявлять. Був крижаний холод, однак Ремі ніколи не скаржився. І ось нарешті ми, цілі й здорові, вже в Лівані. Тільки тепер він показав мені подряпини й порізи на тілі від важкого переходу.

З наступного дня на думці в Ремі було одне – як повернутися до Сирії, зробити кращі знімки, кадри, які закарбують людей після повстання і пов’язаних із ним безжальних репресій, що тривають одинадцять місяців.

У редакції Paris Match вирішили, що Сирія стала надто небезпечною й повертатися туди не варто. Ремі як незалежний журналіст мав свободу вибору. Йому подобалося працювати на часопис, тож хотілося, передусім, зробити класні фото. Подібні до тих, які він зняв торік у Лівії. За них у день нашого від’їзду у відрядження він отримав престижну премію World Press Photo.

У Бейруті наші мережі провідників, схоже, були слабшими. Хоча самі вони були переконані в тому, що спроможні перетнути північний кордон Лівану і, не наражаючись на особливу небезпеку, провести декількох журналістів до Хомса – міста, яке день і ніч обстрілювала армія. Небезпека зберігалася. Я не був прихильним до того, щоб Ремі вирушив туди без мене. Та остаточне рішення належало йому. Ми про це з ним говорили. Крім того, він телефонував своїй коханій Емілі Блашер, яка працювала репортером у Paris Match і того дня їхала у відрядження до Греції.

«Ситуація неймовірно напружена й відчайдушна»

Ремі все вирішив. Він був налаштований на те, щоб висвітлювати трагедію Хомса. Протягом двох днів очікування я не помітив, щоб у нього хоча б на мить з’являлися сумніви. «Якщо мережа солідна і провідники впевнені, я піду з ними», – казав він мені.

Ремі був мовчазний і не мав звички базікати. Йому сповнилося лише 28. Але знімати конфліктні ситуації він почав зовсім молодим, у 20-річному віці на Гаїті. Це був один із найсолідніших журналістів, яких я будь-коли зустрічав. Пам’ятаю його спокійним і стриманим. А його сірі очі видавали неабияку силу волі, яку найчастіше він приховував за люб’язністю та розсудливістю.

Ремі усвідомлював небезпеку, та рішучість і професіоналізм спонукали його висвітлювати події в Хомсі. Їхати туди означало для нього займатися ремеслом фоторепортера. То був його вільний вибір.

Він надіслав мені повідомлення про те, що йому вдалося нелегально перетнути сирійський кордон. Згодом, у вівторок ввечері, незадовго до опівночі (напередодні загибелі. – MS) я отримав від Ремі імейл про те, що він вже у Хомсі: «Зараз ніч, однак ситуація неймовірно напружена й відчайдушна. Завтра розпочну зйомки».

Та йому вже не вистачило часу. В середу на світанку снаряди впали на прес-центр, де він спав разм із іншими закордонними журналістами. Ремі загинув, як і Мері Колвін із британської The Sunday Times. Її фоторепортер Пол Конрой отримав травму, як і французька журналістка Едіт Був’є. Майже всі вони були товаришами. Доля зводила їх в останні роки на різних театрах війн і революцій.

Ремі Ошлік був не просто колегою чи надзвичайно талановитим фоторепортером. Він був справжнім другом. Ми поквапом розлучилися з ним у коридорі готелю, навіть не сказавши одне одному «прощавай».

Автор: Альфред де Монтеск’ю

Джерело: Paris Match

Переклад із французької