Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter —
ми виправимo
Третій рік у сирійському пеклі
Працювати тут закордонним кореспондентом означає постійний ризик загинути на «контрабандних» стежках, під артилерійським чи авіаційним обстрілом урядових військ, наражатися на недовіру й підозри у шпигунстві з боку повстанців і на смертельну загрозу бути викраденим бойовиками «Аль-Кайди».
Найвідоміша в мартиролозі журналістів, загиблих у цій близькосхідній країні, – американка, військовий кореспондент британської Sunday Times Мері Колвін. Поки що останній у ньому – уроджений у Південній Кореї французький фоторепортер Олів'є Вуазен.
МеdiaSapiens публікує переклад разючих спогадів журналіста ВВС Пола Вуда про його перебування в Сирії.
«З’являтися з камерою небезпечніше, ніж із автоматом Калашникова…»
Таємні походи стежками контрабандистів
Десятеро контрабандистів сиділи навпочіпки поруч із мулами. Нам слід було вирушити кількома годинами раніше. Четверо нас із групи BBC побоювалися: якщо не рухатимемося швидко, до світанку не дістанемося Лівану. Сирійський патруль може засікти нас на голих пагорбах.
Ми – на гірському кряжі уздовж кордону Сирії з Ліваном, що переходить у долину Бекаа. Це недалеко від шосе Дамаск – Бейрут, де його офіційно перетинають. Нам розповіли, що в сусідньому селі точиться перестрілка. Це битва за контроль над контрабандними маршрутами і за великі прибутки від продажу зброї повстанцям. Троє людей загинуло. Власник мулів бився на боці переможців. Та він запізнювався.
Коли провідник прибув, ми вирушили вгору крутим пагорбом. Під світлом повного місяця скелястий ґрунт виблискував білим кольором. Одні мули везли вантаж гранатометів і важких кулеметів. На інших їхали ми.
Рамадан, який був із нашої групи, називав контрабандистів «покидьками». А вони у відповідь лаялися.
Коли через півдоби ми розлучалися, один із контрабандистів поводився дуже агресивно, бо ми перевіряли кошики, привезені мулами. «Відійдіть або я стрілятиму», – гарчав він, сидячи верхи на чорному коні. «F…you, f…your sister», – лаявся контрабандист. Як виявилося згодом, він украв бронежилет.
Ми користувалися послугами злочинної банди, оскільки повстанці не могли доправити нас через місто Забадані. Воно весь час було під обстрілом. Тільки-но зійшло сонце – до нас почали долинати громові залпи танків і гармат, які два тижні тому на наших очах із гуркотом входили в це місто.
Перетнути кордон, щоби потрапити до Сирії, теж було нелегко. Шлях надто крутий для мулів. Три ночі ми йшли пішки. Боліли ноги, пекло у легенях. Нарешті ми зупинилися, щоб відпочити, перш ніж обійти армійські пости якомога тихіше, наскільки це можливо в темряві.
То була серпнева подорож 2012 року – одна з півдюжини наших торішніх таємних поїздок за кордон від BBC. До групи входили оператор Фред Скотт (Fred Scott), лікар Кевін Суїні (Kevin Sweeney), перекладач Ґассан (Ghassan), який не користувався своїм справжнім іменем, і я.
Нам вдалося висвітлити повстанчий рух ізсередини. Та для цього доводилося проникати всюди потайки. Попри обіцянку сирійського уряду ООН, що закордонні журналісти матимуть доступ до країни, отримати візи часто було неможливо. Важка наполеглива праця з контрабандистами була незначною платнею за уникнення зустрічей із сирійськими силами безпеки.
«Сім років за незаконний перетин кордону… Ще десять – за супутниковий телефон, – попереджав нас політичний активіст у першу поїздку у листопаді 2011 року. – Вам це потрібно?».
