Конституція України гарантує кожному свободу думки і слова. Про свободу слова та вираження поглядів у нас говорять найчастіше, особливо в контексті діяльності засобів масової інформації. Що ж до свободи думки, то вона дозволяє людині вільно й свідомо робити вибір. Утім, ми нечасто замислюємось над тим, що існує не лише свобода думки, але й право на думку, яке може бути порушене – на її вибір можуть уплинути. Одним із прикладів такого впливу може бути замовна публікація, яка імітує незаангажовану думку або достовірну інформацію і таким чином спотворює уявлення аудиторії про дійсність. Опосередковано українське законодавство регулює вплив на особистий вибір, однак прямо ці питання, зокрема й ті, що стосуються замовних публікацій, не врегульовані. Спробуймо розібратися, чи можна взагалі законодавчо забезпечити безсторонність і чесність преси. Й почнімо з поняття корупції.

Корупція

Якби був ухвалений Закон України «Про засади запобігання та протидії корупції», із моменту набрання ним чинності практика джинси потенційно опинилася би під загрозою: за певного збігу обставин положення цього закону можна було б застосувати до дій засобів масової інформації. У чинному нині Законі України «Про боротьбу з корупцією» поняття корупції стосується лише державних службовців – це «діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг».

Нове поняття дещо різниться: «Використання особою наданих їй службових повноважень та пов'язаних з цим можливостей із метою одержання неправомірної вигоди, або прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб, або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди такій особі або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень та пов'язаних з цим можливостей».

Під неправомірною вигодою у законі, який поки що не набув чинності, малися на увазі «грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги матеріального або нематеріального характеру, що їх обіцяють, пропонують, надають або одержують безоплатно чи за ціною, нижчою за мінімальну ринкову, без законних на те підстав». Суб’єктами корупційних правопорушень, згідно з цим законом, можуть бути будь-які посадові, фізичні та юридичні особи, що отримали неправомірну вигоду. А отже, співробітники редакцій і незалежні журналісти також.

Введення в дію цього закону за останні півтора року відкладали вже кілька разів – як попередня влада, так і чинна. Можливо, тому, що багато понять залишались незрозумілими – наприклад, «законні підстави отримання вигоди». А може, тому, що коло осіб, які могли нести відповідальність за корупційні правопорушення, виявилось практично необмеженим. Хай там як, але 17 грудня президент України вніс до Верховної Ради новий проект Закону «Про засади запобігання і протидії корупції в Україні», який, по-перше, обмежує коло суб’єктів корупційних правопорушень, по-друге, був розглянутий і ухвалений Верховною Радою у терміновому порядку. Після підпису глави держави закон набере чинності зі дня опублікування.

Визначення корупції у порівнянні зі старим законопроектом не зазнало жодних змін. Визначення «неправомірної вигоди» ‑ також. Змінилось коло суб’єктів, які можуть бути притягнуті до відповідальності, і тепер притягнути до відповідальності за корупцію посадових осіб ЗМІ та журналістів буде не так просто. Щоб розібратись, за яких обставин це можливо, слід з’ясувати, які права має журналіст і за що він може нести відповідальність.

Інформація

Журналіст має право на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання відкритої за режимом доступу інформації. Яка ж це інформація? Фактично журналіст наділений повноваженнями доводити майже будь-яку інформацію, що не порушує певних законодавчих і моральних норм, до широкого загалу людей. Однак якщо із законодавчим обмеженням щодо інформації, зазначеним у законах «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» та «Про інформацію», ще більш-менш зрозуміло, то з моральними нормами якось не склалось.

Що ж саме закон дозволяє журналістові? По-перше, Конституцією України у ст.34 кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен (а не лише журналіст) має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб ‑ на свій вибір. Ст.1 Закону України «Про інформацію» розуміє під нею «документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі і навколишньому природному середовищі». Ст.9 цього ж закону підкреслює, що «реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб». Фактично про те саме говорить і вказана стаття Конституції України – «здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Крім того, законодавством передбачено обмеження щодо розповсюдження обмеженої за доступом інформації (ст.30 ЗУ «Про інформацію») – конфіденційної, що стосується здебільшого фізичних осіб, банківської і комерційної таємниці, та таємної, яка стосується здебільшого інтересів держави.

Пов’язана з інформацією діяльність повинна ґрунтуватися на принципах інформаційних відносин (ст.5 ЗУ «Про інформацію») – зокрема, об’єктивності та вірогідності інформації, її повноти та точності, законності одержання, використання, поширення і зберігання.

Що ж до ЗМІ, то доведення інформації до широкого загалу законодавчо врегульовується ст.20 Закону України «Про інформацію» та низкою понять, пов’язаних із «оприлюдненням (розкриттям публіці) твору» відповідно до Закону «Про авторське право і суміжні права» ‑ тобто «здійсненою за згодою автора чи іншого суб'єкта авторського права і (або) суміжних прав дії, що вперше робить твір доступним для публіки шляхом опублікування, публічного виконання, публічного показу, публічної демонстрації, публічного сповіщення тощо».

Отже, журналіст може збирати й розповсюджувати, у тому числі публічно – на відстань і до необмеженого кола осіб – будь-яку об’єктивну, точну і повну інформацію, яка одержана законним шляхом і не порушує громадського порядку, прав третіх осіб чи держави.

