Автор - Тетяна Штифурко,  Західна інформаційна корпорація

Ухвалений закон про публічну інформацію в Україні зустріли переважно схвальними відгуками. Проте у ньому є велика кількість лазівок, які дозволяють чиновникам ігнорувати його. Яка інформація тепер залишатиметься за межами досяжності журналістів і як боротися з формальними «відписками» – тему досліджував ЗІК.

13 січня Верховна Рада насправді ухвалила два документи – Закон «Про доступ до публічної інформації» і Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо забезпечення доступу до публічної інформації)». Вони замінюють старий закон про інформацію, який був ухвалений ще у 1992 році.

Усе знову вирішує чиновник

Закон «Про доступ до публічної інформації» відкриває для громадян ту інформацію, якою володіє чиновник, окрім передбачених законом винятків – зокрема, таємної, конфіденційної та службової інформації.

Обмежувати доступ до інформації можна «виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку», а також якщо «шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні».

Безперечно, одним з найпрогресивніших нововведень цього закону є положення про те, що не може бути закритою інформація про розпорядження бюджетними коштами і державним або комунальним майном. У тому числі, громадянам може надаватися доступ до копій відповідних документів, а також інформація про прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно.

Не належать до інформації з обмеженим доступом також декларації про доходи державних службовців та членів їхніх сімей, а також осіб, які претендують на зайняття або займають виборну посаду в органах влади.

Крім того, «обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ»: тобто, якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений.

Здавалось би, що тепер чиновники будуть, як на долоні, і громадськість зможе стежити за тим, де осідають бюджетні кошти, хто і як приватизовує державне майно. Однак нові закони не позбавлені і недоліків.

«На превеликий жаль, ухвалені закони суттєво відрізняються в гірший бік, від тих проектів, які були внесені до Верховної Ради раніше. Насправді з цих двох законів викинули ключові положення, які давали серйозні гарантії доступу до інформації», – вважає член правління Української Гельсінської спілки з прав людини, співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров.

За його словами, з законопроекту видалили визначення того, що таке суспільно значуща інформація. А коли такого визначення в законі немає, то норму про те, що «можливе розповсюдження суспільно значущої інформації без згоди її власника», взагалі важко застосувати, оскільки незрозуміло, про яку саме інформацію йдеться. «Тому вирішення питання, надавати інформацію чи ні, фактично буде віддано в руки чиновника, як це було раніше», – припускає Захаров.

Таким чином, питання про те, чи дозволять норми цього закону реально контролювати роботу влади і запобігати корупції, залишається відкритим. Адже не виключено, що представники влади будуть трактувати чітко не виписані юридичні норми таким чином, щоб приховати небажану для себе інформацію.

Розгляд запитів можна продовжувати до 20 днів

Закон «Про доступ до публічної інформації» визначає право кожного громадянина звернутися з запитом на інформацію, незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні. При цьому причини подання запиту можна не пояснювати. Цим правом можуть скористатися як фізичні, так і юридичні особи, а також об’єднання громадян без статусу юридичної особи.

Запит на інформацію може бути індивідуальним або колективним і може подаватися в усній, письмовій формі або ж поштою, факсом, телефоном чи електронною поштою. Щодо письмового запиту, то він подається в довільній формі.

У своєму запиті необхідно вказати ім’я, поштову або електронну адресу, а також номер телефону, якщо він є. Потрібно подати загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено запит, – якщо, звичайно, людині про це відомо. Письмовий запит має також містити підпис і дату.

Автори даного законопроекту, мабуть, чи не найбільше розрекламували положення про те, що на розгляд інформаційних запитів тепер буде відводитись лише 5 робочих днів (тоді як раніше було 30 днів). Але у тій же 20-й статті закону передбачено, що строк розгляду запиту може бути продовжено до 20 робочих днів, якщо «запит стосується надання великого обсягу інформації або вимагає пошуку інформації серед значної кількості даних». При цьому розпорядник інформації впродовж 5 днів має повідомити про продовження розгляду запиту і обґрунтувати це.

