Автори програми «Шоб шо»: «Ми не глузуємо з тих, хто в біді»

«Громадське ТБ»

16 листопада на «Громадському ТБ» стартувала нова гумористична програма «Шоб шо». Тепер щовечора п’ятниці глядачі дивитимуться, як проста й артистична дівчина Світланка розбирається в якомусь суспільно важливому питанні, радячись зі співавтором Валерою, який — за кадром.

Знайомтеся: Світлана Махнічева та Валерій Федченко. Вони — миколаївські блогери, які знімають власну програму вже четвертий рік. Спершу робили її в рідному місті під назвою «Скажите, пожалуйста» для порталу «Преступности.нет». Потім креативну парочку запросили на одеський телеканал «Академія» — там програма набула одеського колориту й назви «Я ізвіняюсь». Блогери розповіли, що не хотіли їхати, й тому жартома назвали велику суму, яка їх переконає. Але одесити погодилися. А кілька місяців тому Світлану та Валеру покликали на «Громадське». Канал раніше вже показував деякі їхні миколаївські випуски.

Отак — транзитом — Світлана й Валера потрапили у столицю. Де тепер обживаються, дивуються серйозному підходу каналу до виробництва шоу і просять підказувати їм теми й заходи, які цікаво висвітлити. Адже не забарилися й перші труднощі: «Шоб шо» не акредитували на концерт Віталія Козловського. Бо попросили дати наперед список запитань, а Світланка й Валера так не працюють. Уже не перший місяць автори програми мріють зняти випуск про іншу зірку — Олега Винника. Поки не вдається, але вірять, що все попереду.

Тому в першому випуску автори заглиблювалися в аргументи київських водіїв, які незаконно паркуються. А в одній із наступних програм намагатимуться зрозуміти, чому жінки й досі носять натуральне хутро.

Як документознавиця Світлана й мистецтвознавець Валера дійшли до такого життя, про які вади українських реалій ідеться, хто їх дивиться й навіщо в шоу суржик та матюки, — в нашій розмові.

Мову героїв — навмисний суржик Світлани й поступову «українізацію» Валери — збережено.

Маршрут: Миколаїв — Одеса — Київ

— Світлано, Валеро, розкажіть, як усе це почалося.

Світлана: Було літо 2015 року. До цього я три роки жила в Києві, але повернулася обратно додому. Роботи не було. Якось я пила — ой, тобто їла (голосно каже, нахиляючись до диктофона) в барі за рахунок друзів, побачила там керівника видання «Преступности.нет», а ми вже були знайомі, і заявила йому: «Я могу сдєлать ваш портал популярним». А він мені — «Так він і так уже популярний на все місто». Словом, я запропонувала робити свою програму. Він погодився. Програма була «під патронатом» нашого ізвєстного журналіста Андрія Лохматова. Він підкидав мені політичні теми, бо я в них не шарила. Вже на третій випуск прийшов Валєра — одразу на сценариста й оператора.

Валера: Я до этого работал в концерт-холле и снял всего два видео.

Світлана: Да, він такий собі оператор — ми просто писали вмєстє шуткі. Ну і знімать же комусь треба було.

Взагалі ідея програми виникла тому, що люди після Майдану дуже сильно почали інтересоваться політикой, а потом різкий спад почався. Ми замітили, що молодь ніколи не додивляється відео й не дочитує статті до кінця. Чого? Бо воно все сильно серйозне. Ну не може так різко в країні все змінитися — щоб люди почали читати серйозні новини!

Але це ми осозналі вже потім, а спочатку хотіли просто подурачиться й поговорити з депутатами та чиновниками типу на короткой ногє. Показать усю мою харизму. (Сміється.)

Валера: Через месяцев восемь мы узнали, что есть такое направление как гонзо-журналистика. Что есть Хантер Томпсон и остальные, и что мы в нее и попадаем.

Світлана: І стало легше. Бо скільки можна було читать, що настоящі журналісти так не дєлают. Бо ми й не є настоящі журналісти.

— А ви маєте досвід у журналістиці?

Валера: Я нет, да и Света занималась чем угодно, кроме журналистики.

Світлана: Наприклад, я работала трансвеститом в гей-клубі. Мене прігласілі туда як весьолу лічность. Хоча було й таке, що працювала фотографом на одному розважальному проекті «Преступности.нет».

