«Права людини – це не тільки те, що задекларовано, а те, що робить нас менш злими в міжлюдських контактах», – ці прості слова першого польського омбудсмена Еви Лентовської, сказані минулого тижня [21–22 березня] під час міжнародної конференції «Посилення багатосторонньої співпраці та міжнародні механізми захисту прав людини», дуже зачепили. Можливо, тому, що поле доброти й людяності в нашому повсякденні постійно звужується, як бальзаківська шагренева шкіра. І це не просто наслідки глобальної трансформації традиційної системи цінностей. Це наслідки процесу загнивання конкретної державної системи в конкретній країні, який відбувається на наших очах й інфікує довколишній простір. Озлоблене суспільство – плоть від плоті держави, яка щодня порушує права своїх громадян і перестає бути гарантом їхньої безпеки.

Частково про це говорили під час конференції, організованої Програмою розвитку ООН в Україні, Управлінням Верховного комісара з прав людини, Центром інформації про права людини (Україна), Українською Гельсінською спілкою з прав людини та Українською асоціацією видавців періодичної преси. Але основною була тема налагодження взаємодії між журналістами та правозахисниками.

Дискусії за участі українських та закордонних журналістів і правозахисників, а також Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини наштовхнули мене на декілька важливих питань, і не всі передбачають однозначні відповіді. Отже…

Чи можуть журналісти та омбудсмен бути незалежними від політичної системи?

Ева Лентовська казала не лише про зміст поняття «права людини», але й про те, що цей зміст потрібно доносити до суспільства. «Тільки ЗМІ, з якими співпрацює омбудсман, можуть про це сказати» – вважає польський омбудсмен.

Ева Лентовська розповіла, що 25 років тому, коли вона прийшла на посаду омбудсмена, «Польща була країною агностицизму у сфері прав людини». І першим її стратегічним завданням було «змінити цей агностицизм, нерозуміння того, в чому полягають права людини у нашому суспільстві».

«Необхідно, щоб у щоденній роботі права людини просякнули свідомість урядовців, адміністраторів і суддів. І каналом, який дозволяв цього досягнути, були ЗМІ», – розповіла вона.

Ева Лентовська

Ця впевнена й відкрита жінка одразу завоювала довіру аудиторії. Згодом у соцмережах з’явилися пости на кшталт: «Нам би такого омбудсмена». Але треба розуміти, що інститут омбудсмена в Польщі з’явився на 10 років раніше, ніж в Україні, – у 1988 році, а отже, мав більше часу для свого становлення. І, що чи не найважливіше, Польща (тобто й суспільство, й політики) завжди була більш одностайною у своїх демократичних та євроінтеграційних прагненнях, на відміну від України. Очевидно, за таких умов польському омбудсмену було легше пояснювати, що таке права людини й чому це важливо. Зрештою, інші реформи, які забезпечували захист прав людини, зокрема реформу пенітенціарної системи, а також судову реформу, Польща здійснила успішно. Україна – ні.

У 2000 році я мала честь (саме так – без пафосу й іронії) спілкуватися з відомим польським дисидентом, правозахисником, президентом Гельсинського фонду з прав людини Мареком Новицьким (на жаль, нині покійним, він помер у 2003 році) і пройти короткий курс навчання у Школі права при Фонді, який він очолював. Він виховав не одне покоління правозахисників не лише в Польщі, а й у країнах пострадянського простору. Тоді в інтерв’ю, яке було опубліковано в «Україні молодій» (11 січня 2000 року), Марек Новицький назвав найважливішою проблемою України проблему судочинства. «Право на справедливий суд – це не тільки одне з основних прав людини, це також інструмент захисту всіх інших прав людини. Якщо нема судів, які насправді є незалежними, які швидко приймають рішення, рішення, що особливо в громадянських справах терміново виконуються, то не будуть розвиватися права людини. Без цього неможливо збудувати державу, в якій не порушуватимуться права людини», – казав він. З того часу минуло тринадцять років – і весь цивілізований світ обговорює вибіркове правосуддя в Україні. 