Тобто в таких умовах цілком можна очікувати, що відповідь на запит потрібно буде чекати всі 20 робочих днів, а це фактично місяць, оскільки чиновник посилатиметься на «значну кількість даних». А за той час інформація вже може втратити свою актуальність і значущість.

Водночас у законі прописано, що в разі, якщо «запит стосується інформації, необхідної для захисту життя чи свободи особи щодо стану довкілля, якості харчових продуктів і предметів побуту, аварій, катастроф, небезпечних природних явищ та інших надзвичайних подій, що сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян», відповідь має бути надана не пізніше 48 годин з дня отримання запиту. Для цього потрібно звернутись з клопотанням про термінове опрацювання запиту і навести відповідні аргументи.

За надання інформації треба буде платити

З запитами можна звертатися не лише до органів державної влади й в органи місцевого самоврядування, а й до юридичних осіб, що фінансуються з державного чи місцевого бюджетів, а також до підприємств, які домінують на ринку або є природними монополіями (стосовно інформації про умови постачання товарів, послуги і ціни на них). Відповідати на запити зобов’язані також ті, хто володіє інформацією про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також відомостями про аварії, катастрофи і надзвичайні події.

Відповідно до закону, інформація на запит надається безкоштовно. Але якщо задоволення запиту на інформацію передбачає виготовлення копій документів обсягом більше, як 10 сторінок, запитувач зобов’язаний відшкодувати фактичні витрати на копіювання та друк. Але при наданні особі інформації про себе та інформації, що становить суспільний інтерес, плата за копіювання та друк не стягується. І тут трактування розмитого поняття про «суспільний інтерес» також віддається на розгляд чиновника.

Якщо особа не оплатила ці витрати, їй можуть відмовити в задоволенні запиту.

Закон зобов’язує розпорядників інформації вести облік запитів. Окрім того, вони повинні визначати спеціальні місця для роботи запитувачів з документами чи їх копіями, а також дозволяти робити виписки з документів, фотографувати, копіювати, сканувати їх і записувати на будь-які носії інформації.

Правозахисник Євген Захаров звернув увагу, що в законі нечітко визначена інформація про особу. Зокрема, немає розділення інформації про особу на персональні дані загального характеру і на вразливі персональні дані. «Перелік цих даних дуже бідний. Він значно менший, ніж мав би бути. Зокрема, в законі не включається етнічна належність, не включаються біометричні дані, дані про притягнення до юридичної відповідальності – кримінальної, адміністративної, дисциплінарної. І в цьому сенсі немає відповідності між цим законом і Законом «Про захист персональних даних», який був ухвалений раніше», – сказав він.

За словами Євгена Захарова, при підготовці законопроектів опустили положення про те, що збір, зберігання, поширення інформації має бути вільним і проходити, незалежно від державних кордонів. «Інформація не знає державних кордонів, Інтернет не знає державних кордонів. Це відома аксіома. Але ця презумпція, що інформаційні відносини здійснюються незалежно від державних кордонів, яка є в 10 статті Європейської конвенції, таки зникла із законопроектів. Зате там є поняття інформаційної безпеки, яке фактично вводить кордони для інформаційних відносин і суперечить їхній суті», – переконаний він.

«Усе-одно практика застосування нового законодавства, як і раніше, буде суттєво залежати від активності тих людей, які будуть його використовувати – журналістів та інших людей, які будуть намагатися здобути інформацію у державних органах та органах місцевого самоврядування. Нові закони, на жаль, не покращили суттєво ситуацію у цій сфері», – вважає правозахисник.

Влада може ігнорувати незручний для себе закон

Якщо державний орган або чиновник не володіє інформацією, щодо якої надійшов запит, але якщо йому відомо або має бути відомо, хто нею володіє, він зобов’язаний перенаправити цей запит і одночасно повідомити про це того, хто надіслав запит. У цьому разі термін розгляду запиту на інформацію відраховується заново.

Відповідь про те, що інформація може бути одержана з загальнодоступних джерел або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації, йдеться у законі.

Але досі залишається до кінця незрозумілим, чи допоможе це боротися з чиновницькими формальними «відписками», з якими, зокрема, ЗІК неодноразово стикався у своїй роботі. Особливо чиновники Львівської міської ради дуже хитро навчилися маніпулювати такими «відписками».