Валера: Света для цього в мене навіть перекупила фотоапарат.

Світлана: Я прийшла на вакансію фотографа, хоча до того ніколи не фотографірувала. Ну, збрехала. Дуже треба були робота й гроші. Я швидко навчилася. Правда, поки не знала, що таке зум, дорогі годинники депутатів фотографувала, поступово підходячи до них з камерою — прямо впритик. (Сміється.) Через полгода мене звільнили.

Інгредієнти програми

— Які теми обиратимете для «Шоб шо»?

Валера: Социалка, политика и досуг. Мы поначалу не определяли их как основные. Снимали разное: и концерты, и опросники, и съезды партий, и конкурсы красоты. Но так получалось, что политики у нас было очень много. Ее получалось лучше всего высмеивать.

Світлана: У нас ще люди дуже налякані. Після першого випуска з сесії миколаївської міськради ми зрозуміли, що навіть якщо не задавать депутатам провокаційних питань, людям інтєрєсно, як це так можна разговарівать з ними. То ж депутат!

Валера: Мы долго выходили на идею показать людям, что это не небожители, а такое же мясо с мозгом, как и все вокруг. Что депутат — твой слуга, а не ты — его. А у нас почему-то в ментальности людей заложено другое.

Світлана: Ну да, шо це царь!

— Як визначаєтеся з темою?

Валера: Чи я прибігаю до Свєти з величезними очима, чи вона до мене і кажемо: «Робим це».

— Це обов’язково має бути щось фрікове?

Валера: Інколи фріковість вже ми забезпечуємо, а захід чи тема можуть бути звичайними. Знімали про День патріотичної пісні чи фестиваль бандуристів. Пішли по приколу й просто закохалися в бандуру обоє.

Світлана: Весь час щось нове дізнаємося.

— Ви пишете сценарій чи переважно імпровізуєте?

Валера: Ми обираємо тему й розробляємо 5–10 жартів. З ними Свєта вже імпровізує на зйомці і я щось в процесі можу підказати. Знімаємо багато матеріалу: 35–40 хвилин і намагаємося з них зробити десять. Це найважче в цій роботі.

Світлана: Я одразу не розумію весь «масштаб трагедії». А вже в процесі інтерв’ю з чиновниками, політиками чи от, як в першому випуску, поліцейськими дізнаюсь. Тому ми висновок не можемо в сценарії прописати, бо приходимо до нього в кінці.

Валера: У Свєти іноді може забрало впасти й вона починає рубати з плеча. От ми придумали жарти, але Свєта може раптом змінити якусь формуліровку. Й жарт стає образою.

Світлана: Тоді Валера підходить і каже: «Не груби людям». Я ж, буває, закипаю.

Звісно, ідеальний тролінг — коли людина знаходиться поза конфліктом й піддає йому жару, але я сама починаю психувати. А самі галімі випуски — ті, коли щось внутрі не загорєлось. Хтось дав тему, і ми розуміємо, що вона важлива, але шось не то.

Валера: В дечому ми категоричні — наприклад, дуже любимо тварин. З самого початку, не домовляючись, ми вирішили, що не сміємося з війни, Бога, божевільних і бомжів. Не глузуємо з тих, хто в біді.

— У вас у кожному випуску є костюм?

Світлана: Не в кожному, але з ним веселіше. Ну не можна було не вдітися в конус, коли їдеш по Києву й навіть я — не автомобіліст — бачу ці оранжеві пятна вєздє!

Валера: Не так костюм — скоріше образ, відповідно до якого ми діємо.

— Подивившись уривки з ваших попередніх програм, я подумала, Світлано, що ви актриса.

Світлана: Ну, ми обоє грали в аматорському театрі в університеті.

— Як змінився ваш формат із приходом на «Громадське»?

Валера: Поки ми робимо приблизно те саме. Тут програма виходитиме регулярно — щопятниці, а раніше в нас великі перерви бували й різний хронометраж. Обираємо одну основну тему, але збираємо її з кількох епізодів. А після Нового року все зміниться.

— Як саме? Вже можете розповісти?

Валера: Ще ні, бо не знаємо: якісь плани є в них, якісь ідеї в нас.

Світлана: Все буде по-другому. А поки в нас тут культурний шок, бо є люди, які роблять постпродакшн, приколи, можливість зробити озвучку, і піарщик, щоб оце ми з вами могли побазарили.

