Обстановка у готелі Waldorf Astoria була надзвичайно вишуканою. Та головний редактор британської The Guardian Алан Расбріджер (Alan Rusbridger) нагадав гостям у чорних краватках на щорічному обіді, влаштованому для Комітету захисту журналістів (CPJ) те, що йому  добре відомо. У багатьох частинах світу його професія - об’єкт смертельних нападів.

«Брати на приціл журналістів стало трендом. Серед тих,  хто їх переслідує і вбиває, не тільки особи, від яких це очікують, а й уряди», - сказав він.

Репортери, які «розгрібають бруд» у  темних і небезпечних куточках планети,  вже звикли до того, що їм погрожують, а іноді й полюють за ними наркобарони і гангстери. Та нині деякі уряди вважають: що вбити гінця – це прийнятний варіант. КЗЖ повідомляє, що урядові чиновники та їхні спільники  підозрюються у скоєнні понад третини убивств журналістів – більшої частки, ніж та, в якій звинувачують терористичні групи та кримінальні організації.

Того дня, як відбувався прийом у  Waldorf Astoria, у Газі від ізраїльських ракет загинуло троє репортерів. Перш, ніж припустити, що то була помилка чи заперечити відповідальність, представник ізраїльських сил самооборони підполковник Авіталь Лейбович (Avital Leibovich) заявила Associated Press: «Мішенями стали ті, хто причетний до терористичної діяльності».

Отже, вбивство новинарів можна виправдати  аморфною фразою про «причетність до терористичної діяльності».

Ми вступили у зовсім іншу еру  маніпулювання інформацією у сучасних конфліктах. Як повідомив минулого тижня мій колега Ноам Коен (Noam Cohen), у конфлікті в Газі обидві сторони використовували аккаунти  Twitter,  щоб завдавати словесних пострілів одна одній, впливаючи на сприйняття подій  зовнішнім світом.

Доброю новиною є те, що, на відміну від 2008 року, закордонним кореспондентам було дозволено приїхати в Газу і побачити все на власні очі. Поганою - те,  що вони з’явилися там, де деяких  журналістів вже обирали мішенями. Через це ситуація виявилася ще небезпечнішою.

Махмуд аль-Кумі (Mahmoud al-Kumi)   та Хусам Салама (Hussam Salama)  працювали операторами Al-Aqsa TV – телемережі ХАМАС,  і її повідомлення часто відображають приналежність. Вони висвітлювали події у центральному секторі Гази, коли ракета вразила їхню автівку, чітко позначену  літерами «TV». (В автівці, що їхала попереду, сиділи перекладач та водій The New York Times. Тож екзекуція заледве не торкнулася нас). В автівці перебував також директор приватної освітньої радіостанції Al-Quds  Мохамед Абу Аїша (Mohamed Abu Aisha).

Організація Human Rights Watch  висловила  протест. У її заяві говорилося: «Цивільні об'єкти мовлення не можуть бути військовими цілями тільки тому, що вони займаються пропагандою на користь ХАМАСу чи антиізраїльською  пропагандою». «Репортери без кордонів» та інші організації, що захищають свободу слова, назвали убивства «очевидним порушенням міжнародних стандартів».

Ізраїльські офіційні представники заявляли, що ХАМАС використовував журналістів  як  «людський щит», а прес-секретар  ізраїльських сил самооборони попередив  у Twitter  журналістів, щоб вони остерігалися   компанії, з якою підтримують зв'язки: «Порада журналістам у Газі, як і будь-кому  іншому у секторі: задля власної безпеки тримайтеся подалі від позицій ХАМАС та від  її оперативників».

Хоча діяльність новинних медіа стала ще однією стрілою у сагайдаку сучасної війни, напад на новинарів будь-якого спрямування викликає глибоку тривогу. Такі напади  навряд чи обмежуються  Ізраїлем. Варто нагадати, що раніше телевізійні станції у Багдаді стали  мішенями американських нападів. 

Необхідно чітко проводити різницю. Боротьбу ідей – хто правий  у конфлікті – слід вести  ноутбуками й відеокамерами, а не зброєю.

Для журналістів «точні удари» у Газі протягом декількох днів були дуже небезпечними. Так, від трьох авіаударів, завданих Ізраїлем, постраждали дві будівлі, в яких перебували журналісти та технічний персонал  місцевих і міжнародних новинних медіа.

Телеглядачі могли самі переконатися, що транслювати новини з сектору Газа доволі небезпечно. Під час передачі наживо було видно, як Андерсон Купер (Anderson Cooper) з CNN пригинався  під час гучного  вибуху перш, ніж з'явитися знову й продовжити репортаж.

Насильство щодо журналістів у Газі відображає ще масштабніший  смертельний тренд.  Міжнародний інститут преси (IPI) оприлюднив  звіт, в якому йдеться про те, що цього року було вбито 119 журналістів – найбільше, відколи з 1997-го ця медіаорганізація веде рахунок.  До цього числа включено усіх репортерів, загиблих при виконанні  професійного обов’язку і через належність до професії.

Визнаймо: чимало убитих були  журналістами, фотографами та відеооператорами, які усвідомлювали, принаймні, деякі ризики, пов’язані з висвітленням конфліктів. Та слід враховувати й інше. У той час, як новинні  медіа у США з фінансових міркувань скорочують діяльність за кордоном, дешеві та всюдисущі технології знизили бар'єр для тих, хто хоче займатися журналістикою. Дехто з них вже перебуває на місці конфліктів і, ймовірно, керується  упередженими мотивами. Чимало  нових гравців - молоді та недосвідчені. Їхнє становище у зонах небезпечних конфліктів особливо вразливе. Інші  репортери тісно пов’язані з учасниками конфліктів.

Новинні медіа стають дедалі політизованішими. Отже, усі журналісти  у  кінцевому підсумку ризикують стати «побічними жертвами» військових конфліктів. Адже вони близькі до медіа, які вважаються  постачальниками пропаганди.

У Сирії на початку року було вбито  кореспондентку лондонської The Sunday Times Мері Колвін (Marie Colvin) та французького   фоторепортера Ремі Ошліка (Rémi Ochlik). Вони загинули під час обстрілу медіацентру, де працювали разом з опозиційними журналістами.

Характер війни змінився таким чином, що приховуватися означає наражатися на більшу небезпеку. Саморобні вибухові пристрої й терористи-смертники не розрізняють тих, кого вбивають і калічать. А вуличні протести, що стали найяскравішими спалахами  арабської весни, кинули журналістам небезпечний виклик. І  протестувальники, й ті, хто намагався придушити їх, становили однакову загрозу.

За даними Міжнародного інституту преси, цього року  найсмертоноснішою країною для журналістів була Сирія. Репортери убезпечують себе,  займаючи певну позицію, однак у цьому конфлікті неможливо зорієнтуватися. В країні, де лінії фронту постійно змінюються, межа між повідомленнями про загиблих і  власною загибеллю тонка, немов лезо бритви.

ЮНЕСКО визнала, що для журналістів  ставки більші, ніж просто небезпечні умови праці. Вона  провела ряд засідань, одне з яких минулого тижня [6 листопада] у Відні, досліджуючи, як підвищити безпеку репортерів і зберегти вільний потік інформації із зони бойових дій.

Важливішим  питанням є те, чи урядам на Близькому Сході та деінде вдасться заглушити розмаїття поглядів, випробовуючи на журналістах ракети й кулі. Якщо вони цього доможуться,  битва за правду згасне  у тумані війни.

Автор: Девід Карр (David Carr)

Джерело: New York Times

Переклад Аркадія Сидорука