Уроки теледебатів

Фото: dt.ua

Перший крок, першу спробу було зроблено перед президентськими виборами. Минула виборча кампанія була небаченим святом теледебатів. Сім випусків Національних дебатів на Першому національному телеканалі. Нескінченні дискусії кандидатів у Президенти в найрізноманітніших ток-шоу, зокрема у «Шустер live» на тому ж таки Першому національному та у «Свободі слова» на ICTV. І все ж у підсумку залишилося враження: все це були якісь «недодебати»; належного їхнього формату так і не було знайдено.

Попереду, хочеться вірити — парламентські вибори, далі будуть нові й нові виборчі кампанії. Хотілося б, щоби помилки й прорахунки нинішніх дебатів було враховано, а оптимальний формат — знайдено.

Національні теледебати на Першому національному нагадували радше якийсь чи то вишівський, чи то навіть шкільний іспит, бо безпосередніх дискусій між учасниками не було. Схоже на те, що це стало одним із провідних чинників, які дозволили кандидатам на повну силу використовувати домашні заготовки й радше приховувати, ніж розкривати свої плани й наміри, погляди й цілі. І навіть за такого формату видається, що цілком можна було б розбити ефіри на випуски не по трійках кандидатів, а по тематичних блоках, і в кожному би брали участь усі кандидати одразу. Щоби всі разом відповідали на одні й ті самі запитання, щоб усіх можна було порівняти. Скажімо, сьогодні — внутрішня політика, завтра — зовнішня політика, післязавтра — економіка, й так аж до вільних запитань із зали та взаємних запитань кандидатів.

У такому форматі не вийшло би, що найрейтинговіші кандидати дебатують із технічними або й узагалі фриковими. Не вийшло би, що різним трійкам кандидатів діставалися запитання різної міри важливості та актуальності, а деякі взагалі видавалися, даруйте, висмоктаними з пальця, штучно накрученими.

Зрозуміло: за таких умов кандидати в Президенти мали б витрачати на участь у теледебатах більше часу, бо кожен мав би брати участь у кожному випуску. Але, може, це й було б добре? Хоча б у тому плані, що зменшило б вагу залаштункових політтехнологічних напрацювань?

А ще тоді можна було б уникнути тієї особливості минулої кампанії, до якої привернув увагу Сергій Грабовський у статті «Президентські теледебати напіввоєнного періоду»: «Вже вчетверте вона (Україна. — Б.Б.) обирає президентом політика, який ухилився від теледебатів зі своїм головним опонентом».

Утім, так категорично порівнювати Порошенка з тими ж таки Кучмою та Януковичем все ж не можна: він не ухилявся від дебатів узагалі, не мандрував трудовими колективами й не навіював виборцям, що «треба працювати, а не дебатувати». Він неодноразово був на телеефірах наживо, зокрема й у форматі дебатів. Що ж до своєї відмови від дискусій із Юлією Тимошенко, причому відмови у стилі «брехня, що одразу розкриється — це вже й не брехня», то він тоді й справді справив далеко не гарне враження. Зокрема, краще вже було би, якби він відмовив Шустерові без виправдань і посилань на «поважні» причини, яких, як тут же й з'ясувалося, насправді не існувало. Бо так він змусив замислитися: а чи вміє він узагалі казати «ні» — от просто відмовляти, а не вигадувати відмовки, хай навіть безглузді, на самісінькій межі фарсу? Бо президент, який не вміє сказати «ні», — не найкращий президент.

Але те, що вийшло в кінцевому результаті, можна було назвати телевізійним символом усієї минулої кампанії, її квінтесенцією: на одному каналі Петро Порошенко дебатував із Михайлом Добкіним — дуже зручним спаринг-партнером; на іншому каналі Юлія Тимошенко навіть майже не дебатувала, а просто була у студії разом із Ренатом Кузьміним — відповідно, він був навіть не спаринг-партнером, а просто дуже зручним тлом, на якому ще вигідніше відтінялися всі чесноти Тимошенко. Обидва найрейтинговіші кандидати отримали свої теплі ванни, в яких і хлюпалися на очах у глядачів кілька годин поспіль.