Під час першої таємної поїздки сирійський режим ще міцно тримав владу. Декілька днів чи тижнів ми переховувалися в безпечних будинках. Опікуючись нами, активісти та бійці Вільної сирійської армії (Free Syrian Army) ризикували своїм життям. Попастися – означало наразитися на реальну небезпеку. Неподалік завжди був контрольно-пропускний пункт. Нас попереджали, усюди кишить донощиками.
Один активіст розповів мені: ліванського журналіста з міжнародного агентства новин арештували і впродовж місяця катували електричним струмом. Західну журналістку затримали й жорстоко побили. Коли вона лежала на долівці тюремної камери, розповів він, викрадачі сцяли на неї.
Будь-який репортер у Сирії розповість вам, що активісти іноді перебільшують. Але такі історії здавалися загрозливо правдоподібними. Вони збігалися з тим, що ми чули про інших репортерів, які наражалися в Сирії на проблеми.
Повстання ще не розбурхалося. Здавалося, що, арештовуючи журналістів, влада намагається розкопати мережу активістів.
Репортери, яких затримували за зустрічі з противниками режиму, перебували у країні на законних підставах. А якби спіймали нас, то, принаймні, запроторили б до в'язниці як шпигунів. Наш перекладач очікував, що його убили б.
Нас вважали «іноземними шпигунами» та агентами «Моссада» в Дамаску, і підозрювали в цьому повстанці
Офіційні медіа покладали вину за заворушення в Сирії на «іноземних шпигунів» та «агентів Ізраїлю». Торік у лютому в Хомсі мій господар розповів, що бачив мене на відомому приватному каналі Dounia, який розповсюджує ще злостивішу прорежимну пропаганду, ніж державне телебачення.
Виявляється, на Dounia показували на камеру одну з моїх статей. У цей час ведучий звинувачував мене, що я використовую певні слова й жести, надсилаючи закодоване повідомлення «Моссад». Мені здалося це кумедною вигадкою навіть для такого телеканалу. Чому б мені було просто не зателефонувати ізраїльській розвідці? Згодом інші сирійці розповіли мені, що теж бачили це в ефірі.
Коли повстання в Сирії переросло у громадянську війну, окреслилися лінія фронту і територія, яку утримували повстанці. Тим не менш, активісти попереджали нас так само, як і на початку подій. Нам казали, що з’являтися на вулиці з камерою небезпечніше, ніж із автоматом Калашникова.
У серпні в Алеппо загинула досвідчена японська кореспондентка Міка Ямамото (Mika Yamamoto). Командир підрозділу Вільної сирійської армії, з яким вона пересувалася, сказав мені, що її, безперечно, убили зумисне. ВСА заявила, що полонений снайпер урядових визнав: він виконував накази брати закордонних журналістів на приціл.
Важко сказати, чи це правда. Та громадянські журналісти в Сирії вважають, що режим хоче дістати їх. Як і закордонних репортерів.
Найвідомішою серед загиблих стала Мері Колвін (Marie Colvin) – одна з найкращих і найхоробріших кореспондентів свого покоління. Американка, яка працювала на британську Sunday Times, дісталася району Баба-Амр (Baba Amr) у Хомсі, коли в лютому він опинився під обстрілом. Вона загинула разом із французьким фоторепортером Ремі Ошліком (Rémi Ochlik), коли снаряди влучили в імпровізований медіацентр.
Ми зупинялися там за тиждень до цього. Власне, то була квартира активіста, оснащена генератором, гарячою водою та інтернетом. У складі групи BBC ми пройшли крізь двадцять воєн, однак ніколи не бачили страхітливішого обстрілу, ніж той. Танки урядових військ уже підійшли до Баба-Амра. Пробувши там усього чотири дні, ми вирішили евакуюватися.
Мері прийшла побачитися зі мною перш ніж там отаборитися. Вона вважала, що режим спроможний на будь-що, аби тільки не допустити розповсюдження репортажів і знімків, через які іноземне втручання стало би ймовірнішим.
Сирійські громадянські журналісти день у день надсилали, хоча й слабкі, знімки обстрілів. Однак присутність міжнародних кореспондентів зосереджувала на Баба-Амрі міжнародну увагу.
