Наскільки мені відомо, разом із тим, що один склад парламенту за іншим продовжує захищати виключно власні корисливі інтереси, роблячи все можливе, щоби підірвати цю основу, – досі ніхто при владі не наважився навіть натякнути на те, що Україна може бути чимось іншим, окрім демократії.

У демократичній країні одне з завдань уряду полягає в тому, щоб інформувати електорат з кожного аспекту його роботи, розповідати про досягнення й ті елементи політики та стратегії, які, можливо, не дуже успішні. Їхній обов’язок як державних службовців – тримати людей у курсі, щоби люди мали можливість оцінити роботу уряду та порівняти результати з діяльністю попередніх урядів. Це дозволяє виборцям приймати свідомі рішення стосовно того, кого вони вважають вартими представляти їх у майбутньому. На жаль, увесь цей час уряди України вирішували колективно ігнорувати цю сторону своєї передвиборної відповідальності, а громадськість, здається, не відає, що саме народний уряд робить від імені народу.

Отже, чому так важливо, щоби громадськість мала чітке уявлення про те, що робить уряд? Перший етап комунікації між урядом та електоратом має відбуватися ще тоді, коли депутатів навіть не обрано. Перше, що робитимуть політичні партії в демократичній країні, щойно з’являється оголошення про вибори, – розповідатимуть про те, що вони робитимуть у разі обрання. Зазвичай це відбувається шляхом публікування маніфесту.

Маніфест – це не просто перелік обіцянок того, що партія може зробити, якщо прийде до влади. Це добре продуманий, бюджетно обґрунтований план того, яким чином окрема політична партія керуватиме державою під час перебування при владі. Він містить актуальні подробиці про можливості, які вона обрала, прагнучи покращити життя у країні, та як саме вона збирається ці можливості фінансувати. Таким чином, електорат робитиме свій вибір, керуючись не порожніми обіцянками та особистісними якостями, а тим, як це слугуватиме його власним інтересам. Деякі партії запропонують оподаткування заможних громадян, щоб фінансувати соціальні програми, інші, можливо, оберуть підвищення податків на цигарки та алкогольні напої. Одні партії збиратимуться збільшити витрати на розвиток національної інфраструктури, інші інвестуватимуть у школи та лікарні. У кожному випадку план розроблено ще до початку виборів, а партії використовують поширення маніфесту, щоби заручитися підтримкою електорату.

Таким чином, вибори перестають бути лише обранням чергової партії для управління країною. Натомість вони забезпечують правління нового уряду із підтримкою з боку громадськості на термін, передбачений відповідним передвиборним маніфестом. Іншими словами, ви маєте обрати уряд, який, на вашу думку, слугуватиме вам якнайкраще.

В Україні, здається, відбувається інакше – політиків обирають наче у кредит, сподіваючись, що вони згодом зроблять щось позитивне для електорату. Українські депутати не зв’язані зобов’язаннями працювати в чиїхось інтересах, тому не дивно, що, опинившись при владі, вони роблять що заманеться. Сьогодні ми маємо ідеальний приклад того, як уряд намагається абияк зробити новий податковий кодекс. За якої громадської підтримки вони готують те, з чим громадськість може не погодитися? Це, а також питання Чорноморського флоту та продажу Росії промислових активів мало би бути частиною передвиборного маніфесту Партії регіонів, щоби громадськість могла вирішити, як вона хоче розпорядитися національними активами.

Коли ви голосуєте, ви ввіряєте обраним представникам свої інтереси та інтереси регіону, в якому ви живете. Ось чому в більшості демократичних країн депутатів обирають місцеві спільноти і вони цілком і повністю розуміють потреби та проблеми власного електорату.

Комунікація другого етапу в демократичній країні має відбуватися між депутатом та електоратом. Наприклад, у Великобританії члени парламенту зобов’язані проводити регулярні зустрічі у власних виборчих округах, створюючи можливість обговорення зі своїм електоратом будь-яких питань та актуальних проблем, які піднімаються відповідним виборчим округом. Це не питання вибору чи обговорення – зустрічатися чи ні. Це є частиною встановленого законом обов’язку члена парламенту. Якщо вони порушують цей закон, їх можуть попросити скласти повноваження. Те саме стосується і прем’єр-міністра. Натомість в Україні еволюціонувала протилежна система. Система обрання за партійними списками в реальності означає, що є дуже мало депутатів, або й зовсім нікого, хто б представляв регіональні округи. 70% із них наразі походять із Києва. Відповідно, сьогодні практично немає зв’язку між тими, кого обрано до влади, й тими, хто їх обирає. Отут виникає питання: «Навіщо голосувати взагалі, якщо немає нікого, хто б міг представляти ваші інтереси?».

Третій етап комунікації полягає в тому, що в більшості демократичних країн міністри уряду зобов’язані інформувати електорат про етапи реалізації плану, напряму пов’язаного з маніфестом, за яким їх було обрано. Погляньмо на це так. Електорат та уряд встановили контакт через вибори. Електорат погодився обрати уряд за умови, що той реалізує свій план. Якщо уряд виявляється нездатним виконати обіцяне, він платить за це конкретну ціну – його не обирають наступного разу. Прем’єр-міністр Гордон Браун програв на останніх виборах у Великобританії, бо йому не вдалося створити міцну економіку, а це було одним із ключових аспектів передвиборного маніфесту Лейбористської партії. Він порушив умови угоди та сплатив за це свою ціну.

У випадку будь-якої договірної угоди сторона-ініціатор, у нашому випадку – електорат, мала б наполягати на впровадженні системи регулярних звітувань. Таким повинен бути правильний стиль управління, здатний організувати уряд, щоби той продовжував працювати в інтересах електорату. У Сполучених Штатах Америки, наприклад, президент за законом повинен щотижня звертатися до нації по радіо, а також щороку виступати перед Конгресом та Сенатом із доповіддю «Про стан справ у країні», телевізійну трансляцію якої дивляться повсій країні.

Завдяки цим вимогам уряди й опозиції по всьому світу створили досить потужні й витончені піар-механізми, щоби забезпечити домінування власних повідомлень в ефірі. Уряди намагаються переконати громадськість у тому, що вони на правильному шляху, тимчасом як опозиція прагне довести протилежне. В результаті громадськість через вільні засоби масової інформації отримує повну картину реального політичного клімату та може змусити своїх обранців прислухатися до волі народу.

Узагальнюючи, – комунікація між урядом та людьми є центральною складовою демократичного процесу, а не щось таке, що будь-який обраний уряд може ігнорувати. Те, що ні Адміністрація президента, ні уряд України не прагнуть оприлюднювати те, що має значення для народу, чи звітувати про свої результати, зайвий раз підтверджує: вони досі не мають уявлення, як має працювати уряд у демократичному суспільстві.