Не можна категорично порівнювати відмову Порошенка з відмовою Кучми або Януковича ще й із от якого погляду: нині це був лише перший тур. І ніхто не знав напевне, що другого не буде. Якби другий тур був, уникнути прямих дебатів із Тимошенко Порошенкові не вдалося б, а всі спроби ухиляння виглядали б уже зовсім погано. Можливо, й сама організація дебатів перед другим туром була б іншою й не мала б уже згаданих вад. І деякі претензії з боку суспільства було би знято — претензії, досить часто неоднозначні щонайменше з двох підстав.

Одна — формальна: в першому турі виборів офіційно брали участь двадцять один кандидат. Деякі з них уже під час перегонів заявили про зняття своїх кандидатур, але юридичної сили такі заяви вже не мали. То чому з-поміж двадцяти одного кандидата мали дебатувати тет-а-тет саме ці двоє? Так, соціологічні дані казали про те, що саме вони є найімовірнішими претендентами на перемогу. Але як би це виглядало з іншого боку? Глядачам — тобто виборцям — ніби прямо підказували б: обирати треба з-поміж цих двох. Дебати Порошенко — Тимошенко перед першим туром виборів виглядали б як акт маргіналізації всіх решти кандидатів, і не лише виглядали б, а й насправді були б таким актом. Дебати Порошенко — Тимошенко перед першим туром виборів виглядали б передчасними.

Це є ще однією проблемою, що потребує розв'язання: як звести в дебатах віч-на-віч найрейтинговіших кандидатів, щоб це не виглядало, мов списування з рахунків усіх решти, щоб не обмежувало виборців у виборі — зрештою, щоб не навіювало думку, буцімто перший тур виборів є лише формальністю?

Друга обставина безпосередньо пов'язана з характером політики й політичного телебачення в Україні. Бо в даному разі річ не в тім, державним є канал або власне програма чи приватними. Річ у тім, що чимало експертів від самого початку виборчої кампанії зауважували, м'яко кажучи, очевидну прихильність Савіка Шустера до Юлії Тимошенко. Тож  зовсім не виключено, що зустріч Порошенка з Тимошенко в студії у Шустера перетворилася б на гру «двоє проти одного». Савік Шустер, як і будь-який ведучий ток-шоу, може симпатизувати будь-кому з політиків, але коли він уже взявся модерувати передвиборні дискусії між кандидатами — він мав би відставити вбік усі свої симпатії. А от саме цього й не спостерігалося.

Утримаймося від підозр і гіпотез і завважмо як загальний принцип: там, де на телебаченні, та й узагалі у ЗМІ, панує ангажованість — там немає місця для змістовних, небутафорських дебатів. Там, де правлять бал джинса та інші «економічні» стосунки між телебаченням та окремими кандидатами — там справжні дебати неможливі в принципі. Джинса вбиває дебати: або те, або те.

Інший бік тієї самої проблеми. «Хіба публічні теледебати обов'язково мають звестися до ледь не кухонної сварки?» — пише Грабовський. У тому-то й річ, що в даному разі це було дуже й дуже ймовірним. Адже як проводила дебати Юлія Тимошенко? Як і чотири з половиною роки тому у змаганні з Януковичем, вона побудувала свою агітаційну кампанію на негативі й позиціонувала себе як найменше з усіх лих. «Оберіть мене, бо на всіх інших тавра нема де ставити!» — спокушала виборців Юлія Володимирівна. Той самий ефір у Шустера перед виборами яскраво це показав: Тимошенко агітувала не так за себе, як проти Порошенка. Причому агітувала без гальм, цілком у стилі: «Порошенко был голодный — проглотил утюг холодный». Тобто, що на думку спаде — те й згодиться як звинувачення. То що залишалося опонентові? Доводити, що прасок він ніколи не ковтав?

Мабуть, Порошенко міг би поставити опонентку на місце. От тільки в даному разі той, хто нападає — той і перемагає. Натиск перемагає змісти. Чи виправдовувався би Порошенко, чи оголошував би звинувачення безпідставними, чи відмовлявся б їх коментувати — а однаково програвав би. Єдиний вибір, що йому залишався, — це почати сипати такими самими звинуваченнями, на самісінькій межі безглуздості, на адресу Юлії Тимошенко. Що з того вийшло б? Вийшло б чудове шоу «Сам дурень». Вийшов би скандал — усім «соціальним» ток-шоу на заздрість.