Тобто тут знову ж таки все залежатиме від суб’єктивного трактування представників влади, що таке «відповідь по суті» і «суспільна значущість» інформації. Іншими словами – від того, чи вигідно їм зараз оприлюднювати ту чи іншу інформацію.

Закон дозволяє оскаржувати відмову в задоволенні запиту, несвоєчасну відповідь або надання недостовірної чи неповної інформації, а також отримати відшкодування моральної і матеріальної шкоди.

Автор законопроекту «Про доступ до публічної інформації», народний депутат від БЮТ Андрій Шевченко пояснив, що паралельно були внесені зміни до Кодексу про адміністративні правопорушення, і там передбачено, що чиновник, який не відповів на інформаційний запит, буде оштрафований на суму 425-850 грн. На думку нардепа, це має мотивувати чиновників. Але з іншого боку, хіба налякає така сума посадовця, якому справді є що приховувати?

«По-друге, передбачена дисциплінарна або службова відповідальність. Оскільки у нас тепер у кожному відомстві буде персонально відповідальний чиновник за реагування на інформаційні запити, то можна його дії або бездіяльність оскаржити у начальника. Тоді будуть відповідні службові наслідки», – розповів Андрій Шевченко. Але це теж не може не викликати певного скепсису. Адже кожному зрозуміло, що у приховуванні певної інформації, швидше за все, зацікавлений не дрібний службовець, який пише відповіді на запити, а керівник того чи іншого відомства. А відповідального за запити можуть просто зробити «цапом відбувайлом», аби заспокоїти розгніваних запитувачів.

Своє право на інформацію можна відстоювати також через суд, який, теоретично, мав би бути хорошим для цього інструментом. До речі, рішення про накладення штрафу на чиновника також має приймати суд.

Сам Андрій Шевченко визнає, що цей шлях дуже не простий. Особливо – в Україні, адже в нас піти в суд означає витратити багато часу і грошей. «І тим не менше, у нас немає іншого способу змусити чиновника виконувати цей закон, аніж привчати його до того, що будь-яке незаконне рішення, яке він приймає, може бути оскаржене у суді», – підкреслив нардеп.

Тут варто зазначити, що про відмову або відстрочку у задоволені запиту необхідно буде повідомляти у письмовій формі, обов’язково пояснивши причини. А це, відповідно, можна буде використовувати при оскарженні рішення.

Медіа-експерти, попри певні недоліки, в цілому добре оцінюють новоприйняті закони, але попереджають, що в нинішніх українських умовах вони можуть не виконуватись належним чином.

Голова правління МГО «Інтерньюз-Україна» Костянтин Квурт вважає, що Закон «Про доступ до публічної інформації» може бути ефективним, якщо застосовуватиметься у комплексі. Тобто в державі повинні бути сприятливі умови для реалізації цього закону, а громадяни мають бути достатньо обізнаними щодо того, яким чином його можна використовувати для захисту своїх прав.

На думку заступника шеф-редактора інтернет-видання «Телекритика» Отара Довженка, все залежить від того, наскільки наполегливими будуть ті люди, які почнуть надсилати запити і вимагати якоїсь інформації.

«Якщо вони поступляться і створять прецедент ігнорування цього закону, то влада буде його ігнорувати, тому що він для неї дуже незручний. Якщо вони зможуть наполягти і, в тому числі, через суд добитися видачі тієї інформації, яка становить для них чи для суспільства інтерес, то можна сподіватись, що закон справді буде працювати. Якщо ж ні, то він просто поповнить масив українських законів, які не працюють», – вважає він.

«Я завжди наводжу такий приклад. Якщо ви на кухню купите якусь дуже хорошу духовку, ви можете в ній готувати кулінарні дива. Але якщо ви не користуєтеся цією духовкою, то вона буде просто підставкою під вазон. Так само і з цим законом. Він запрацює тоді, коли в Україні знайдеться критична маса журналістів, громадських активістів, які змусять чиновників його виконувати», – наголошує нардеп Андрій Шевченко.

ЗІК