«Солідарність» із «Носорогом» — знамення нашого часу?

«Солідарність» із «Носорогом» — знамення нашого часу?

13:29,
31 Липня 2015
4859

«Солідарність» із «Носорогом» — знамення нашого часу?

13:29,
31 Липня 2015
4859
«Солідарність» із «Носорогом» — знамення нашого часу?
«Солідарність» із «Носорогом» — знамення нашого часу?
Можливо, чинна влада настільки поблажливо ставиться до газети «Київський носоріг», бо щось схоже (тільки менш коштовне і менш регулярне) в Києві випускає й «Солідарність», вона ж Блок Петра Порошенка?

Чи можна щось додати до фактологічного аналізу, здійсненого Борисом Бахтєєвим у статті «Обережно, «Носоріг»!», опублікованій нещодавно на MediaSapiens? Мабуть, нічого. Чи майже нічого. Але, видається, зроблене автором цього ретельного дослідження змісту і стилістики «Київського носорога» вимагає продовження — й виходу на концептуальний рівень. Звісно, читачі MediaSapiens — люди професійні, вони самі здатні робити висновки на основі отриманої інформації, проте концептуально-понятійні узагальнення — це також інформація.

Нагадаю, у статті «Обережно, “Носоріг”!», зокрема, написано: «Вихідні дані газети зводяться до того, що а) “Київський носоріг” — аналітично-інформаційний бюлетень; б) головний редактор — Максим Книш; в) телефон редакції — з кодом (063), тобто мобільний; г) електронна адреса редакції; ґ) друкарня ТОВ “ООО СПС” (будете вимовляти — нічого не переплутайте); та д) наклад: 50000 примірників. Чималенький такий наклад, просто тобі заздрість бере. У державному реєстрі друкованих ЗМІ газета відсутня, та й у вихідних даних — жодної згадки про реєстрацію».

Все правильно. І закономірно постає запитання: як можна кілька місяців друкувати періодичне видання (є номери, отже, це, згідно з законодавством, періодика) без реєстрації? Які друкарні не побоюються брати таке майже інопланетне видання?

Можливо, суть справи в тому, що номінально «Носоріг» — не газета, а бюлетень? Але чий? Наскільки я пам’ятаю, такі бюлетені (принаймні, раніше) можна було випускати без реєстрації для внутрішніх потреб тієї чи іншої організації. Та хіба це «внутрішні потреби — десятки тисяч примірників?

Ба більше: не даремно серед афоризмів Козьми Пруткова є й такий: «Якщо на клітці слона прочитаєш напис “буйвіл”, не вір очам своїм». І якщо на титулі «Носорога» читаєш «аналітично-інформаційний бюлетень», а перед тобою типове газетне видання, то не лише пересічні читачі, а й уповноважені на те державні органи також не повинні вірити цьому написові («Зри в корінь»! — знову Козьма Прутков…). Але цього не відбувається. І знов-таки запитання — з якої причини? чому? навіщо?

І ще одна важлива річ. Наклад «Носорога» у 50 тисяч примірників, як на мене, вочевидь занижений. Я зібрав уже з десяток примірників одного числа газети, яку щедро роздають біля багатьох станцій метро і навіть біля мого будинку. Тільки на Русанівці, де я живу, встановлено кілька наметів «Руху за реформи». І всюди «Носоріг» — великими стосами, для всіх охочих і не дуже охочих. На щастя, в нас його не розкладають (принаймні, поки що) в поштові скриньки, а от Бахтєєв пише, що в його будинку за тиждень це робили двічі. А тепер прикиньмо: в місті, за даними мас-медіа, не менше трьохсот наметів «Руху за реформи», де щодня роздають кілька сотень, а в людних місцях — кілька тисяч примірників «Носорога». Одне число «бюлетеня» роздають при цьому не менше тижня, і при цьому в наметах усе одно лежать об’ємні «носорожі» пачки. Висновок, як на мене, напрошується сам: якщо перші числа могли справді мати 50 тисяч накладу, то в липні цей наклад реально став значно більшим, а вихідні дані залишилися старими, чи не так?

