«Солідарність» із «Носорогом» — знамення нашого часу?

Фото: kievvlast.com.ua

Чи можна щось додати до фактологічного аналізу, здійсненого Борисом Бахтєєвим у статті «Обережно, «Носоріг»!», опублікованій нещодавно на MediaSapiens? Мабуть, нічого. Чи майже нічого. Але, видається, зроблене автором цього ретельного дослідження змісту і стилістики «Київського носорога» вимагає продовження — й виходу на концептуальний рівень. Звісно, читачі MediaSapiens — люди професійні, вони самі здатні робити висновки на основі отриманої інформації, проте концептуально-понятійні узагальнення — це також інформація.

Нагадаю, у статті «Обережно, “Носоріг”!», зокрема, написано: «Вихідні дані газети зводяться до того, що а) “Київський носоріг” — аналітично-інформаційний бюлетень; б) головний редактор — Максим Книш; в) телефон редакції — з кодом (063), тобто мобільний; г) електронна адреса редакції; ґ) друкарня ТОВ “ООО СПС” (будете вимовляти — нічого не переплутайте); та д) наклад: 50000 примірників. Чималенький такий наклад, просто тобі заздрість бере. У державному реєстрі друкованих ЗМІ газета відсутня, та й у вихідних даних — жодної згадки про реєстрацію».

Все правильно. І закономірно постає запитання: як можна кілька місяців друкувати періодичне видання (є номери, отже, це, згідно з законодавством, періодика) без реєстрації? Які друкарні не побоюються брати таке майже інопланетне видання?

Можливо, суть справи в тому, що номінально «Носоріг» — не газета, а бюлетень? Але чий? Наскільки я пам’ятаю, такі бюлетені (принаймні, раніше) можна було випускати без реєстрації для внутрішніх потреб тієї чи іншої організації. Та хіба це «внутрішні потреби — десятки тисяч примірників?

Ба більше: не даремно серед афоризмів Козьми Пруткова є й такий: «Якщо на клітці слона прочитаєш напис “буйвіл”, не вір очам своїм». І якщо на титулі «Носорога» читаєш «аналітично-інформаційний бюлетень», а перед тобою типове газетне видання, то не лише пересічні читачі, а й уповноважені на те державні органи також не повинні вірити цьому написові («Зри в корінь»! — знову Козьма Прутков…). Але цього не відбувається. І знов-таки запитання — з якої причини? чому? навіщо?

І ще одна важлива річ. Наклад «Носорога» у 50 тисяч примірників, як на мене, вочевидь занижений. Я зібрав уже з десяток примірників одного числа газети, яку щедро роздають біля багатьох станцій метро і навіть біля мого будинку. Тільки на Русанівці, де я живу, встановлено кілька наметів «Руху за реформи». І всюди «Носоріг» — великими стосами, для всіх охочих і не дуже охочих. На щастя, в нас його не розкладають (принаймні, поки що) в поштові скриньки, а от Бахтєєв пише, що в його будинку за тиждень це робили двічі. А тепер прикиньмо: в місті, за даними мас-медіа, не менше трьохсот наметів «Руху за реформи», де щодня роздають кілька сотень, а в людних місцях — кілька тисяч примірників «Носорога». Одне число «бюлетеня» роздають при цьому не менше тижня, і при цьому в наметах усе одно лежать об’ємні «носорожі» пачки. Висновок, як на мене, напрошується сам: якщо перші числа могли справді мати 50 тисяч накладу, то в липні цей наклад реально став значно більшим, а вихідні дані залишилися старими, чи не так?

Отож складається враження, що такого демонстративного порушника всіх писаних і неписаних норм видавничої справи «нагорі» прикриває хтось дуже й дуже могутній. Хто саме? Охочих поміркувати над цією проблемою відсилаю до статті «Сергей Думчев и “Рух за реформы”. Кто они?» Чи на всі 100 % достовірна інформація, яка міститься в цій статті? Важко сказати — але сам факт нестачі відомостей про цей рух (що виник нізвідкіля і може витрачати дуже значні кошти) та його очільника достатньо красномовний.

