Не виборами єдиними

Скрін-шот 5 канал

Тема місцевих виборів, безперечно, визначала конфігурацію інформаційного простору в цілому й телевізійного зокрема.

Проте загальнонаціональні канали примудрялися в певних слотах ігнорувати передвиборчі баталії, воліючи висвітлювати не менш важливі теми. Приміром, чи збирається Україна проковтнути непряме, рекомендаційне, обережне тощо, але все-таки звинувачення в звіті голландських фахівців щодо технічних причин катастрофи малайзійського «Боїнга» в тому, що не закрила небо для пасажирських літаків.

Віце-прем’єр Геннадій Зубко в програмі «Погляд» з Яною Конотоп (5 канал) у понеділок, 19 жовтня, виклав міркування української сторони. По-перше, наголосив він, у звіті сказано, що Україна могла би закрити повітряний простір, а не повинна була це зробити обов’язково. По-друге, Україна діяла за всіма правилами ІКАО (міжнародна організація з безпеки авіаперельотів), закриваючи ешелони повітряних ліній поступово. Приміром, нині в світі закрито три повітряні простори — над Сирією, Нагірним Карабахом та Кримом.

Зрештою, навів пан Зубко ще один аргумент: ніхто в липні 2014-го ані в Україні, ані деінде не знав, що в терористів є така зброя, як «Бук».

Відтак, запевнив віце-прем’єр, українська влада тісніше координуватиме свої дії з Нідерландами. Надто ж після візиту голландського представника комісії з розслідування катастрофи до Києва, який очікувався 20 жовтня.

Понеділок видався дещо шоковим для шанувальників програми Андрія Куликова «Свобода слова» на ICTV. Судячи з шаленої реакції на появу в завжди респектабельного й напрочуд витриманого ведучого одіозної Олени Бондаренко користувачів соцмереж, фокус із вибуховим підвищенням рейтингу Андрієві Куликову вдався.

Адже жоден Саакашвілі з розповіддю про те, чим відрізняється щойно відкритий центр адмінпослуг в Одесі від того, що досі намагалися видати за електронне й блискавичне надання послуг у Хмельницькому, Львові чи Вінниці, не може змагатися в рейтингу скандальності з таким персонажем, як Олена Бондаренко.

Хай Куликов і змушений був виправдовуватися в спеціальній колонці для часопису «Новое время», буцімто вирішив нагадати, як нам жилося за регіоналів (наче це можна забути, включно з так званим інтерв’ю тієї ж таки Бондаренко німецьким журналістам про недостатність силових засобів проти Майдану).

Проте такий одноразовий вибух рейтингу (переважно в соцмережах), здається, коштував Андрієві Куликову втрат у найважливішому, особистому рейтингу. Який називається одним словом — «репутація».

Чи для нього все-таки важливіше зрозуміти логіку Чикатила («Дуся»), беручи участь у так званих телемостах із «ДНР» або ж запрошуючи до студії політичних трупів, від яких на тисячі миль, навіть не кілометрів, смердить тухлятиною? Здається, Андрія чимось зацікавила професія патологоанатома.

З прекрасного для автора минулого тижня виявився черговий випуск «Вересня» на «UA: Першому», де гостем Миколи Вересня був міністр культури В’ячеслав Кириленко. Вочевидь, гуманітарному віце-прем’єрові мало півгодинних виходів у «Мінкульті» на «1+1» ближче до півночі, тож він вирішив донести свої глибокі міркування до публіки в прайм-таймі середи, 21 вересня.

«Як нам реорганізувати рабкрін», чи то пак культуру, пан Кириленко, виявляється, знає. Ба більше, профільне міністерство разом із народними депутатами внесли чимало чудових законопроектів до Верховної ради. В тому числі — про меценатство, охорону пам’яток, розвиток кінематографу тощо.

Ведучий «Вересня» так глибоко переймався створенням комфортних умов для свого візаві, так допомагав йому висловити наболіле, що подеколи хотілося відвести очі від екрана. Найбільше «потішив» перл від самого Миколи Вересня, коли обговорювали необхідність ухвалення закону про меценатство. Як справедливо зауважив ведучий, це запитання він ставив міністрам культури, починаючи від Богдана Ступки, відтак чи не час уже його (закон) нарешті прийняти? У цьому питанні обидва співрозмовники виявили одностайність в оцінці високої моральності українців. Які, кляті, виявляється, обов’язково вкрадуть із меценатських 10–12 % левову частку, залишивши на «культурку» один відсоток.

Проте Микола Вересень був оригінальнішим. Він сказав, що один відсоток — це хоч щось, бо якщо не дати нічого, то й цього не буде.

