Наукові публікації: план по валу

Фото: Mysciencework

Були колись, у перше десятиліття після руйнації СРСР, в Україні благословенні для науковців часи, коли в науковій періодиці сміливо висувалися гіпотези й аргументи до них, точилися змістовні дискусії з гострих суспільних питань і наукові публікації не втискувалися в прокрустове ліжко бюрократичних вимог, виблискуючи сміливими й глибокими думками й несподіваними ідеями. Пригадується, навіть радянська професура, вичавивши з себе вкарбовану на рівні підсвідомості звичку цитування Маркса-Енгельса-Леніна, радо дозволяла собі писати вистраждане й виплекане, а відомі шістдесятники порадували колег та широке коло читачів цікавими й непересічними працями.

Були часи та швидко збігли.

Звісно, у хвилях гуманітарного ренесансу 90-х траплялася й піна: низькопробні дилетантські тексти, що вочевидь страждали бідністю думок або й цілковитою їх відсутністю. Утім, з того часу жодні нововведення в цьому сенсі ситуації на краще не змінили. І змінити не можуть в умовах, коли автори не те що гонорару за свою працю не отримують, а самі мають оплачувати друк власних публікацій. Видавцю ж усе одно, за що йому дають гроші – аби платили. І кількість обов’язкових докторів у складі редакційної колегії (три з яких, згідно з черговим наказом МОН № 1111 від 17.10.2012 р., до того ж мають бути штатні, тобто оплачувані!) на якість публікацій не впливає і вплинути не може.

Доктори самі оплачуються з прибутку від друку й зацікавлені в тому, щоби надходження більшали. Та й, здебільшого, не читають вони запропонованих матеріалів, у кращому разі перекладаючи цю роботу на працівників значно нижчої кваліфікації й далеко не завжди фахівців із теми.

З іншого боку, навіть особисте вичитування докторами наук поданих до друку текстів ситуації не змінило б. І річ не лише в «комерційних джерелах фінансування» видань, що мають гордий статус «ваківських», не лише в особистій зацікавленості причетних до них осіб у друкуванні всього, що надійшло.

Безвідповідальність розбещує. І самі шановні доктори й академіки у гонитві за «науковим валом», якого ніхто не читає, таки розбещуються. І подають до друку такі ж самі неякісні – аби було, або ж «секонд-хендні» речі, що десятки разів були у вжитку в інших виданнях. Або ж іще гірше: вдаються до перехресного плагіату, коли в одному й тому самому журналі, збірці, колективній монографії друкуються нібито різні за назвою й навіть темою матеріали, належні різним авторам, однак цілі сторінки в яких містять дослівно тотожній текст. Встановити його вихідне авторство в такому разі практично неможливо, а подеколи, якщо добряче пошукати в інтернеті, виявляється, що це – текст із якогось маловідомого російського видання. І що найсмішніше: навіть знайшовши «першоджерело» (ним інколи може бути й студентський реферат), ніколи не можеш бути певним, що його авторство належить особі, прізвище якої під ним зазначено.

То сміятися чи плакати, коли натрапляєш на запозичення анонімного студентського тексту в працях титулованих докторів і академіків?

Ситуація вельми сумна. Абсурдна. Привілейовані наукові видання країни, видання, самий факт друку в яких переводить публікацію в статус наукової, перетворилися на позаконкурентні, гарантовано комерційні проекти і щодалі більше перетворюються на відстійник для наукових відходів.

А отже, з погляду можливостей друку відвертої халтури різниця між згадуваними творчими часами й сьогоденням – не в якості публікацій, яка все гіршає, а в наявності певних офіційних вимог до них. Вимог, що, не запобігаючи появі низькопробних текстів, фактично вбили творчий потенціал наукової думки.

