Гірше, ніж у 2005-му

«Скажу вам відверто - я не бачу цензури в Україні».Ганна Герман

«На мою думку, цензури, як такої, немає». Валерій Хорошковський

«Майже 100% ЗМІ перебувають у приватній власності. Держава ні інституціонально, ні організаційно, ні фінансово не здатна контролювати, цензурувати й навіть системно регулювати їхю діяльність». Володимир Литвин

«Рада Європи не знайшла жодного факту цензури». Вадим Колесниченко

«Якщо б була цензура, чи ви б могли поставити таке запитання». Віктор Янукович

…Практично кожен представник чинної влади за час перебування команди Віктора Януковича на чолі української держави встиг заявити, і не раз, про відсутність і неможливість цензури. Тим часом громадяни вважають інакше. Результати всеукраїнського опитування, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова у вересні – жовтні 2010 року, свідчать про те, що більшість українців бачить цензуру в засобах масової інформації.

22,3% вважають, що в Україні «існує політична цензура», 34,2% - «скоріше існує». Протилежної думки дотримується близько чверті опитаних: «не існує» - 7,6%, «скоріше не існує» - 19,1%.

48,2% опитаних вважає, що суспільство потребує повної свободи слова. У 2000 році цей показник був більшим на 11 відсоткових пунктів. Особисто свобода слова потрібна 47,9% українців – цей показник із 2000 року майже не змінився. Рівню демократії в Україні опитані виставили 3,1 бала за п’ятибальною шкалою, рівню свободи слова – 3,4 бала.

Чи справді таким гострим є відчуття дискомфорту від відсутності свободи слова та проявів цензури в засобах масової інформації? «Якщо громадська думка констатує обмеження свободи слова, це значить, що людей турбує ця проблема, - коментує заступник директора соціологічної служби Центру Разумкова Михайло Міщенко. – Якщо люди кажуть, що певний показник знизився, значить, їм чогось не вистачає. Лише 10% вважають свободу слова повною, 4,3% - відносно високою, а 5% констатують, що вона відсутня взагалі».

У 2000-2005 роках громадяни ставили низькі оцінки станові свободи слова в Україні, в 2005-му оцінки зросли та до 2009-го утримувались на високому рівні. У червні 2010 року забезпечення доступу громадян до об’єктивної інформації отримало гіршу оцінку, ніж у травні 2005-го. Оцінка залежить і від політичних симпатій респондентів – наприклад, згідно із спільним опитуванням Центур Разумкова та фонду «Демократичні ініціативи», на заході України лише 21% опитаних вважає, що влада забезпечує доступ громадян до об’єктивної інформації, у центрі – 32%, на сході – 46%, на півдні – 59%.

Влада дає підстави для звинувачень

Михайло Міщенко констатує: ситуація є кращою в порівнянні з епохою Кучми, а суспільство і журналістська спільнота демонструє опір спробам «закручування гайок» у сфері медіа. Найбільшу небезпеку становить не політична цензура влади, а цензурні вимоги власників, які намагаються таким чином забезпечити собі порозуміння з владою. Чи буде тиск  посилюватись? «Опуститись нижче, ніж зараз, ні у власників, ні у влади не вийде. Власники мусять зважати на конкуренцію, передусім з Інтернетом», - вважає експерт. Однак існує й інший варіант: переформатування ЗМІ у бік збільшення частки розважального контенту, який підвищує рейтингові показники й дозволяє уникнути конфліктів із владою.

«Нинішня влада дає підстави для звинувачень у політичній цензурі, - каже Директор політико-правових програм Центру Разумкова Юрій Якименко. – Це стосується її звички закриватись від журналістів, прямих дій проти ЗМІ, прагнення обмежити вихід критичної інформації та альтернативних точок зору. Та поки що влада відчуває ту межу, яку ризиковано переходити». На думку експерта, передусім у зону цензурного ризику потрапляють центральні ЗМІ: що більша аудиторія, то більший шанс опинитись під пресингом. «На цих каналах опозиція може бути представлена в ток-шоу, але не в новинах, оскільки без опозиції ток-шоу не будуть цікавими. Однак новини дивляться більше, ніж ток-шоу. Доля місцевих ЗМІ залежить від політичної кон’юнктури в конкретному регіоні», - каже пан Якименко.

Заступник секретаря Ради національної безпеки і оборони Дмитро Видрін, у минулому політолог, - відповідає на закиди, що «про нашу демократію промовляє рівень наших заробітків», а цензорам було б важче робити свою справу, якби журналісти добре робили свою – «цензура обернено пропорційна таланту». Представник фракції Народної партії, народний депутат Олег Зарубінський дає рівню цензури відсоткову оцінку: «Думаю, цензуровані ЗМІ становлять 40%. Є газети, що пишуть про все, читачі можуть вибирати з-поміж багатьох видань. На телебаченні цензури більше, ніж у пресі».

Опозиціонер Юрій Стець (фракція блоку «Наша Україна – Народна Самооборона») жаліється, що державні структури ігнорують його депутатські запити щодо розслідування фактів цензури й тиску на журналістів. Публічно правоохоронці погоджуються та обіцяють, на практиці ж обмежуються бюрократичними відписками. «За нинішньої влади важко говорити про якусь свободу слова,  - каже колишній топ-менеджер революційного 5 каналу. –  Цього не помічають або сліпі, або ті, кому вигідно не помічати. Я звертався із запитаннями щодо справи 5 каналу та ТВі до Генеральної прокуратури, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ, але отримав відписки. Комітет Верховної ради з питань свободи слова та інформації проводив не одне засідання щодо фактів цензури. Влада не заперечує, що з такими фактами слід розбиратись, але сама лише затягує чи блокує  їх розслідування».