Валера: Я тепер не працюю як оператор, а я сценарист та режисер.

Навіщо гумору суржик і що не так із жартами «Кварталу»

— А взагалі це для вас складна справа — вигадувати жарти?

Світлана: Ні.

Валера: У нас почуття гумору різне. Свєта любить візуальний гумор — покривлятися, влаштувати клоунаду, а я трошки займаюся стендап-комедією, тому мені ближче текстові жарти. Пишу жарти й виступаю на відкритих мікрофонах по Україні.

— А як, на вашу думку, в українців нині з гумором? Бо всюди бачимо тільки Володимира Зеленського…

Валера: Тільки хотів сказати — поки буде монополія «Кварталу 95», все дуже погано. Проблема з гумором полягає в тому, що люди втратили можливість чути думки інших. Вони не готові слухати півхвилини. Їм потрібно п’ять секунд — і панчлайн, ще п’ять секунд — і сетап…

Світлана: От ще в цьому постоянний конфлікт. Валера, скажи просто «початок жарту» й «кінець жарту». Вічно він щось розумне закрутить, а я йому кажу: треба скоротить і спростить.

А то, що по центральним каналам показують, — це жопа. Я хоч зараз і не дивлюся, але от чотири роки тому, коли без роботи була, бачила «Квартал». З тих пір вобщє нічого не змінилося, тільки фільм вони зняли, про який всі продавщиці говорять і таксісти («Слуга народу». — «Детектор медіа») . І голосувать за Зеленського хочуть. Ну шо це, бля*ь?

Валера: Я не проти, щоб гуморист став Президентом, але не Зеленський, — то точно.

Світлана: Я счітаю, що вони, цей «Квартал», знущаються з української мови. Ми базарим на сурже, але я іскрєннє намагаюся перейти на українську мову. Я впевнена, що в цьому колі на «Громадському» в нас вийде. Он і Валера вже заговорив.

Валера: Я хочу стендап робити вже українською. Бо вона мені смішніша за російську — банально на фонетичному рівні.

— До речі, про суржик…

Світлана: Ми не принципово базаримо на сурже. Але це привертає увагу, бо це смішно. Смішніше, ніж російська й ніж українська. Але мені здається, що наш сурж — це український сурж.

Валера: І паралель з Сердючкою чомусь у всіх виникає.

Світлана: Ну бо це ж мій кумір з дитинства! Так говорить моя тітка, бабушка й півсела.

— До вас із незручними запитаннями в Верховну Раду вже ходив Роман Вінтонів — у костюмі рожевого кролика. Він називає цей жанр «дурналістикою», до речі. А пізніше Роман придумав образ Майкла Щура.

Валера: А ще ж був Дурнєв, який Яценюку давав моркву.

— Так. То чим цей формат так чіпляє нашого глядача? Чому такі проекти весь час виникають?

Валера: Так виникає один проект в один проміжок часу, потім він відмирає і з’являється наступний. А з’являються, бо людям болить.

Я в 2014 году вчився у Львові, ходив на Майдан, і тоді дуже боліло за це все. Потім повернувся в Миколаїв, а там все почало вщухати, та не хотілося, щоб так було. Який ще вибір був тоді — стати активістом, яких тисячі? У нас в Миколаєві в багатьох з них є свої цілі в цьому активізмі.

Словом, хотілось щось робить — ми подумали над тим, що вміємо, й вийшло таке.

Світлана: Ага, тоді всі на розслабоні були, хоча війна началась. А ми взялися — не через славу чи щоб як хтось. А бо все навколо возмущало.

Про місію й аудиторію

— Як вашу передачу сприймали в різних містах? Хто ваша аудиторія?

Світлана: У нас був рекорд в Одесі — 10 тисяч переглядів випуску про кінофестиваль. Ми тоді хайпанули через Melovin. Ну а шо: я його «доця» назвала й він відізвався! То на нас напала його армія фанатів, почали писати всі ці злі коментарі.

Через три хвилини після виходу одного з відео вже хтось настрочив коментар «Ведущая — чмо». Але ми з цього ржем. Це странно, але мені іногда кажеться, що мені це подобається. Я зразу уявляю образ людини, яка таке пише. Нам кажуть, що в Києві теж хейтери навалять.

