29 квітня Українська служба Бі-бі-сі припинила радіомовлення. На наше прохання Андрій Куликов, ведучий програми «Свобода слова» на телеканалі ICTV, який належав до найпершого складу української редакції Бі-бі-сі, ділиться спогадами дев’ятнадцятирічної давнини. Рекомендуємо також прослухати «Монолог про розмовне радіо» Андрія Куликова (частина 1, частина 2).

Найнеприємніше враження першого місяця роботи на Всесвітній службі Бі-бі-сі у Лондоні – репліка співробітника Російської служби Бі-бі-сі до колеги: «Хто ж їх слухатиме? Там же всі розуміють російську…».

Я опинився в ліфті з двома колегами з Російської служби, які ще не знали мене в обличчя, і один із них уголос висловив сумнів щодо доцільності і майбутньої успішності Української служби Бі-бі-сі. А може, той колега лише робив вигляд, що не знав мене як працівника нової мовної служби, і навмисне хотів дошкулити?

То був травень 1992 року, коли в Лондоні працювало менше десятка співробітників нового для України радіо. Ми ще не виходили до етеру; ми навчалися. Ми дуже хотіли, щоби нас слухали в Україні з першого червня 1992 року. Ми розуміли, що для того, щоби нас слухали, якість продукту мала бути високою.

Чесно кажучи, сумніви були і в мене. Не тому, що Українську службу Бі-бі-сі могли не слухати через зрозумілість для нас російської мови. Не тому, що в Україні було чимало відданих слухачів висилань Бі-бі-сі російською. Радше тому, що я, маючи дванадцятирічний досвід роботи в газеті, насправді дуже мало знав про радіо – і менше двох місяців, відведених на навчання до першого етеру, спершу видавалися надто коротким терміном.

До сумнівів додавалося й те, що на Україну з-за кордону вже давно мовили «Голос Америки» і «Радіо Свобода», а також деякі інші закордонні радіостанції. Отже, Українська служба Бі-бі-сі виходила на ринок, на якому потрібно було чітко визначити цільову авдиторію, захопити і втримати її зацікавленість, посунувши при цьому конкурентів і долаючи скептицизм щодо провінційності та архаїчності радіо українською мовою.

Мої сумніви розвіювали британські колеги, які навчали нас. Перша керівниця Української служби доктор Елізабет Робсон, яка доти працювала в Російській службі Бі-бі-сі, здатна переконати в тому, що за наданих нам технологічних ресурсів немає такого завдання, з яким ми не впораємося. Тодішній керівник Російської служби Бі-бі-сі Девід Мортон, який постійно цікавився нашим поступом і надавав відчуття, що ми вписані в потужну корпорацію, яка не кине напризволяще. (До речі, Девід та Елізабет були поміж найдієвіших прихильників-ініціаторів створення Української служби Бі-бі-сі.) Ліз Роулі, яка подавала знання з запису і монтажу, показуючи, як легко можна виконувати найскладніші технічні завдання. Британські українки Леоніда Крушельницька і Марія Лунів, які, працюючи на технічних посадах («програмні асистенти»), допомагали зрозуміти, як живе суспільство, в якому ми тепер працюємо, та ще й робили власні матеріали, щодня навчаючи технології не за обов’язком, а з усвідомлення того, що робимо спільну справу. Не зовсім британець, але англомовний (бо ж австралієць), Лен Джексон, який ставив нам «мікрофонну манеру» і давав розуміння того, що при мікрофоні ти маєш розкритися назустріч слухачам, якщо хочеш, щоби тебе слухали.

Мої сумніви розвіювали колеги з Російської служби, які ставилися до нас із розумінням нелегкого завдання і з симпатією – не як до «молодших братів», а як до повноправних, лише менш досвідчених колег. Юрій Голігорський, який умів виразно пояснити, як під час підготовки матеріалів працюють принципи редакційної політики Бі-бі-сі. Програмний асистент Віра Гарт, яка перейшла до нас із Російської служби і була здатна заспокоїти перестрашених і непевних у будь-якій складній ситуації своєю методичністю і водночас приязністю навіть під час такого, здавалося б, механічного завдання, як різання і склеювання магнітофонної плівки. Доброзичливців і дієвих порадників у Російській службі було значно більше, ніж зловмисних чи незловмисних скептиків.