Мері виступала всюди – на BBC, CNN і Sky News із розповідями, що вивертали душу, про поранену уламком дитину, яка вмирала в поліклініці, де бракувало медичного обладнання. Зі слів Мері на BBC, лікар казав: «Я нічого не можу вдіяти». Її крихітний животик просто підіймався й опускався, поки вона не померла».
Менше ніж через добу Мері вбили. Якщо режим намагався зупинити висвітлення подій у Баба-Амрі до початку наземного наступу, йому це не вдалося. Редактор у Лондоні констатував цей факт, коли сказав про смерть Колвін: «Таємниця цієї історії – прискорювачі ракет».
Де свої, де чужі – важко розібратися
Чи зумисне режим атакував медіацентр? Після падіння Баба-Амра я відвідав фоторепортера Пола Конроя (Paul Conroy), який працював разом із Мері. З діркою у стегні розміром із кулак він лікувався у лондонському шпиталі. Перш ніж стати журналістом, Пол служив у британській королівській артилерії і вважає, що «катюші» були ретельно націлені на них.
«Було двоє попадань і обидва в нашому радіусі, – каже Пол. – Потім вони відкоригували вогонь і чотири рази влучили прямо в ціль. Як артилерист я вважаю, що то був удатливий день для добре підготовленої команди. Жодної випадковості не було».
Пол розповів мені, як використав замість джута для ноги інтернет-кабель, спотикаючись, вийшов із густої чорної димової завіси й наткнувся на тіло, наполовину засипане щебенем. То була загибла Мері.
Ще п’ять днів болісної непевності, чи зможе він разом із іншими закордонними журналістами вибратися з пастки, в яку вони потрапили.
Одного командира бригади Фарука – головного підрозділу Вільної сирійської армії у Хомсі, звинуватили в тому, що він утримував іноземних репортерів, аби світ не нехтував долею Баба-Амра. Командир Абу-Джасім (Abu Jasim), із яким я згодом познайомився, це заперечував. Він заявив, що його люди гинули, намагаючись вивести журналістів із Хомса.
Тим не менш, недовіра та взаємні звинувачення у зв’язку з падінням Баба-Амра були настільки сильними, що інша група бійців ВСА, з якою ми перебували поряд, наполегливо пропонувала нам супровід на випадок, якщо нас викраде бригада Фарука.
Конрой не вірив обіцянкам режиму про безпечний прохід і, незважаючи на тяжкі поранення, вирішив скористатися тунелем, який тонкою ниткою зв’язував Баба-Амр із зовнішнім світом. Через тунель його транспортував боєць ВСА. У дорозі вони натрапили на чоловіка, який ніс 10-річного хлопчика із ногами, ушкодженими вибухом, так що було видно самі лиш кістки.
Від вибуху снаряду тунель завалило. Вибратися можна було, лише плазуючи до верху купи щебеню. Пол допоміг хлопчині, голі кістки якого скреблися об нерівну поверхню бетону, протиснутися крізь діру.
Пол вибрався з тунелю. Та іншим після обстрілу довелося повернутися. Серед них були іспанський кореспондент Хав’єр Еспіноза (Javier Espinosa), французький фоторепортер Вільям Денієлс (William Daniels), французька авторка Едіт Був’є (Edith Bouvier), яку через ушкоджене стегно несли на ношах.
Усім закордонним журналістам, зрештою, вдалося вирватися з Баба-Амра. Лишилися тільки місцеві репортери. Вони перебували там упродовж 25-денних обстрілів.
Серед них був Jeddi (по-арабськи «дідусь»), хоча йому лише 34 роки. Поки під час революції він не взяв до рук камеру, торгував овочами. Сміливий, часто до безглуздя, він лишився на місці у той час, як повстанці з Вільної сирійської армії відходили, щоби зберегти Баба-Амр від нового бомбардування.
Більшість місцевих репортерів-журналістів, із якими я розмовляв, вважали це помилкою. Один із них сказав мені телефоном: «Бійці ВСА відсиджуються у Кусайрі, чаюють і базікають у той час, як Баба-Амр руйнують. Вони – боягузи».