У середині 90-х, коли йшлося про необхідність впровадження інституції омбудсмена в Україні, українські парламентські журналісти активно підтримували цю ідею, як і прийняття закону «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини» (прийнятий 23 грудня 1997 року). Зрештою, в перші роки діяльності фігура українського омбудсмена Ніни Карпачової (обрана перший раз у квітні 1998 року) не була настільки неоднозначною і практично не викликала критики з боку медіа. Але згодом, як завжди, втрутилися політичні обставини – дистанція між інститутом омбудсмена та медіа почала з кожним роком збільшуватися. І це незважаючи на те, що в законі «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» (ст. 3, п.7) визначено, що Уповноважений з прав людини має серед іншого «сприяти правовій інформованості населення», що, зрозуміло, без участі медіа зробити складно. Але між деклараціями та реальним життям справді не вистачає зв’язку, як казала пані Лентовська. І це вона мала на увазі Польщу. То що вже казати про Україну…

Володими Мостовий (Комісія з журналітської етики), Аркадій Бущенко (Гельсинська спілка з прав людини), Валерія Лутковська (Уповноважений з прав людини), Флоріан Ірмінгем (Фонд "Дім прав людини", Швейцарія), Григорій Шведов (інтернет-видання "Кавказький вузол", Росія)

Дистанція, яка виникла між журналістами й українським омбудсменом ще в період другої каденції Ніни Карпачової, зберігається й нині, після обрання 24 квітня 2012 року на цю посаду Валерії Лутковської. І цьому є причина – взаємна недовіра. З боку частини журналістів до омбудсмена – через те, що її фігура не була консенсусною і її обрано провладною більшістю, яка уособлює владу, що часто порушує ті права і свободи громадян, які Уповноважений має захищати; а також через позицію пані Лутковської у справах Тимошенко та Луценка. І з боку омбудсмена до журналістів – через часту критику та не завжди професійний підхід до висвітлення правозахисних тем.

На моє запитання, чи готова омбудсмен бути більш відкритою для журналістів, Валерія Лутковська відповіла, що готова, та не має впевненості, що до цього готові самі журналісти. «Журналісти приходять [в офіс Уповноваженого на засідання та брифінги] лише на гарячі теми, а коли розглядаються поточні питання, в нас не завжди є журналісти», – сказала вона.

Така критика цілком справедлива. MediaSapiеns також часто критикує українських журналістів за недотримання професійних стандартів та журналістської етики, за бульваризацію серйозних тем і т.д. Але є й інша сторона цієї медалі. Бо ж відомо, що треба робити, коли гора не йде до Магомета…

«Проблеми, які тепер постають перед правозахисниками, мають іншу природу, ніж ті, які мали значення 25 років тому. ЗМІ зараз зазнали суттєвих змін, комерціалізації, їх більше цікавлять розваги. Що з цього слідує? Правозахисники повинні турбуватися про привабливість форми своїх виступів», – каже польський омбудсмен Ева Лентовська. Але, з іншого боку, тут варто не перегнути палку. Бо є ризик того, що правозахисна тематика, за висловом українського журналіста Сергія Соболєва, буде сприйматися як світська хроніка.

Чи є у суспільстві запит на інформацію про права людини? І чи потрібні йому журналісти для поширення та отримання такої інформації?

Російський правозахисник і журналіст, редактор інтернет-видання «Кавказький вузол» Григорій Шведов однозначно відповідає – ні, попиту на таку інформацію немає, принаймні в російському суспільстві. «Контент про права людини є, історій вистачає. А попиту нема. І винен у цьому не “кривавий” режим Путіна. Просто в людей немає попиту», – стверджує він.

Можна було би сказати, що в українському суспільстві приблизно схожа ситуація. Але щоб не бути голослівною, я спробувала знайти соціологічні дослідження на цю тему. Безуспішно. Декілька років тому, у 2006–2007 роках Центр Разумкова проводив дотичне до обговорюваної теми дослідження. Респондентів запитали: «Як би Ви оцінили рівень Вашої поінформованості про свої права та можливості їх захисту?». Картина виявилася не дуже втішною. Лише 1,9% у 2006 році і 2,6% опитаних вважають такий рівень поінформованості високим. Тоді як 38,4% (2006 р.) та 39,4% (2007 р.) вважають його середнім. А більшість – низьким: 56,2% у 2006 році та 52,7% – у 2007-му.