Влада розповідає журналістам, як працювати

Новини харківської Агенції теленовин (АТН) дивляться у сесійній залі міської ради просто під час засідання. Депутати і міський голова Геннадій Кернес обговорюють сюжети та дають телеканалу рекомендації. «Для журналістів харківських ЗМІ основними політичними цензорами є представники місцевих органів влади, - коментує редактор відділу розслідувань АТН Марина Ніколаєва. – Із спробами пояснити журналістам, як працювати, ми стикались і під час офіційних візитів керівництва держави. Якось співробітники прес-служби ще президента Ющенка під час візиту останнього намагались роздати запитання. Під час прес-конференцій Януковича чітко регламентується наявність або відсутність запитань та їхній зміст. Однак губернатор Михайло Добкін і мер Геннадій Кернес у цих питаннях можуть дати фору кожному».

У комунальних ЗМІ, за словами Марини, про владу говорять «як про небіжчика – добре або нічого», про опозицію навпаки – погано або нічого. Для приватних ЗМІ – не тільки цензура, але й каральна інформаційна політика. «Перший тривожний дзвіночок пролунав у лютому 2007 року, коли прес-служба Харківської міськради позбавила акредитації кореспондента газети “КоммерсантЪ” Марію Спалек за нелояльний коментар. Прес-секретар міськради Вікторія Маренич із трибуни міськради пообіцяла навчити всіх журналістів писати правильно. Після втручання парламентської комісії акредитацію повернули, але спроби відформатувати нашу діяльність тривали, - розповідає вона. – Регулярно особисто Геннадій Кернес і Михайло Добкін і на сесіях, і на прес-конференціях приділяють чимало часу темі правильних/неправильних ЗМІ. Новини АТН, у яких я працюю, і які публікують критичну інформацію про владу, розслідування про корупцію в бюджетній сфері, махінації з землею, звинувачують у брехливості, заангажованості. Журналістів обзивають то кишеньковими собачками, то жабами. Не дають ані коментарів, ані відповідей  на офіційні запити».

Телекомпанія АТН не раз закликала колег до солідарності в боротьбі з цензурою, проводила круглі столи, але вагомих результатів це не дало. «Причина в тому, що співробітники ЗМІ і залежать, і самі орієнтуються на власників і засновників, які мають певні політичні інтереси. Помножена на конкуренцію, ця лояльність виливається в неготовність підтримувати колег у боротьбі з цензурою, якщо таку підтримку не дозволили “згори”. Коли за покору платять, регіональні журналісти стають покірними», - каже Марина Ніколаєва.

На іншому кінці України – схожі проблеми. «Я вважаю, що у Львові ЗМІ часто не мають достатньої свободи, - каже Наталія Горбань, журналіст львівської комунальної газети “Ратуша”. – Зокрема, задіюють фінансові важелі впливу. Люди щиро дивуються, коли я розповідаю, що наша газета не залежить від влади, адже вона є комунальною. Вважають, що головним завданням комунальної преси є вихваляння влади. Але ж комунальна – не значить така, що належить меру або чиновникам. Вона фінансується з бюджету, а не з кишені мера. Наша газета вважається опозиційною, публікує викривальні матеріали про владу. Звісно, така свобода далась нелегко – фінансування припинили, доводилось голодувати».

Залишаються, втім, і в українських медіа острівці свободи. Але й ті журналісти, які не відчувають безпосереднього тиску, визнають, що ситуація змінилась на гірше. «Особисто на мене тиску не було жодного разу, - каже ведучий 5 каналу Роман Чайка, який донедавна вів два шоу (“П’ять копійок”і “Новий час”), а тепер готує новий проект. – Довкола спостерігаю чимало випадків. Класичний варіант: оце прибрати, оце додати, цього коментарю не брати. Глядачі втікають від цензури в інтернет. Чим рейтинговішим, популярнішим є ЗМІ, тим більше шкоди воно може заподіяти, поширюючи цю заразу серед своєї аудиторії». Роман вважає, що одна з причин цензури – погана підготовка молодих журналістів, які роблять неякісний продукт і є вразливими до зовнішніх впливів.

«На нас ніхто не тисне, - запевняє головний редактор київського бюро “Радіо Свобода” Інна Кузнецова.– Я  навіть не уявляю, щоб на “Радіо Свобода”хтось наважився тиснути. Але, звичайно, загальна картина у медіа останнім часом змінилась. Колеги з різних видань доволі часто розповідають, про що їм можна писати, що – табу, з ким і проти кого “дружить”власник їхнього ЗМІ. Сказати про це голосно дозволяють собі лише ті, кого вже звільнено або ось-ось мають звільнити».

Найчіткішу відповідь на запитання, є цензура в українських ЗМІ чи вони залишаються вільними, може дати аналіз контенту. Перегляньте новини провідних телеканалів, шпальти найтиражніших газет, та порівняйте їхню інформацію зі стрічками новин незалежних інтернет-видань та інформаційних агентств – українських та зарубіжних. Запитайте себе, чи всі важливі новини донесли до аудиторії, чи в повному й не спотвореному вигляді вийшли ті, які все-таки вийшли? Так ви дізнаєтесь, чи варто покладатись на «відчуття цензури».