Трохи історії. 2003 року, коли тодішній ВАК вирішив «навести лад» і «сприяти підвищенню якості наукових праць», задля чого уніфікувати їх за формальними ознаками, науковці хапалися за голову: як примудритися в обмеженому обсязі тексту не лише аргументовано викласти певну ідею (в чому й полягає сенс наукової статті), а й зробити це у дисертаційній формі – з обґрунтуванням актуальності проблеми, аналізом наявних публікацій у країні та світі, що так чи так проблеми торкаються, зазначенням мети і завдань (!) публікації тощо. Та лише аналіз публікацій із проблеми подеколи потребує навіть не окремої статті, а фундаментальної праці! Скільки ж місця тоді залишиться на виклад самого змісту, самої наукової ідеї? На те, що лише й варте бути надрукованим?

Українські наукові керманичі розписалися: вони не відрізняють учених від чиновників, а наукові публікації – від бюрократичних звітів.

Не хочеш – мусиш: із часом навчилися гратися в безглузду гру, нав’язану чиновниками від науки. Однак поширених у 90-х цікавих наукових статей, що приємно вражали свіжістю, в інформаційному полі України не те щоб поменшало. Вони просто зникли. Наукові публікації із засобу донесення думки до читача перетворилися на засіб забезпечення захисту дисертацій, а для захищених – на галочку виконання запланованого обсягу робіт. Видані накладом у сотню примірників, вони недоступні не лише для широкого загалу, а й здебільшого для фахівців. Та й, виконані за єдиним лекалом, нецікаві своєю заформалізованістю й утискуванням думки в кілька сторінок, що після дотримання бюрократичних вимог залишаються власне для неї.

Однак кастрацією «малих наукових форм» нововведення не обмежилися. З «реформою» системи атестації наукових кадрів і переходом її під дах МОНу чергова злива покращень-уже-сьогодні захлиснула інформаційні обшири наукового континенту. Так, згідно з уже цитованим минулорічним наказом № 1111, кожне видання, публікація в якому тільки й може вважатися науковою, крім шести докторів наук із кожного заявленого профілю у складі редакції (а якщо видання друкує, скажімо, юридичні, політологічні та соціологічні матеріали, то докторів наук має бути 18), повинно мати свій веб-сайт, на якому ті самі статті в повному обсязі мають бути надруковані… англійською мовою. Ба більше: й саме друковане видання, згідно п. 2.12. наказу, має дублюватися англійською. Щоправда, хоч указ діє з 1 січня цього року, не вказано терміну, в який ці дві геніальні новації набувають чинності. Однак видання вже вимагають надавати разом із українським текстом його повний переклад англійською.

А тепер запитання: якщо автор спроможеться якісно продублювати свій текст англійською, чи буде йому сенс сплачувати гроші за публікацію у вітчизняному виданні, а чи краще він відішле його в закордонне англомовне та, в разі публікації, ще й отримає гонорар? З огляду на ще одну обов’язкову вимогу МОНу для претендентів на науковий ступінь – наявність закордонної публікації в так званому наукометричному виданні (переліку таких видань, як і пояснень, що воно таке та де його шукати, в інформаційному просторі України не існує), кожен упевнений у науковій цінності своїх робіт обере саме останній варіант. А у вітчизняних виданнях друкуватимуться рідною «або російською, або регіональною та/або англійською» (так у тексті наказу) мовами лише ті, хто усвідомлює низькопробність свого доробку. У жодній країні світу від науковців не вимагають дублювання своїх доробків іноземною мовою, та ще й виключно однією-єдиною, заздалегідь визначеною. Тож якою є мета наших доморощених покращувачів?

Складається враження, що впродовж останніх 10 років хтось (незалежно від прізвищ і персоналій, що обіймають керівні крісла) свідомо й цілеспрямовано, з творчим підходом до справи й розвиненою фантазією, розбудовує перешкоди для інформаційного обігу наукових ідей і розвитку наукового середовища в цілому. І хоч наприкінці минулого року директор Департаменту атестації кадрів МОНу В. Бондаренко заявив, що останні накази (№ 1111 та № 1112) викликали багато зауважень та нарікань і їх буде відкликано Міністерством для доопрацювання, того не сталося.

А науковцям залишається, як колись, писати цікаві роботі «у стіл». Або друкуватися виключно за кордоном.

Від редакції MediaSapiens. Ми вважаємо порушену тему важливою та актуальною,  тому закликаємо наших читачів приєднатися до дискусії.

comments powered by Disqus