Jeddi сказав мені, що вирив яму в саду за своїм будинком. Коли прибула урядова армія, він там переховувався. Ми нічого більше не чули про Jeddi, справжнє ім’я якого було Алі Отман (Ali Otman), поки через декілька тижнів його не арештували в Алеппо.
Інші активісти розповіли, що він зазнав тортур і видав десятки імен. Наступного місяця Jeddi з’явився в химерній і тривожній спеціальній телепрограмі Dounia – у двогодинному інтерв’ю чи «зізнанні», як його охарактеризував ведучий шоу. Камера зловісно рухалася темним коридором під трубні звуки драматичної музики. Двері тюремної камери розчинилися – і з’явився Jeddi. Він сидів у кутку, опустивши голову на тлі синього світла.
– Чи були серед демонстрантів бойовики? – запитував інтерв’юер.
– Я не бачив. Бачив тільки агентів сил безпеки, – відповідав Jeddi. – Ми почули постріли і побігли. Хлопець поруч зі мною отримав кулю в потилицю.
– Як ви гадаєте, хто стріляв у нього?
– Стріляли ззаду. Там були агенти сил безпеки.
– Чи означає це, на ваш погляд, що в нього цілилися вони?
– Може, так. А може, й ні.
– Отже, це нічого не доводить?
– Нічого.
– Чи агенти з безпеки стріляли у цього хлопця тому, що вони турбуються про благополуччя громадян?
– Звичайно, ні.
Маятник хитався назад і вперед. Jeddi не засуджував революцію. Він не ставив запитань. То була кваліфікована робота. І вияв мужності, зважаючи на сильний тиск, який на нього чинили, аби він сказав те, що від нього очікували.
Однак у Вільній сирійській армії на нього розлютилися. Один командир назвав його зрадником. Реакція була несправедливою. Вона пояснюється тим, що раніше Jeddi вважали «своїм» журналістом, а завдання медіацентру в Баба-Амр вбачали у пропаганді збройного повстання.
Деякі громадянські журналісти сприймали себе так само. Більшість із них взялася за професію, щоб допомогти революції. Деякі з них стали речниками Вільної сирійської армії в буквальному сенсі цього слова. Кілька з них носили зброю.
Люди, зокрема й ті, які перебували у лавах ВСА, очікували, що їхні медіа будуть на їхньому боці. Чимало, певно, більшість арабських телеканалів і газет, які дивляться й читають пересічні сірійці, надзвичайно упереджені. Саме так на них і реагували.
Якось по обіді в листопаді 2011 року на вулиці в Баба-Амрі ми почули зойки. Невелика юрба оточила автівку. Репортер і оператор тільки-но приїхали сюди. Вони були з ліванського телеканалу Al-Manar TV, і їх упізнали. Це телеканал шиїтів, пов’язаний із «Хезболлою», й, отже, з сирійським режимом. Баба-Амр, що є оплотом повстання, в основному сунітський, як і сама революція.
Благословення приїхати до Баба-Амра репортери отримали від сунітського шейха. Та він прорахувався. Репортер, як ми дізналися згодом, ліванський шиїт, прожогом кинувся тікати й добіг до контрольно-пропускного пункту урядових військ, розташованого на відстані пари сотень ярдів. Його оператора – сирійського суніта схопили й швидко відвели геть. Виникла суперечка, що з ним робити.
Наш господар Абу Саф’ян (Abu Sufian), провідна постать у Баба-Амрі, був розлючений. Під час повстання він втратив трьох зі своєї родини. «У мене більше немає брата. Немає рідного брата. Вони вбили його», – не вгамовувався він.
Інший чоловік намагався заспокоїти Абу.. «Ми не можемо заподіяти йому шкоду, – говорив він. – Наша релігія цього не дозволяє».