Мої сумніви розвіювали українські колеги, з якими готувалися до першого етеру. Олексій Сологубенко і Наталка Маковійчук – досвідчені радіожурналісти, які знали в радіо набагато більше за мене і давали точні й делікатні поради саме тоді, коли ті поради були потрібні. Кіра Фоменко, як і я, газетярка, яка завзято навчалася радіосправі й наочно демонструвала, що нових навичок можна набувати охоче і вдало. Володимир Романець, який взагалі не мав журналістського досвіду, коли прилетів до Лондона, але так завзято (і так професійно) опановував нову справу, що його зацікавленість і натхнення захоплювали і допомагали створювати синергію, яка, зрештою, і давала відчуття команди, що має домогтися успіху.

Мої сумніви розвіювало те, що в Україні від самого початку з Українською службою Бі-бі-сі співпрацювали журналісти з усталеною репутацією, поміж них – Микола Вересень, Ольга Бурда, Олесь Коношевич; але й те, що ми знаходили нових талановитих і активних кореспондентів, завдяки яким були здатні подавати матеріали з України.

Гадаю, що ті з нас, хто вже мав журналістський досвід, не навчалися на Бі-бі-сі принципів професійної журналістики: ми дійшли розуміння їх в Україні, через власні практику, спостереження, роздуми, помилки й успіхи. Але Бі-бі-сі й ціла галузь журналістики в Британії допомогли переконатися, що ці принципи працюють у масштабах, більших за особисті чи якоїсь окремої редакції. І це давало віру і знання того, що настане час, коли ці принципи переважатимуть і в Україні. Коли тепер чую нарікання на слабкість української журналістики і засобів масової інформації, кажу: дайте час; не нарікайте, а працюйте так, як хотіли б, щоби працювали всі; не лайте, а поміркуйте, чим ви здатні допомогти журналістам як слухачі, глядачі, читачі, як ті, в кого ми беремо інтерв’ю, як ті, хто має давати нам інформацію для дальшого донесення її до авдиторії.

Для мене Бі-бі-сі стала, окрім іншого, взірцем того, як потрібно постійно дбати про забезпечення професійного рівня працівників. Часом видавалося – навіщо черговий курс підвищення кваліфікації чи «освіжувальний курс», якщо я й так уже знаю і вмію? А виявлялося, що навіть коли вмієш, варто знову пройти найелементарніші операції, щоби зрозуміти – чому саме так швидше, переконливіше, точніше; а, отже, і зручніше для слухачів, про яких ми маємо дбати насамперед.

Я майже не пам’ятаю, про що ми розповідали українцям у першій програмі – першого червня 1992 року. Пригадую, що озвучував українською відповіді тодішнього британського прем’єр-міністра Джона Мейджора на запитання Олексія Сологубенка. Пригадую, що був гордий тим, що долучився до появи в українському радіоетері нового якісного продукту. Те, що продукт якісний, уже незабаром отримало підтвердження, коли Українську службу Бі-бі-сі почали ретранслювати; особливо показово, що наші висилання почали ретранслювати у східних і південних областях країни, де, за звичними уявленнями, потенціал знайти слухачів був найнижчий.

Я й нині беру з історії створення Української служби Бі-бі-сі принаймні частку впевненості в майбутній успішності українського радіомовлення – з історії наполегливості, завзяття, системного підходу, точно обраного часу, чітко визначених і вправно використаних ресурсів. Подібні приклади були і в друкованій, і в телевізійній галузях української журналістики. Прикро, що після тривалих чи нетривалих успіхів починають переважати заспокоєність чи зовнішні обставини і часто-густо залишаються лише спогади про успіхи.

Я пам’ятаю дуже багато з того, про що ми розповідали українським слухачам потім – і з того, про що я дізнавався з висилань Української служби Бі-бі-сі як слухач. Мені бракуватиме в ефірі і змісту, і позивних тих висилань. Мені бракуватиме голосів тих, про кого згадав і не згадав у цій публікації.

Але ж ця публікація стосується майже винятково періоду створення і дебюту Української служби Бі-бі-сі, тому всіх згадати – не за законами жанру. Тому про інше й інших – якщо цю публікацію читатимуть зацікавлено.

Якби ж я запустив зараз до етеру ті голоси й ті матеріали на ілюстрацію того, про що написав. Ото було б радіо!

Ото було Радіо.

Андрій Куликов, 1992–1995 і 2000–2007 років продюсер Української служби Бі-бі-сі