Тобто, ну хай собі розпиляють 9–11 %, але ж за цей сирітський один відсоточок можна буде хоч щось зробити! Приміром, пустити ці кошти на театр.

Віддам В’ячеславу Кириленкові належне: до програми Миколи Вересня він підготувався, тож нагадував старанного учня, який нарешті, з бозна-якої спроби, все-таки вивчив матеріал перед екзаменом. Приміром, пан міністр цілком володіє інформацією про те, скільки культурних пам’яток в Україні занесено до державного реєстру (5 %!); який бюджет на культуру закладено в державний кошторис на цей рік, що вже, до речі, минає (2,5 мільярдів гривень), і чому його категорично бракує на утримання всіх культурних закладів; що до України їде «ревізор» в особі єврокомісара з культури, а це означає доступ до серйозних грошей — одного мільярда євро.

Похвалився пан міністр і створенням електронного реєстру пам’яток культури, а також — засадничою концепцією розвитку української культури. Котра, як він щиро зізнався, увібрала в себе багато з того, що пропонувалося активістами за часів Євгена Нищука в ролі міністра культури. І головне, що нині пропагує наш перший учень у царині української культури, — державне фінансування культурних закладів треба звести до мінімуму (тягти на собі всі стонадцять тисяч культурних закладів, як це було за совітів, держава не може). Тож при цьому треба створити конкуренте культурне середовище за допомогою відповідних законів (про пільгове оподаткування виробництва українських телесеріалів, те ж таки меценатство, систему грантів тощо).

Одне слово, виявилося, що шановний міністр культури активно почитує критику на свою адресу з боку культурних активістів і навіть робить із неї конструктивні висновки. Можливо, тільки для того, щоб хоч якось виправдати своє існування на цій посаді в телевізорі.

Проте найзворушливішим моментом програми було щире запитання Миколи Вересня до В’ячеслава Кириленка вже після того, як ведучий попрощався з глядачами, але (це така фішка «Вересня») залишився в кадрі.

— Чому ти мало говориш про те, що так багато робиш? — поцікавився ведучий у візаві (за точність цитати не ручаюся, але зміст був таким. — Авт.). На що наш дещо збентежений і навіть місцями заскочений скромняга-міністр відповів, мовляв, він не має часу на піар, воліючи працювати.

22 жовтня, в четвер, в ефір «1+1» з «2+2» повернулося ток-шоу «Право на владу». З живим ведучим Олександром Моторним, який 16 жовтня дебютував у цій ролі ще на «2+2». Точніше, співведучим. Адже змінений до інфернального тембру голос десь під стелею в шоу все-таки залишився.

В чому тут фішка, зрозуміти важко. Хіба що в розподілі ролей — «піднебесний» голос брав на себе амплуа модератора, коли треба було терміново перевести розмову в інше русло, якщо хтось із учасників дозволяв собі занадто ухилятися від теми. Тобто виходив за рамки критики влади за адмінресурс, що його вона безсоромно використовує на власну користь під час передвиборчої агітації на місцевих виборах.

Олександр Моторний водночас обмежився функцією надавати слово гостям та експертам чи ставити їм досить безпечні запитання. Приміром, попри те, що ми готуємося до місцевих виборів, враження таке, що всі кандидати використовують загальні гасла, які більше підходять для парламентської кампанії.

З огляду на те, що це запитання висіло на язиці в усіх притомних виборців (і навіть в Арсенія Яценюка, котрий присвятив цій темі всю свою 10-хвилинку 18 жовтня), склалося враження, що ведучий пішов найлегшим шляхом. Тим паче, він дав можливість першим відповісти на це запитання народному депутатові від БПП Олександру Черненку. Колишній голова Комітету виборців України виголосив, що його партія активно підкреслює: завдання місцевих виборів — аж ніяк не контрактна армія чи зниження тарифів, а утеплення осель та інші проблеми громад.

Ігор Палиця, мабуть, не був би людиною Коломойського, якби не розповів, що таких брудних виборів досі не бачив. На його думку, яким би падлюкою не був Янукович, але такого тиску адмінресурсу за його часів не було. І тепер, як сказав пан Палиця, аби пройти до місцевих рад, треба бути або в БПП «Солідарність», або в «партії» (перепрошую, але рука не здіймається писати тут це слово без лапок) «Наш край». Представником останньої в студії був Володимир Макеєнко, кандидат на посаду мера Києва. Синхрони колишнього тимчасового начальника Києва, якого Янукович (боже, який збіг!) призначив на цю посаду після відставки Попова через розслідування побиття студентів на Майдані 31 листопада позаминулого року оригінальністю не вражали.