Оператора відвели подивитися на тіло 6-річного хлопчика, убитого під час гри на ґанку. Родичі-чоловіки, зі струмками сліз на обличчях, стояли мовчки над малюком, який лежав у ближній мечеті.
Оператор був шокований і, як нам розповіли, визнав: те, що він підтримував режим, було його помилкою. Нас запитали, чи не могли б ми зняти його заяву, аби було видно, що йому не заподіяно шкоди. Ми відмовилися.
Бійці ВСА намагалися використати ув’язненого оператора для обміну. Це їм не вдалося. Того ж вечора його звільнили в обмін на двох загиблих своїх.
Наступного дня ми сміялися, коли сирійське державне телебачення повідомляло, що двох викрадених журналістів із Al Manar TV були звільнено в результаті «рейду спецназу» в Баба-Амр.
Я подумав, чи вбили б вони його, якби не було нас. «Ти з нами або проти нас» – таке ставлення бійців Вільної сирійської армії до журналістів, хоча вони його не висловлювали. Офіцери киватимуть на знак згоди, коли їм сказати, що ми не повинні займатися пропагандою. Та реального розуміння об’єктивної журналістики майже не було.
Спочатку повстанці вважали, що слідом за іноземними журналістами із Заходу прилетять літаки, щоб бомбардувати режим, як це сталося в Лівії.
Наприкінці 2012 року нам казали, що немає жодного сенсу надавати допомогу репортерам. Мовляв, ми знаємо, що ми самі по собі. Та попри гіркоту відчуття за відмову зовнішнього світу прийти їм на допомогу, повстанці й активісти, як і раніше, вітали нас у своїх оселях, годувати, водили повз контрольно-пропускні пункти.
Сирійське державне телебачення звинувачувало повстанців в убивстві Жілля Жак’є (Gilles Jacquier) – першого західного кореспондента, загиблого у громадянській війні у Сирії. У січні 2012 року під час спонсорованої сирійським урядом поїздки до Хомса в нього влучив мінометний снаряд чи граната. Це сталося у кварталі алавітів і заможних сунітів, лояльних режимові.
Однак двоє швейцарських журналістів, які були з ним, вважають, що сирійський уряд підлаштував це під виглядом нападу повстанців. Дружина Жак’є Каролін Пуарон (Caroline Poiron), яка теж була з ним у відрядженні від Paris Match, сказала мені: «Усе було організовано і схоже на театральне дійство. Режим використав Жілля і дванадцятьох інших журналістів, аби показати світові, що в Сирії є терористи». Нині загибель Жілля Жак’є розслідує французький суддя.
Алекс Томпсон (Alex Tompson) із британського Channel 4 висунув звинувачення проти повстанців. Він вважає, що бійці ВСА вказали його групі шлях, на якому вояки урядових військ неодмінно стріляли б по будь-якому транспортному засобу, що наближався. «Повстанці свідомо підставили нас під смертельний вогонь армії, – написав він у своєму блозі. – Мертві журналісти – на шкоду Дамаску».
Томпсон розповів, що повстанці, з якими він зустрівся, не довіряли нікому з тих, хто приїхав із Дамаска з офіційною візою. Від початку до кінця ми подорожували з активістами чи з бійцями.
Та я ніколи не відчував, як він, що повстанці могли наразити нас на загибель задля того, щоб звинуватити в цьому сирійський уряд. У нас були й інші проблеми: нам ставили ворожі запитання стосовно репортерських матеріалів, що їх, як з’ясувалося, повстанці не бачили, чи про те, як поводилися «журналісти з BBC». Хоча ми знали, що насправді їх не було.
Речник ВСА у північному Лівані почав розповідати збройним групам у Сирії, що я шпигун. Звідки в нього така інформація? З джерела всередині режиму, сказав він. Він розмовляв із інформатором? Ні. Зате розмовляли інші. І про що ж вони говорили? Він не знав до пуття. Йому казали, що це може бути брехнею, поширюваною режимом, щоб дискредитувати нас. Він про це подумав?
