Письменник і вчений Густаво Перес-Фірмат народився в Гавані, Куба, й виріс у Маямі, штат Флорида. Він навчався в Університеті Маямі та Університеті штату Мічиган, де здобув ступінь доктора філософії з порівняльного літературознавства. З 1979 по 1999 рік він викладав в Університеті Дьюка, а нині є професором гуманітарних наук у Колумбійському університеті.

Густаво Перес-Фірмат є членом Американської академії мистецтв і наук, він був удостоєний стипендій від Фонду Джона Саймона Гуггенхайма, Національного фонду гуманітарних наук, Американської ради наукових товариств та Фонду Меллона. Автор багатьох книг прози та поезії, в тому числі «Двомовний Блюз» (Bilingual Blues), «Звичка Гавани» (The Havana Habit) і «Наступного року на Кубі» (Next Year in Cuba), мемуарів про життя на батьківщині та в еміграції. А його дослідження кубинської американської культури «Життя через дефіс» (Life on the Hyphen) було нагороджено перекладацькою премією ім. Юджина Кейдена.

У 1995 році Густаво Перес-Фірмат було відзначено як викладача року Університету Дьюка. 1997-го Newsweek включив його до списку «Ста американців — провідників у ХХІ століття», а Hispanic Business Magazine визначив його як одного зі «Ста найвпливовіших вихідців із Латинської Америки» у Сполучених Штатах. У 2004 році El Diario La Prensa назвала його одним із тридцяти видатних латиноамериканців Нью-Йорка. А 2005-го його було обрано Педагогом року Національною асоціацією Кубинських американських педагогів.

— Професоре Перес-Фірмат, колись в СРСР Кубу називали «островом Свободи». Тепер таке твердження може викликати в Україні тільки посмішку. Чи стало на Кубі більше свободи після років правління Рауля Кастро?

— Куба під Кастро, якщо мати на увазі Кубу впродовж останніх п'ятдесяти шести років, залишилася практично незмінною. Повторюючи фразу, запущену в СРСР, диктатура Кастро називає Кубу — «territorio libre de América» — «вільна територія Америки», — але ця передбачувана «свобода» не включає свободи преси, свободи зібрань, свободи слова, свободи створення політичних партій, свободи пересувань. Куба є найбільш невільним суспільством у Латинській Америці й залишається в такому стані вже більш як півстоліття.

Сподівання на те, що за Рауля Кастро все може змінитися, залишилися тільки сподіваннями. Ця історія відсутності свободи пояснює, чому більше два мільйони кубинців (більше десяти відсотків населення острова) вирішили жити за межами Куби й чому тисячі інших втратили життя, намагаючись втекти з острова.

— Чи є сьогодні на Кубі вільна преса?

— Кубинською офіційною пресою, в тому числі газетами, журналами, інформаційними передачами на телебаченні й радіо, керує держава. Є група незалежних журналістів, усередині й поза межами острова, які публікуються у блогах та інших онлайн-виданнях, таких як, наприклад, Diario de Cuba; і ця група постійно зростає. Зараз це найкраща можливість поширювати нефільтровані новини з Куби, але офіційна преса, якою керує уряд, зазнає цензури.

Нещодавній приклад: декілька тижнів тому режим Кастро санкціював роботу блогу під назвою 14yMedio, дозволивши розмістити на його платформі Reflejos. Та через декілька днів блог було закрито, тому що чиновники вирішили, що думки, котрі оприлюднювалися і висловлювалися там, були контрреволюційними.

— З початку цього року уряд Кастро активізував свою кампанію з переслідування й залякування незалежних журналістів?

— Як не дивно, але після 17 грудня 2014 року, коли президент США Обама оголосив, що його адміністрація почне нормалізацію відносин із Кубою, утиски й позбавлення волі незалежних журналістів та інших інакомислячих зросли.

Виглядає на те, що Рауль Кастро відправляє кубинцям та іншим наступне повідомлення: не думайте, що коли ми відновлюємо дипломатичні та економічні зв'язки зі США, напрями й методи роботи нашого уряду зміняться.

Він також це прямо проголосив декілька разів за останні декілька місяців. А це викликає в багатьох кубинців побоювання, що відновлення відносин зі Сполученими Штатами, замість того, щоби сприяти просуванню змін на Кубі, відкриє для диктатури шлях  виживання.

— Більшість незалежних журналістів Куби не думають про себе як про дисидентів. Готовність цих чоловіків та жінок іти на жертви пов'язана з їхнім бажанням створити вільну, об'єктивну, незалежну, без цензури пресу в їхній острівній державі?

— На Кубі сьогодні, щоб бути незалежним, потрібно не погоджуватися з контролем інформації державою. Таким чином, я би сказав, чи бажають вони самі себе називати «дисидентами», чи ні, незалежні журналісти насправді фактично є дисидентами, тому що вони пропонують альтернативу відфільтрованій та цензурованій інформації, яка надається урядовими ЗМІ. Незалежні журналісти пропонують погляди та інформацію, які суперечать пропаганді диктаторського режиму.