Дані Центру Разумкова / www.razumkov.org.ua

Відсутній попит на правозахисну інформацію, про який казав російських колега, має хтось формувати. «В українських медіа правозахисна тематика не посідає того місця, яке мала би посідати. Писати на такі теми складно», – вважає Максим Буткевич, координатор проекту «Без кордонів», у якого за плечима, окрім громадської роботи, значний журналістський досвід.

Очевидно, формування такого попиту, а також загалом виховання правової культури громадян і мало би бути тим спільним завданням для громадських правозахисних організацій, Уповноваженого з прав людини та медіа.

Щоправда, й тут Григорій Шведов вирішив поламати традиційні підходи. Він вважає, що в цьому ланцюгу медіа – вже зайва ланка. За його словами, суспільству не потрібні журналісти. Розвиток нових медіатехнологій та інтернету дозволяє все робити і без посередництва ЗМІ.

Безперечно, українські громадські організації, в тому числі й правозахисні, активно користуються соціальними мережами для поширення інформації про свою діяльність. Проте поки що це не дозволяє їм охопити широкі верстви населення (не всі в Україні користуються інтернетом, хоча кількість користувачів стрімко зростає). Все-таки доступ до великої аудиторії лежить поки що через традиційні медіа, в першу чергу телебачення.

Чи журналіст = правозахисник?

Чи може бути журналіст одночасно ще й правозахисником чи громадським активістом? Це запитання час від часу лунало під час конференції на різних секціях. І українські журналісти, які часто долучаються до різних громадських акцій, не мали на нього однозначної відповіді.

Не потрібно змішувати професії журналіста та правозахисника, вони різні – казали одні. Адже журналіст повинен об’єктивно і з різних точок зору представляти події, у тому числі й діяльність громадських організацій. І аргументи цієї точки зору зрозумілі. Адже громадські організації також інколи заслуговують на критику.

Журналіст не може стояти осторонь, якщо порушується основні права та свободи людини, і якщо діється беззаконня, – казали інші. І їхні аргументи також зрозумілі. Адже журналіст – ще й громадянин.

Дуже складно стати на чийсь бік, оскільки важливе значення мають обставини. Наприклад, в Узбекистані незалежні журналісти «мимохіть є правозахисниками», розповідає узбецький журналіст Саїд Абдурахімов, бо «про що б вони не писали, усе це так чи інакше стосується прав людини». «У нас нещодавно була засуджена жінка-фотограф за серію робіт про сільське життя узбеків. Її засудили за статтею про наклеп та образу узбецького народу. Але потім амністували через резонанс в іноземних ЗМІ», – каже Саїд.

Тетяна Катюжинська (Асоціація медіаюристів), Олександра Примаченко (інтернет-видання "Ракурс"), Єгор Соболєв (Бюро журналістських розслідувань "Свідомо"), Володимир Мостовий (Комісія з журналістської етики), Максим Буткевич (проект "Без кордонів")

В Україні, на щастя, інша ситуація. Але той незадовільний стан справ, який є в країні у багатьох сферах, не дозволяє журналістам залишатися осторонь.

Зрештою, як на мене, дилему вирішує такий підхід: журналіст повинен писати чи знімати про проблеми через призму дотримання фундаментальних прав людини. І самому зберігати людяність.

«Журналіст повинен мати совість», – казала головний редактор інтернет-видання «Ракурс» Олександра Примаченко під час дискусії «Журналістика та права людини: між безпристрасністю та співчуттям». Олександра вже багато років пише на теми права та прав людини. «Допомога правозахисників журналістам надзвичайна, – вважає вона, – обійтися без них просто неможливо. Найцінніша річ у цій співпраці – довіра. Мої джерела ніколи не дозволять собі в темну використовувати мене. Але я теж ніколи не підставлятиму людину, яка в скрутній ситуації».

Менше зла в міжлюдських контактах, людяність і довіра – речі, про які так багато говорили на конференції і яких так мало в нашому повсякденні.

У Семена Фішелевича Глузмана, відомого дисидента, у книзі «Рисунки по памяти, или Воспоминания отсидента», яка вийшла друком зовсім недавно, є такі слова: «Огромная, слепая, жестокая система оказалась бессильной. Мы победили. Мы остались людьми». Вони змогли зробити це тоді. Невже ми не зможемо сьогодні?

Фото Центру інформації про права людини