Інші мудрагелі з партії, які не хочуть дослухатися до позиції свого лідера, запевняють: норма, яка зобов’язує чиновників оперативніше відповідати на запити, дозволяючи їм при цьому користуватися сучасними засобами зв’язку, паралізує діяльність державних установ. Щоразу перед розглядом проекту, ухвалити який українська влада не раз урочисто обіцяла Європі, виникають якісь нові зауваження, начебто не враховані поправки чи просто сигнали про відсутність у коаліції «політичної волі».

Нарешті в «регіоналів» з’явився свій нібито альтернативний документ – зміни до Закону «Про інформацію», які хоч і не вирішують проблем із доступом до публічної інформації, але можуть формально виправдати відмову голосувати за проект БЮТівця Андрія Шевченка. Останній демонструє готовність до компромісу, однак у перспективи його переговорів із «регіоналами» мало хто вірить. Як і в те, що закон – навіть якщо його все ж таки буде ухвалено – виконуватиметься.

Навряд чи можна було чекати від влади чогось іншого (не лише від біло-синьої – перешкоджання ухваленню цього закону почалося ще за «помаранчевих»), крім небажання втратити непрозору бюрократичну стіну, яка захищає від суспільства й дозволяє робити практично все що завгодно. У багатьох державах, зокрема й класичних демократіях, влада чинила опір ухваленню аналогічних законів. Гірше, що громадянське суспільство, яке повинне долати цей опір, наполягаючи на прозорості та відкритості влади, індиферентно спостерігає за цією історією, сприймаючи її як черговий епізод парламентської метушні.

Утім, чи спостерігає? Лише три телеканали (СТБ, «5 канал» і ICTV) приділяють увагу перебігові боротьби за законопроект, тоді як для решти цієї проблеми, очевидно, не існує. «На даному етапі ця тема більш цікава самим журналістам, – пояснює логіку ігнорування керівник інформаційної служби Нового каналу Михайло Шаманов. – Ось якщо цей законопроект ухвалять, тоді ми розповімо про його переваги та вплив на життя суспільства».

Якщо люди, які у своїй роботі щодня наштовхуються на зачинені двері кабінетів, відписки чиновників чи нищівні зволікання з відповіддю на запити, демонструють таку позицію, то що вже казати про пересічних громадян? Звідки в них візьметься усвідомлення потреби й право, яке вони не можуть реалізувати, якщо навіть інформація про законопроект недоступна?! А коли так, навіщо владі вдаватись до неприємного їй самообмеження, якщо натомість можна ухвалити обманку-бутафорію для заспокоєння Заходу?

Насправді законодавчо гарантований вільний доступ до публічної інформації потрібен усім. Для безпосередньої комунікації з державними органами, якої багато хто уникає, передбачаючи бюрократичні перепони й ускладнення. Для адекватної оцінки діяльності тих, хто перебуває при владі, і тих, хто влади жадає, а отже – для усвідомленого вибору. Для того щоб преса нарешті могла відростити зуби й кігті, явивши суспільству справжні журналістські розслідування та документально обґрунтовані викриття. І – як неблизький, але неминучий наслідок – аби чиновники й народні обранці почали усвідомлювати відповідальність. Для когось із них стимулом буде сумління й сором, для когось – страх, та скляні стіни подіють на всіх.

Результат ми відчуємо не відразу, однак важливо зараз наполягати на тому, щоб у конструкції нової країни, яку, за її власним твердженням, будує влада, був закладений доступ до публічної інформації. Інакше нащадки згадуватимуть нас незлим тихим словом, перебудовуючи цю непридатну для демократичного життя халабуду.

Отар Довженко для «Главреда»