— Сьогодні Куба стоїть осібно в Західній півкулі як єдина країна, що не терпить незалежних газет, журналів чи трансляції новин. Кастро залишається головною перешкодою на шляху свободи на Кубі для місцевих і зарубіжних журналістів?

— Кубинці іноді кажуть: «Немає Кастро, немає проблеми». Але я не думаю, що це так просто. Більш ніж половина століття тоталітарного правління не може бути стерта зі зникненням братів Кастро. Оскільки інші люди, подібні до Кастро, — можливо, навіть молодші члени сім'ї Кастро, деякі з яких є високопоставленими особами в урядовій ієрархії, — можуть зайняти їхнє місце. Тому для змін необхідно, щоб Куба мала незалежну пресу, а політична культура змінилася. Кубинцям доведеться навчитися брати участь у демократичному політичному процесі; цікавитися тим, як працює їхній уряд; створити енергійне й різноманітне громадянське суспільство. І я не знаю, як швидко це станеться.

— На мою думку, Куба готова для історичних змін. Якщо перехід до демократії залежить значною мірою від того, чи має Куба вільну пресу, це дає її громадянам основу для прийняття обґрунтованих рішень про те, якого управляння вони хочуть?

— Я сподіваюся, що ви маєте рацію, що Куба стоїть на порозі змін. Я думав те ж саме протягом 50 років! Коли в 1991 році розпався Радянський Союз, а разом із ним зникли радянські економічні субсидії та військова допомога для диктатури Кастро, багато хто з кубинців думав, що Куба готова до історичних змін. Це було майже 25 років тому. Але нічого не трапилося. В ті дні стала дуже популярною пісня Віллі Чіріно, кубинського емігранта, співака й композитора, що сказав: «Nuestro día ya viene llegando» — «Наш день прийде». Але той день так і не прийшов. Ми все ще чекаємо. Ми чекали більше половини століття.

Наразі кілька поколінь кубинців — сотні тисяч кубинців — померли, очікуючи на ці історичні зміни. Кладовища Гавани й Маямі, в тому числі ті, де поховані мої батьки, бабусі й дідусі, заповнені кубинцями, які цих історичних змін так і не дочекалися. Саме тому іноді я думаю, що все, що б не відбулося на Кубі в майбутньому, може відбутися занадто пізно.

— Що Рауль Кастро мав на увазі, коли казав: «Ми повинні рухатися вперед на один крок за один раз?» Чи це тільки імітація змін на Кубі?

— Справжні зміни на Кубі потребують зникнення диктатури. Поки Куба управляється як особисте феодальне володіння братів Кастро або їхніх наступників, ніяких значущих змін відбутися не може. Тому я б не надавав багато значення заявам Рауля Кастро. В кубинців є прислів’я: «Aunque la mona se vista de seda, mona se queda», яке перекладається так: «Ви можете одягнути мавпу в шовк, але це все одно мавпа». Диктатура Кастро є мавпою.

— Які пріоритети мають кубинці сьогодні? Покращення економічної ситуації, покращення взаємин із США чи розвиток кубинського туризму?

— Це залежить від того, про яких кубинців ви кажете. Для тих кубинців, які є частиною урядової ієрархії, пріоритетним завданням є підтримати свій статус-кво, оскільки це надає їм привілеї, якими переважна більшість кубинців не користується. Для тих кубинців, які не входять до бюрократичного апарату, які живуть у бідності або близько до бідності, пріоритетним завданням є поліпшити своє економічне становище. Але цього не відбудеться доти, поки Куба не стане вільним і відкритим суспільством, котре дозволяє й заохочує особисту свободу й ініціативу.

— Професоре Перес-Фірмат, ви народилися на Кубі. Чи сподіваєтеся ви відвідати Кубу, коли там уже не буде диктатури Кастро?

— Куби, де я народився, більше не існує. Як висловився кубинський поет Рікардо Пау-Льйоса, ми пережили наш народ. І тому я не знаю, чи буду коли-небудь повертатися на Кубу. Якщо важко було залишати її, то так само важко було би повернутися. Повернутися до чого?

Щоб побачити руїни міста (Гавани), де я народився й виріс? Щоб побачити незнайомців, які живуть у нашому будинку, який було захоплено урядом, коли ми виїхали? Саме поняття «відвідання» Куби засмучує мене: можна відвідувати іноземну державу, але не свою батьківщину. Ви могли би сказати, що я відвідую Сполучені Штати — гарне місце для відвідування, де пройшла більша частина мого життя.

Якщо б мені довелося поїхати на Кубу, то це було б не відвідання, а повернення на батьківщину. Але якщо я вирішу повернутися, то цього, звісно, не станеться, доки не зникне диктатура Кастро. Французький письменник Віктор Гюго, який провів у вигнанні частину свого життя, сказав: я не буду повертатися до повернення свободи. Я з цим згоден.