Завадити такому розвитку подій могла би єдина людина — модератор. Якщо Савік Шустер не вважав за потрібне вгамовувати креативну фантазію Тимошенко за відсутності Порошенка, чи була б гарантія, що за його присутності все було б інакше? Упереджений, а тим паче джинсовий модератор — це не про Савіка Шустера, а констатація загального факту — робити того не стане.

Мова, знову ж таки, не лише про Шустера. Мова про політичні ток-шоу як такі, про панівні уявлення стосовно них і про те, якими вони мають бути. Що робить на українському телебаченні будь-який ведучий ток-шоу, тільки-но у студії починає пахнути скандалом? Правильно: він умиває руки й не без задоволення чекає, що з того вийде. Бо скандал — це навіть не мета, це мрія, це вершина, це апофеоз. А з іншого боку, чи часто ми стаємо свідками, коли ведучий пунктуально стежить, щоб учасники дискусії не заривалися, не маніпулювали й не роздавали неаргументованих, а то й неправдивих звинувачень? І — верх бажань — щоб учасники не лили воду й не товкли ту воду у ступі? Риторичне запитання, чи не так?

І допоки така традиція панує на нашому телебаченні, допоки головним у політичних ток-шоу залишається розважальність — про можливість повноцінних теледебатів можна забути.

Власне, Порошенко у травні зробив саме те, що зробив би будь-який політик у демократичній країні — не став би брати участі у ток-шоу, яке має репутацію скандалогенного. І його опонент так само не став би брати в тому ток-шоу участі. І всі інші опоненти. На жаль, в українській політиці все далеко не так просто. А точніше, просто далеко не так.

Але... Політичне телебачення є дзеркалом самої політики. Що вона собою являє, чудово показали Національні теледебати на Першому національному телеканалі. Де, більшою чи меншою мірою, кандидати у Президенти вправлялися в політтехнологіях, покликаних не розкрити сенси й змісти якомога яскравіше, а якомога надійніше їх приховати, закамуфлювати, потопити у зливі правильних, але порожніх слів. Наші політики не те що не готові — вони не збираються, не мають найменшого наміру показувати телеглядачам своє справжнє Я. Не мають жодного прагнення БУТИ, а не ВИГЛЯДАТИ.

Політтехнології й до сьогодні підмінюють в Україні власне політику. Доки такий стан речей не відійде в історію, доти, боюся, очікувати на справжні демократичні теледебати європейського чи північноамериканського зразку — щонайменше утопія. Зробити політику чесною, а політиків чесними — отакої дрібнички лише й бракує.

Без оновлення політики годі чекати на зміну форматів політичних ток-шоу. Без оновлення політичного телебачення, без переорієнтації його з форми на зміст годі й чекати на оновлення політики, бо в фаворі й надалі будуть політики, які демонструють форму замість змісту. Коло замкнулося?

P.S. Коли матеріал було вже написано, стали відомими дані соціологічного опитування про те, за кого українці голосували б, якби парламентські вибори були зараз. Результати засмутили: провідні позиції посідають сили відверто популістського штибу, лідери яких демонструють яскраво виражені диктаторські схильності.

Дебати є єдиним способом показати загалові, що популісти є популістами, а потенційні диктатори — потенційними диктаторами. Інших способів переконати в цьому суспільство просто не існує.

Тож до парламентської кампанії потрібно — КОНЧЕ ПОТРІБНО — напрацювати такий формат дебатів, який би змусив їх учасників показувати своє справжнє обличчя. Який би унеможливив успіх тих політиків, які тільки й роблять, що роздають направо й наліво звинувачення, не обтяжуючи себе не лише доказами, а навіть наведенням фактів. Такий формат дебатів, який би чітко виявляв політиків, що люблять не політику, а себе в політиці. Інакше на Україну можуть чекати дуже тяжкі випробування. 

comments powered by Disqus