Ми почали підозрювати, що це було відлуння електронних повідомлень Ніра Роузена (Nir Rosen) – суперечливого американського журналіста і коментатора. Серед тисяч листів, розкритих, коли у лютому 2012 року активісти зламали особистий аккаунт президента Башара Асада, були месседжі від Роузена.
Він інформував сирійських урядовців, що закордонні журналісти таємно пробираються до Хомса. Робив це, щоб вибити собі візу. Назвав і моє прізвище. Це не допомогло.
Ми припускали, що режиму було відомо про наше перебування у Хомсі. Звідти надходили наші повідомлення. Та сам Асад про це, мабуть, не знав. Нас бентежило те, що якби він виявив особистий інтерес, то агенти служби безпеки почати б нас розшукувати.
Роузен енергійно захищався, пишучи статті й залучаючи активістів до заперечень, що він не маріонетка й не шпигун режиму. Я підозрював, що, натрапивши в тій же статті на моє ім’я та на слово «шпигун», речник Вільної сирійської армії просто прокручував події у зворотньому напрямку.
Інші журналісти стикалися з аналогічними безпідставними звинуваченнями, що часто були просто наслідком плутанини з боку ВСА. «Чому ви вважаєте, що він був шпигуном?» – поцікавився один репортер, коли під підозру потрапив його колега. «Він запитував, яку зброю ми використовували», – відповів боєць.
Французька репортерка дізналася, що була об’єктом напружених суперечок у Хомсі. «Вони вважали, що ти шпигунка, і обмірковували, чи не стратити тебе», – розповів їй політичний активіст, коли вона повернулася до Лівану.
Усе це могло бути наслідком підтримуваної державою 40-річної параної стосовно «сторонніх», особливо прибульців із Заходу, і того факту, що Вільна сирійська армія – не єдина організація, а спільна назва для сотень місцевих ополченців.
Рятували воля до життя і щасливий збіг обставин
Заворушення дали змогу приєднатися до боротьби джихадистським групам. Це небезпечний для західних журналістів у Сирії розвиток подій.
Британський фоторепортер Джон Кентлі (John Cantlie) і його голландський колега Єроен Ерлеманс (Jeroen Oerlemans) стикнулися з іноземними джихадистами у таборі на півночі Сирії. Там розташувалися 40 бойовиків із Бангладеш, Пакистану, Чечні й Туреччини. Десь із десятеро – пятнадцятеро розмовляли з південно-англійським акцентом.
Журналістам зав’язали очі, їм надягли наручники, лупцювали носаками та змушували до незручних поз. Як свідчить Кентлі, серед тих, хто ставився до них найбрутальніше, були британці. Для них, молодих, то був перший джихад. Вони «дуже раділи», що їм до рук потрапили західні заручники.
Вони називали нас «християнським лайном» і примовляли: Die kafir! («Умри, невірний!»), згадує він. Бранцям сказали, що ножа вже нагострено, щоб обезголовити їх. Намагаючись врятуватися, бранці тікали через рівнину, що вела з табору. Джихадисти відкрили навздогін їм вогонь із автоматичної зброї. Обох поранили і притягли назад.
Їх «підлатали» й готувалися передати «серйознішій групі», пов’язаній із «Аль-Кайдою». Кентлі сказав, що їх неодмінно убили б, якби їх не врятували бійці Вільної сирійської армії.
Обоє почувалися щасливими, що не приєдналися до числа загиблих під час висвітлення громадянської війни в Сирії.
У цьому списку – закордонні кореспонденти й багато місцевих журналістів. Незалежно від того, чи йдеться про присутність джихадистських груп, чи про використання режимом авіабомбардувань – до ризиків, на які від самого початку наражалися в Сирії журналісти, додадуться нові.
Автор: Пол Вуд (Paul Wood), кореспондент BBC на Близькому Сході. Висвітлював конфлікти в більш як 12 гарячих точках, зокрема в Афганістані, Іраку, Лівії, Дарфурі, на Балканах і в Чечні.
Джерело: Комітет захисту журналістів (CPJ)
Переклад: Аркадій Сидорук