Міфологія навколо Голодомору: стара, нова і зовсім нова

Фото: tureligious.com.ua

Здавалося б, через вісім десятиліть після початку того страхітливого явища вітчизняної історії, яке згодом отримало назву Голодомору, всі, чи, принаймні, основні крапки над «і» мають бути уже розставленими. Як не в масовій свідомості населення деяких регіонів країни, так бодай у головах тієї публіки, яка претендує на роль представників інтелектуальної еліти. Проте виявилося, що певна частина вітчизняних елітаріїв «ленива и нелюбопытна» й оперує такими аргументами й фактами, що часом волосся стає дибки. Здавалося б, у час лавиноподібного поширення інтернету досить кількох десятків хвилин, щоби перевірити цифри чи визначення; але ні – наприкінці листопада вистачало відвертих нонсенсів навіть у публікаціях знаних і начебто компетентних з багатьох питань журналістів. А про початківців та провінційних «майстрів клавіатури» (не всіх, звісно, але багатьох) і говорити не доводиться. Ох, пані й панове, якби ви вчились так, як треба…

Утім, не буду називати прізвища і вказувати на конкретні публікації – справа не в персоналіях, а в тенденціях. І вони не надто тішать.

Передусім – про річ, якої не мало би бути за жодних обставин. Знову невідь-звідки у низці публікацій вилізла цифра «81 мільйон». Мовляв, згідно з даними перепису 1926 року (в інших варіантах – за статистичними даними початку 1930-х) в СРСР жив 81 мільйон українців, українців було більше, ніж росіян, і наслідки Голодомору та насильницької асиміляції призвели до того, що українців стало у два з половиною рази менше. А якби не це, то нас би зараз було 100 мільйонів, не менше… Дехто навіть наводить як доказ на підтвердження цієї цифри відскановану сторінку з видання «На великой стройке» 1931 року – дивіться, ось документ доби, таблиця, в якій вказано число жителів СРСР різних національностей! І справді, росіян там 77.791 тисяч, а українців – 81.194 тисячі. Але ж, по-перше, в таблиці дані йдуть від більшого до меншого, і росіяни там поставлені першим рядком, українці – другим, білоруси – третім, казахи – четвертим і так далі. По-друге (і це головне) – якщо скласти всі цифри, наведені у таблиці, докупи (а там ідеться тільки про найбільш чисельні народи, далеко не про всі), то вийде: в СРСР жило тоді понад 180 мільйонів людей, а якщо врахувати непоказані в таблиці народи (з чисельність менше, ніж 700 тисяч осіб) – то близько 200 мільйонів. Реально ж такого числа населення Радянського Союзу сягнуло тільки в 1940 році, після приєднання Західної України, Західної Білорусі, Бессарабії, Північної Буковини, Литви, Латвії та Естонії… Та годі. Матеріали перепису 1926 року опубліковані, вони не становлять державної таємниці. Йдеться про друкарську ляпку (яких вистачало саме в часи «великой стройки», коли на місця кваліфікованих «спеців-шкідників» були поставлені комсомольці-добровольці), і робити на основі цієї ляпки далекосяжні висновки про «винищення українців» для освіченої людини неприпустимо.

Тим більше, що апелювання до цієї фантастичної цифри відволікає увагу від цифр реальних, які наочно засвідчують страхітливі результати штучного голоду і політики геноциду щодо низки націй та етносів в СРСР. Адже за офіційними статистичними даними, станом на 1 січня 1933 року чисельність населення СРСР становила 165,7 млн осіб у 1926 році – 147 млн), а за даними всесоюзного перепису 6 січня 1937 року (організаторів якого було репресовано, а матеріали – засекречено аж до 1990 року) – лише 162 мільйони осіб. Ба більше: за офіційними даними перепису, проведеного у січні 1939 року, населення СРСР становило 170,6 млн осіб. Як тепер відомо, дані цього перепису було за вказівкою «кращого друга фізкультурників» завищено на три мільйони; іншими словами, при тодішній високій народжуваності загальна чисельність населення Радянського Союзу відновилася тільки наприкінці 1938 року. Є відповідні дані й по Радянській Україні, тільки треба знати, де їх шукати, і вміти користуватися статистичним матеріалом. Тим більше, що справжні цифри красномовні:

- населення УСРР станом на 17 грудня 1926 року – 29 млн осіб;

- населення УСРР на 1 січня 1933 року – 32 млн осіб;

- населення УРСР на 6 січня 1937 року – 28,4 млн осіб;

- населення УРСР на січень 1939 року – 30,9 млн осіб (офіційні дані завищено щонайменше на 1 млн осіб).