Отож складається враження, що такого демонстративного порушника всіх писаних і неписаних норм видавничої справи «нагорі» прикриває хтось дуже й дуже могутній. Хто саме? Охочих поміркувати над цією проблемою відсилаю до статті «Сергей Думчев и “Рух за реформы”. Кто они?» Чи на всі 100 % достовірна інформація, яка міститься в цій статті? Важко сказати — але сам факт нестачі відомостей про цей рух (що виник нізвідкіля і може витрачати дуже значні кошти) та його очільника достатньо красномовний.

І взагалі — безплатні політичні газети, постійні чи тимчасові (на час виборів), масовим накладом — це знаряддя з дуже своєрідного політичного арсеналу. Вперше це знаряддя використали більшовики в 1917 році, одержавши грубі кошти від німецького генштабу та міністерства закордонних справ для проведення масової антивоєнної кампанії в колишній Російській імперії, де з березня буяла майже нічим не обмежена демократія. Більшовицькі газети (які нерідко виступали як «робітничі», «селянські» та «солдатські» видання) випускалися в усіх губернських містах і в багатьох повітах; багатомільйонні наклади спеціально призначених для фронтовиків різноманітних «окопних правд» безплатно роздавалися у війську. Результат загальновідомий. І після взяття більшовиками влади в Росії такі газети були переважно безплатні. За їхньою допомогою було розкладене понад мільйонне військо УНР і селянські маси — їх урешті-решт спокусили ленінським гаслом: «Грабуй награбоване!».

Потім у разі потреби більшовики та підконтрольний їм Комінтерн теж не раз використовували безплатні видання: коли в 1923 році намагалися підняти Німеччину на «пролетарську революцію», коли щось відзначали (скажімо, приїзд до Москви порятованих «челюскінців») чи коли треба було засудити на масових мітингах чергових «ворогів народу». Ну а в більшовиків цю практику перейняли, йдучи до влади, нацисти, також не жаліючи коштів.

Що цікаво: перші незалежні від влади демократичні видання наприкінці 1980-х і на початку 1990-х не роздавалися, а продавалися, причому за чималу ціну — в десять — двадцять разів дорожче за офіційну пресу. А якщо й десь роздавалися, то все одно це були куплені в редакціях за гроші (здебільшого, виділені бізнесменами-кооператорами) примірники. Безплатні роздачі газет відновилися зі становленням в Україні кланово-олігархічного ладу. При цьому деякі з цих газет номінально могли мати комуністичну спрямованість, але кошти на їхнє видання бралися вочевидь не з членських внесків…

Небезпеку самого факту існування безплатних масових газет на політичну тематику, за допомогою яких великі (й не завжди чесно набуті) гроші помітно впливають на велику політику, добре розуміють у світі. Наприклад, в Ізраїлі її кілька разів намагалися заборонити на рівні закону. Торік навіть у попередньому читанні через Кнесет пройшов відповідний законопроект. Але, схоже, на тому все й заглухло: для багатьох політичних сил, і не лише в Україні, надто вигідна це річ — безплатні газети, тижневики та «бюлетені».

Отож, можливо, чинна влада настільки поблажливо ставиться до «Київського носорога», бо щось схоже (тільки менш коштовне й менш регулярне) в Києві випускає й «Солідарність», вона ж Блок Петра Порошенка? Відповідне восьмисторінкове видання лежить переді мною. На титульній сторінці написи: «Київ — Солідарність — Блок Петра Порошенка — № 3. Липень. 2015». Ну а вихідні дані тут — іще фантастичніші, ніж у «Носорога» (зберігаю написання оригіналу): «Замовник: Територіальна організація Партія “Блок Петра Порошенка” в місті Києві через керівника секретаріату Хацевича І. М. Друк ФОП “Сіренко О. В.”, наклад 20000». Схоже, принаймні, наклад у цьому числі вказано правдивий: газету роздають мляво й не повсюдно. Але факт є факт — жодних реєстраційних даних тут немає (на відміну, скажімо, від видання «Самопоміч. На пульсі життя міста», де вказано все, що належить, аж до прізвищ усіх журналістів та реального накладу — 100000 примірників). То мимоволі виникає думка: а чи справді не потрібен комусь «Київський носоріг» саме в його нинішній іпостасі? І чи не миє рука руку в плані співпраці олігархічних кланів, чи «Солідарність» із «Носорогом» — не типовий феномен нашого часу, коли ті, хто найбільше галасує про зміни та про необхідність законності, насправді прагнуть чогось зовсім іншого?

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Фото: kievvlast.com.ua
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду