Автор - Рой Ґрінслейд, London Evening Standard

Я можу лише поспівчувати Максу Мослі (на фото). Втручання в його особисте життя задля розваги читачів британського таблоїду News of the World було негідним.

Протягом останніх кількох років більшість студентів факультету журналістики, яких я навчав, погоджувалися з тим, що розкриття його особистих сексуальних схильностей не було насправді предметом суспільного інтересу. 

Я визнаю, що деякі із студентів, майже всі з яких жінки, не погоджуються з цим. Я також визнаю, що багато журналістів - і дехто з редакторів - вважають, що опублікувати таку інформацію було правильним учинком з боку газети, тому що Мослі, як керівник перегонів Формула 1, є публічною особою.

Однак це обґрунтування доволі хитке, і не в останню чергу тому що переважна більшість населення, в тому числі багато шанувальників автоспорту, ніколи не чули про Мослі.

У минулому році я був присутній на двох засіданнях, на яких Мослі виступав із промовою, і я був вражений чіткістю його висловлювань, дотепністю і мудрістю. Мослі справляє глибоке враження. Але я не можу погодитися із спробою Мослі обмежити свободу британської преси через внесення змін у законодавство, що, як може видатися, є вчинком правильним, однак насправді ховає у собі велике зло.

11 січня у Стразбурзі, в Євпопейському суді з прав людини, адвокат Мослі заявив про необхідність посилити дію положення конвенції, що захищає недоторканість приватного життя людини, шляхом висунення вимоги до видань «попередньо повідомляти» осіб, у чиє приватне життя вони мають намір утрутитися.

На перший погляд це видається цілком розумним. Безумовно, справедливо буде надати людині можливість висловитися, перш ніж вона стикнеться із вкрай бентежливою публікацією про себе у пресі, особливо якщо інформація, викладена в цій публікації, була отримана нечесним шляхом і передбачала прихований запис і зйомку.

Однак, якщо «закон Мослі» буде ухвалено, це обмежить журналістику загалом, незалежно від того, чи мова йтиме про викриття сексуальних розваг, чи про серйозні питання.

Уявіть собі, наприклад, проблему, з якою довелося б зіткнутися виданню Daily Telegraph, коли воно отримало подробиці про представницькі витрати депутатів британського парламенту. Згідно із законом Мослі, газета була б змушена попередити політиків за кілька днів заздалегідь, щоб дати їм можливість звернутися до суду із вимогою заборонити публікацію, тому що вона ставить під загрозу їхнє приватне життя.

Велика ймовірність, що суддя видав би розпорядження до того як буде скликано попереднє слухання – ймовірно, за тиждень – затримати публікацію. Звичайно, газета висуне аргумент, що розкриття цієї інформації є в суспільних інтересах. Цим вона може схилити суд на свою сторону. А може й не схилити. Але до цього часу слухання, ймовірно, коштуватиме газеті близько 10 тисяч фунтів стерлінгів, якщо вона його виграє, і цілих 60 тисяч фунтів стерлінгів, якщо вона його програє. Тепер уявіть цю суму помножену на, скажімо, 100 депутатів.

Знову ж таки, якщо закон Мослі буде прийнятий, в Daily Telegraph навіть не розглядатимуть можливість такої публікації. Це і є обмеження у дії. Видання відчуватимуть скутість у розслідуванні приватних справ осіб із-за витрат і ресурсів, які доведеться задіяти для захисту свого права на публікацію.

Ще доречнішим буде розглянути, що, ймовірніше за все відбулося, би з Мослі, якщо б його власний закон діяв, і News of the World змушена була б звернулися до нього з попереднім повідомленням перед вікопомною публікацією. Тут я скористаюся аргументом, висунутим королівським адвокатом Джеффрі Робертсоном у своєму поданні до Європейського суду від імені Media Legal Defence Initiative, благочинної організації, яка бореться за захист права на свободу вираження поглядів.

На попередньому слуханні газета надала б письмове свідчення під присягою від свого головного інформатора, жінки, особу якої згодом було встановлено під час слухання у Високому суді після виходу публікації як свідка А, в якому вона заявляла, що Мослі брав участь у секс-вечірці з нацистським ухилом.

Мослі би стверджував, – що, звичайно, і сталося, – що інформація про використання нацистської символіки є наклепом. І хоча це лише гіпотетичний сценарій, однак Робертсон вважає, що суддя дозволив би публікацію, оскільки була ймовірність того, що справа Мослі не матиме успішного вирішення у повноцінному судовому розгляді.

Тут мені доведеться не погодитися, тому що, навіть якщо на вечірці й були присутні нацистські атрибути, я не впевнений, що це служить виправданням інтересу з боку громадськості. Справа, однак, у тому, що судді, поставши перед законом Мослі, повинні будуть приймати рішення на основі непевних письмових «свідчень».

Чим складнішими будуть аргументи, тим більше коштуватимуть такі слухання.  А тим часом викривальні матеріали будуть приховані від громадськості. Редактори й видавці, стикнувшись із такими правовими обмеженнями їхньої свободи, неминуче відмовляться від проведення журналістських розслідувань.

Мені пригадується відомий документальний серіал Бі-бі-сі «Панорама», в якому було викрито  шахрайські фінансові операції покійного медіамагната Роберта Максвелла всього за кілька місяців до його смерті.

Ця програма, безумовно, порушувала недоторканість його приватного життя. Відповідно до закону Мослі, Максвелл повинен був би отримати попередню інформацію про зміст програми під час попереднього слухання, що дало б йому час замаскувати злочин, приховавши свої активи – як зазвичай він і робив – і залякати свідків, що перетворило би це викриття на нісенітницю.

Правду кажучи, Мослі у намаганні помститися News of the World ризикує обмежити дії кожного видання. Він скористався своїм винятково обурливим випадком для створення загального закону, що ставить під загрозу свободу преси.

Коли газета вперше опублікувала це нікчемне викриття садо-мазохістських оргій Мослі з п’ятьма жінками і, до того ж, виклала відео події на своєму веб-сайті, її редактор, юрист і провідні журналісти, ймовірно, уявляли собі, що їхня жертва понурить від сорому голову і зникне з поля зору громадськості.

Насправді ж вони опинилися перед фактом, що мають справу з людиною, якій нічого втрачати, оскільки її найбільшу таємницю було викрито. Мослі виявився достатньо заможним, щоб переслідувати газету у судовому порядку в судах Великобританії і Європи. Він був також достатньо розумним, щоб сформулювати правове застереження щодо його права, незважаючи на подання Робертсона і два подання від королівських адвокатів, лорда Лестера та Хізера Роджерса, що дало йому можливість шукати захисту у Європейському суді.

Іншими словами, публікація злісної, непристойної та брудної плітки сьогодні поставила під  загрозу роботу професійної журналістики. У небезпеці, перед якою ми зараз стоїмо, звинувачуйте News of the World, а не Мослі.

Рой Ґрінслейд, викладач журналістики у лондонському City University

London Evening Standard, переклад – «Медіаграмотність»