При цьому журналіст, як і будь-яка людина, відповідно до Конституції, має право вільно висловлювати свої думки, погляди і переконання, однак це право коригується законодавчо закріпленим обов’язком журналіста подавати для публікації об'єктивну й достовірну інформацію.

У 2008 році Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» було доповнено ст.15-1, яка регулює питання, пов’язані з поширенням інформації, що вводить в оману: «Це повідомлення суб'єктом господарювання, безпосередньо або через іншу особу, одній, кільком особам або невизначеному колу осіб, у тому числі в рекламі, неповних, неточних, неправдивих відомостей, зокрема внаслідок обраного способу їх викладення, замовчування окремих фактів чи нечіткості формулювань, що вплинули або можуть вплинути на наміри цих осіб щодо придбання (замовлення) чи реалізації (продажу, поставки, виконання, надання) товарів, робіт, послуг цього суб'єкта господарювання». Щоправда, ця стаття стосується лише захисту суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції, тобто висвітлення у ЗМІ комерційних відносин.

У той же час Закон України «Про захист прав споживачів», що розповсюджується на всіх учасників суспільних відносин при придбанні, замовленні, використанні будь-якої продукції для особистих потреб, а також їх контрагентів, у цьому розумінні іде дещо далі і забороняє нечесну підприємницьку практику – зокрема ст.19 передбачено, що «підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору». Тобто, контрагент споживача (продавець) не може і не має права організовувати публікацію матеріалу про свою продукцію чи послугу, яка може завадити покупцеві здійснити свідомий вибір. Наголошую – будь-яку послугу. І будь-яку продукцію.

І найголовніше – ст.1 Закону України «Про рекламу» встановлює, що «недобросовісна реклама – це реклама, яка вводить або може ввести в оману споживачів реклами, завдати шкоди особам, державі чи суспільству внаслідок неточності, недостовірності, двозначності, перебільшення, замовчування, порушення вимог щодо часу, місця і способу розповсюдження». А рекламні відносини так чи інакше зачіпають усіх нас, отже, стосуються кожного.

Моральний аспект

Тепер ми підійшли до найцікавішого – моральності у публікаціях. І почнемо, здавалося б, із далекого до медіапростору поняття, повністю юридичного і переповненого шурхотом важких суддівських мантій та атмосферою ввічливих академічних суперечок – «верховенство права».

Цей принцип, який в Україні визнається і діє, закріплений у ст. 8 Конституції України. Однак мало хто із журналістів замислюється над ним, коли готує для публікації черговий матеріал. А в той же час принцип верховенства права роз’яснено у Рішенні Конституційного Суду України «У справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання)» №15-рп/2004 від 02.11.2004, яке є обов’язковим на території України для всіх і не може бути оскаржене.

Відповідно до п.4.1. мотивувальної частини рішення, верховенство права – це панування права в суспільстві, і «одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства».

Тобто при визначенні правомірності публікацій не лише журналіст, але і його читач, і його суддя – у разі порушення законодавства про інформацію – буде керуватись не лише чинним законодавством, але й нормами моралі, що прийняті у суспільстві. І це право читача і судді не обмежується лише принципами журналістської етики (які відповідно до рішення Конституційного Суду України фактично прирівняні до закону, бо є закріпленим звичаєм журналістського цеху), але й дозволяє робити висновки з позицій власних переконань.

Висновки і пропозиції

Джинса, або замовний матеріал, за який журналіст, редактор або інший співробітник ЗМІ отримує неправомірну вигоду в розумінні антикорупційних законів, не може вважатися об’єктивною інформацією і не завжди є достовірною. Слід ураховувати, що свобода слова також має певні обмеження – не можна кричати «Пожежа!» в переповненому залі кінотеатру, не можна формулювати суспільну думку через замовні публікації, не можна дискредитувати конкурента чи поширювати інформацію, яка вводить в оману, і не можна порушувати загальновизнаних у суспільстві норм моралі.

Що ж робити для того, щоб джинси стало менше, а споживачі інформації – читачі – отримували повну і об’єктивну інформацію про те, що відбувається у суспільстві, не страждаючи від зловживання журналістом своїм правом на свободу вираження поглядів і переконань? Може, віднести до суб’єктів корупційних правопорушень і журналістів? Але тоді потрібно буде довести отримання журналістом «неправомірної вигоди». Адже для когось «вигодою» будуть гроші, для когось – послуги, а для когось – скажімо, можливість за руку привітатись із кумиром дитинства, яку може надати замовник необ’єктивного матеріалу. І ніхто ніколи не дізнається, хто, для кого, що і за що зробив.

На мій погляд, законодавчо цю проблему не вирішити, адже не всякий «батіг» дає свої результати, і другою стороною медалі ‑ встановлення відповідальності за «корупційні діяння» ‑ можуть бути зловживання правом карати з боку «суб’єктів, які здійснюють заходи щодо запобігання і протидії корупції». Ріст свідомості суспільства – і практичне значення верховенства права ‑ проявиться в першу чергу тоді, коли журналісти повною мірою зрозуміють, що інформація, яку вони розповсюджують, доводиться до відома необмеженого кола людей, і усвідомлять свою відповідальність за це. В такому разі не стане потреба писати цілі бібліотеки законів, в кожному із яких передбачати відповідальність за необ’єктивність аж до позбавлення волі, а читачі зможуть реалізувати своє право на думку.

Ксенія Забродська, юрист юридичної фірми «Лексфор»