Найбільш виразною ілюстрацією до використання адмінресурсу виявився сюжет про передвиборчу боротьбу в місті Глухові на Сумщині, де, за словами його авторів, чинний мер міста Юрій Бурлака, контрольований Андрієм Деркачем, видатним представником почилої в бозі ПР, більш ніж упевнений у своїй перемозі над Мішелем Терещенком. Тим самим нащадком українських промисловців і меценатів, який 12 років тому повернувся на історичну батьківщину, а кілька місяців тому отримав українське громадянство. Що й дало йому право балотуватися на посаду міського голови Глухова.

Із сюжету випливало — останній, на відміну від першого, не має жодного доступу до місцевих медіа, а відтак змушений агітувати за себе просто на вулицях і просто приречений на поразку в битві з метикованим багаторічним «господарем міста».

Як показали результати виборів міського голови в Глухові, реальна праця Мішеля Терещенка на місто, де колись жили його предки, виявилася набагато ефективнішою за весь адмінресурс пана Бурлаки. Він таки став мером колишньої гетьманської столиці. А всі звинувачення у безпрецедентному тиску та використані адмінресурсу на адресу БПП з боку учасників «Права на владу» виявилися, м’яко кажучи, не надто обґрунтованими. А нинішні місцеві вибори показали — виборець далеко не завжди ведеться на чорний чи білий піар.

23 жовтня, в п’ятницю, увагу до екрана прикувало інтерв’ю на 5-му каналі з новою начальницею одеської митниці Юлією Марушевською. Тетяна Даниленко, ведуча програми «Погляд», розпитувала візаві про все, що так обурювало прогресивну й не дуже громадськість у соцмережах одразу ж після того, як президент Порошенко 16 жовтня в Одесі представив активістку Євромайдану й філолога за освітою на посаді цього надзвичайно цікавого підприємства.

Зокрема, чи не обурили її відверто сексистські закиди переважної більшості недоброзичливців щодо цього призначення. Виявилося, що не так обурили, як засмутили. Хоча з боку колег на митниці жодного неприйняття свого призначення вона не відчуває. Попри те, що переважно її нові колеги — чоловіки. Як пояснила Юлія Марушевська, вони звикли до субординації, відтак її призначення в цьому середовищі навіть не обговорюється.

Головний меседж цієї розмови було, вочевидь, адресовано тим молодим амбітним жінкам, які досі вагаються, чому віддати перевагу — родинному затишку чи самореалізації.

Юлія Марушевська в цьому інтерв’ю справила надзвичайно потужне враження. По-перше, вона в своїх відповідях на досить провокативні запитання Тетяни Даниленко була максимально відвертою, включно з поясненнями причин лобіювання її кандидатури на посаду начальника одеської митниці головою Одеської обласної адміністрації Михеїлом Саакашвілі. Так, вони досить давно співпрацюють, і цей досвід для Юлії дуже позитивний, бо колишній президент Грузії дає всім членам своєї команди максимальну свободу. Попри всі чутки про його неймовірну авторитарність. Нова начальниця одеської митниці отримує кайф від нового виклику в кар’єрі, прагнучи звести митне оформлення вантажів до 15 хвилин. Так, визнала 26-річна філологиня, Саакашвілі міг призначити на цю посаду якогось 40-літнього дядька в краватці, але він пішов на дуже нестандартний крок, змусивши заговорити про одеську митницю всю країну. Тим самим привернувши особливу увагу до того, що на цій митниці робиться і як можна й треба боротися з хабарами.

Канал ICTV увечері суботи, 24 жовтня, повторив другий випуск прем’єрної програми незвіданого досі для українського телебачення жанру вуайєризму. Називається ця розширена до години версія кількахвилинного скетчу Сергія Свєтлакова з «Наша Раша» про чувака, який розмовляє з телевізором, «Що по телеку?»

Підглядання за тими, хто дивиться, та ще й у телевізорі, в ефірі одного з найпотужніших загальнонаціональних каналів, — це, здається, нове слово не лише на телебаченні, але й, вочевидь, у психіатрії. Ні, стежити, як реагують на телевізійні програми глядачі, подеколи справді цікаво. Та й для телевізійників, можливо, корисно. Можливо, це така собі альтернатива офіційним телевимірюванням часток і рейтингів, яка опускає авторів телепрограм з небес на землю. Але після перших 10 хвилин перегляду обличчя тих, кого обрали для розмови з телевізором, починають зливатися в такий собі вінегрет, а коментарі — в потік свідомості.

Кумедно, місцями цікаво, звісно, але нічого нового до знання про цей світ не додає. Ну хіба що знижує напругу від чергової «безбахіани», себто в нашому випадку «вілкуліани», якою останніми тижнями перед місцевими виборами в Дніпропетровську дуже вже доймали глядача канали холдингу Віктора Пінчука.

comments powered by Disqus