Валера: В Одесі в нас була творча криза.

Світлана: Через оточення. Інша справа, коли є команда, яка переживає за несправедливість, всі ці соціально активні люди… Там таких мало. Там все комусь належить, в усіх чисто економічні отношенія. Це не погано й не добре — так є.

Валера: Справді, там всі говорять про гроші. Знайомишся — й тобі одразу ставлять два питання: ким ти працюєш і скільки заробляєш.

Світлана: І обережно так допитують, що ти можеш для нього зробить. Курортний город. Не знаєм, як в Києві буде. Але нам  треба допомога інформацією. Тому як бачитимете якусь тему, кажіть, чи якесь мєропрятіє. Нам дуже помагають наші фанати — вони оцю тему про парковку підказали.

— І багато таких є?

Світлана: Є ті, хто замість Пороха на Новий рік дивилися моє звернення. Ну, це не на нього був шарж, а на собіратєльний образ політика. Це миколаївські глядачі. Вони пишуть в Фейсбук, чекають на наші нові відео, відповідають на гадості в коментарях.

Валера: Хоча нас дивляться й у Львові, що дивно.

Світлана: Вони нас не прокляли за сурж. Нас і діти дивляться. Ну, підлітки.

— От про дітей теж хотіла спитати. Часто чуємо думку, що молоді люди вже не дивляться телебачення й не читають новин, а йдуть на Ютуб за інформацією та розвагами. Вони знають блогерів, а не телеведучих. І саме блогери мають на них найбільший вплив, до їхніх меседжів підлітки дослухаються.

Світлана: Я спочатку боялася за це, бо ми ж можемо в кадрі й «бля*ь» сказати, й про наркотікі пошуткувать. Але ми не відступаємо, а базаримо так, як всі в жизні. Увагу дітей ще костюми привертають, а далі вони вже починають в тему вникати.

Валера: Наша мова їм зрозуміліша, ніж тьоті в студії. Я не хочу, щоб ми людям розказували, як жити: треба, щоб вони на нашому прикладі зрозуміли, що можна піти й розібратися в ситуації.

Світлана: А щодо меседжів до дітей — це ідея. Нам треба задуматися, й, може, робити короткі ролики з поясненнями людською мовою для того ж Інстаграму.

Валера: Я думаю, що, по-перше, треба бути чесними. Якщо ти думаєш, що носити хутро в 2018 році — то клініка, то ти так і кажеш це своїй аудиторії.

— Ви це сприймаєте як журналістику чи блогерство? І чи розмежовуєте ці поняття?

Світлана: Ні. Мене просто бомбить і хочеться справедливості.

— Ви знімаєте «Шоб шо» шоб шо?

Світлана: Я поначалу думала, що от ми будем знімать, і люди, які совершенно не соціально активні, нічим не заінтєрєсовані, тільки оце «дом — робота — дом», зміняться. Почнуть активнічати. Але нє. Оказується, досі нас дивляться саме соціально активні люди — й стають ще активнішими.

Валера: Але все одно на щось ми їх мотивуємо. Намагаємося глядачу зрозумілою мовою пояснити ситуацію — без юридичних, політичних чи дипломатичних визначень. Просто — оцей дядя отак робить, а той так.

Світлана: Цей бидло, а цей молодець.

Валера: Словом, ми це сприймаємо як інструмент, яким можна намагатися змінити суспільство.

— Що саме в нашому суспільстві треба терміново змінити?

Валера: Я думаю, що освіту. Тому що дітям розповідають не ті речі, які потрібно. Я би більше казав про політику через історію. Діти не знають, хто такий ліберал, правий чи комуніст. Тому й не думають, яка ідеологія їм ближча, не замислюються про права людини. Якщо ми визначилися, що ми демократична держава — треба пояснювати дітям, що це означає. А в нас кажуть, ми демократи, а отой хлопчик — пі*арас. І всі всіх засуджують. Багато лицемірства навколо.

Світлана: І не тільки про політику треба розповідати. Про все. Те ж сексуальне воспітаніє треба: що є геї, є асексуали. Не надо, щоб всі вже в 13 років, як в Америці, признавалися в цьому. Але потроху треба ці речі пояснювати.

Фото: «Громадське ТБ», «НикВести»

comments powered by Disqus