І взагалі — безплатні політичні газети, постійні чи тимчасові (на час виборів), масовим накладом — це знаряддя з дуже своєрідного політичного арсеналу. Вперше це знаряддя використали більшовики в 1917 році, одержавши грубі кошти від німецького генштабу та міністерства закордонних справ для проведення масової антивоєнної кампанії в колишній Російській імперії, де з березня буяла майже нічим не обмежена демократія. Більшовицькі газети (які нерідко виступали як «робітничі», «селянські» та «солдатські» видання) випускалися в усіх губернських містах і в багатьох повітах; багатомільйонні наклади спеціально призначених для фронтовиків різноманітних «окопних правд» безплатно роздавалися у війську. Результат загальновідомий. І після взяття більшовиками влади в Росії такі газети були переважно безплатні. За їхньою допомогою було розкладене понад мільйонне військо УНР і селянські маси — їх урешті-решт спокусили ленінським гаслом: «Грабуй награбоване!».

Потім у разі потреби більшовики та підконтрольний їм Комінтерн теж не раз використовували безплатні видання: коли в 1923 році намагалися підняти Німеччину на «пролетарську революцію», коли щось відзначали (скажімо, приїзд до Москви порятованих «челюскінців») чи коли треба було засудити на масових мітингах чергових «ворогів народу». Ну а в більшовиків цю практику перейняли, йдучи до влади, нацисти, також не жаліючи коштів.

Що цікаво: перші незалежні від влади демократичні видання наприкінці 1980-х і на початку 1990-х не роздавалися, а продавалися, причому за чималу ціну — в десять — двадцять разів дорожче за офіційну пресу. А якщо й десь роздавалися, то все одно це були куплені в редакціях за гроші (здебільшого, виділені бізнесменами-кооператорами) примірники. Безплатні роздачі газет відновилися зі становленням в Україні кланово-олігархічного ладу. При цьому деякі з цих газет номінально могли мати комуністичну спрямованість, але кошти на їхнє видання бралися вочевидь не з членських внесків…

Небезпеку самого факту існування безплатних масових газет на політичну тематику, за допомогою яких великі (й не завжди чесно набуті) гроші помітно впливають на велику політику, добре розуміють у світі. Наприклад, в Ізраїлі її кілька разів намагалися заборонити на рівні закону. Торік навіть у попередньому читанні через Кнесет пройшов відповідний законопроект. Але, схоже, на тому все й заглухло: для багатьох політичних сил, і не лише в Україні, надто вигідна це річ — безплатні газети, тижневики та «бюлетені».

Отож, можливо, чинна влада настільки поблажливо ставиться до «Київського носорога», бо щось схоже (тільки менш коштовне й менш регулярне) в Києві випускає й «Солідарність», вона ж Блок Петра Порошенка? Відповідне восьмисторінкове видання лежить переді мною. На титульній сторінці написи: «Київ — Солідарність — Блок Петра Порошенка — № 3. Липень. 2015». Ну а вихідні дані тут — іще фантастичніші, ніж у «Носорога» (зберігаю написання оригіналу): «Замовник: Територіальна організація Партія “Блок Петра Порошенка” в місті Києві через керівника секретаріату Хацевича І. М. Друк ФОП “Сіренко О. В.”, наклад 20000». Схоже, принаймні, наклад у цьому числі вказано правдивий: газету роздають мляво й не повсюдно. Але факт є факт — жодних реєстраційних даних тут немає (на відміну, скажімо, від видання «Самопоміч. На пульсі життя міста», де вказано все, що належить, аж до прізвищ усіх журналістів та реального накладу — 100000 примірників). То мимоволі виникає думка: а чи справді не потрібен комусь «Київський носоріг» саме в його нинішній іпостасі? І чи не миє рука руку в плані співпраці олігархічних кланів, чи «Солідарність» із «Носорогом» — не типовий феномен нашого часу, коли ті, хто найбільше галасує про зміни та про необхідність законності, насправді прагнуть чогось зовсім іншого?

comments powered by Disqus