Як бачимо, по СРСР загалом чисельність населення відновилася до того рівня, який був на початок 1933 року, а по Радянській Україні – ні. Ось вони, реальні результати розкуркулювання, колективізації, терору 1937–38 років і – передусім – Голодомору. Але для декого куди легше тиражувати новітню міфологему про «81 мільйон українців»…

А тепер – про інші, не менш важливі речі, щодо яких старі міфологеми поєднуються з новітніми. «Голодували всі народи, голодував увесь СРСР», – твердять ті, хто досі заперечує геноцид українців, – і що цікаво, з ними готові погодитися деякі наче прогресивні публіцисти – так, голодували всі, тільки українці трохи більше. Спробуємо розібратися по порядку.

«У блокадному Ленінграді голодували всі». Читали або чули таке? Насправді ж для партійної номенклатури під час блокади було побудовано спеціальну пекарню, де робилися навіть тістечка й торти. Під час хрущовської «відлиги» Олександр Крон зумів у романі «Дім і корабель» прозоро натякнути на це: спокушаючи героїню оповіді, до нею під час голодної й холодної зими 1941–42 років приходить негативний персонаж зі свіженьким тортом у руках. Ясна річ, що цей персонаж – не партійний діяч, а інтендант, постачальник. Але головне було сказано: хтось ці торти випікав… Крон знав, про що пише: він під час війни служив офіцером Балтійського флоту. А не міг він написати того, що стало широко відомим потім: партбос міста, секретар ЦК і член політбюро ВКП(б) Жданов у часи блокади настільки розжирів, що мусив займатися лікувальним голодуванням та лікувальною фізкультурою під керівництвом привезеного з «великої землі» літаком фахівця…

Так от: голодували не всі. Не голодувала партноменклатура вищої й середньої ланок, і про це не слід забувати. Не голодувала й та комінтернівська публіка, яку навчав, фінансував і розсилав по всьому світу Кремль (згадаймо, що нелегала Георгія Димитрова та двох його колег було заарештовано в Німеччині якраз у розпал Голодомору). Не голодували спецслужби та інші репресивні органи (недаремно ж у численних спогадах фігурують «мордаті чекісти»).

Та головне – не в цьому. Головне – цілі й засоби здійснення штучного голоду.

Погляньмо, що ж відбувалося у 1932–33 роках у Казахстані, тоді – автономній республіці у складі Російської Федерації. У цей час (з 1925 року) секретарем крайового комітету ВКП(б) був Філіп Голощокін, організатор вбивства сім’ї останнього російського імператора Ніколая ІІ. За правління Голощокіна, з одного боку, майже всі етнічні казахські землі було зібрано в межах однієї автономної республіки; з іншого боку, на думку ряду сучасних казахстанських істориків, було фактично зірвано розпочаті перед тим антиколоніальні заходи: коренізацію держапарату, перетворення казахської мови на державну, створення нових вишів (їх назвали «розсадником націоналізму»), залучення казахів до індустріальних галузей тощо. Почалися утиски нечисленної національно орієнтованої інтелігенції та експропріації земель та отар «казахських баїв-напівфеодалів» та їхніх «посіпак». А з 1929 року, з початком масової колективізації, в Казахстані спалахують десятки повстань, причому як казахів-кочовиків, так і російських та українських селян-переселенців. Серед повстанців нерідко були комуністи й комсомольці. Часом чисельність повстанських загонів становила по кілька сотень шабель і багнетів. Казахи повставали під гаслом: «Хай живе казахська влада!»; селяни-переселенці висували гасло: «Геть Радянську владу! Хай живе вільна праця!» Якщо навесні 1930 року, за даними ОҐПУ, загальна чисельність постійно діючих повстанських загонів у Казахстані становила 2 тисячі осіб, то влітку 1931 року – понад 3 тисячі. До речі, й до цього, ще за Російської імперії, казахи зі зброєю в руках підіймалися на боротьбу за свої права; найбільшим було повстання 1916 року під проводом Амангельди Іманова. Крім того, з території Казахстану до Китаю в ці роки відкочувало (часом прориваючи кордон із боями) близько мільйона казахів, із яких назад згодом повернулася лише половина. Іншими словами, недаремно слово «казах» у тюркських мовах означає «вільна людина»…

Чи можуть бути вільні люди у сталінській державі? Запитання риторичне. Щоб позбавити казахів матеріальної основи їхньої бодай відносної свободи, у республіці розпочали так званий малий Жовтень: тотальну колективізацію й переведення народу на осілий спосіб життя. У казахів забрали худобу, майно та під конвоєм доправили до «точок осідання». А худоба – не тільки головне майно кочовика, це його головний засіб до існування. М’ясо, молоко, шкури, кізяк, яким палили в юртах узимку і на якому варили їжу… Іншими словами, з казахів влада насильницькими методами прагнула зробити не-казахів. Результат: реквізована худоба або здохла з голоду, або її забили. 1933 року із 40 млн голів, які були за рік перед тим, залишилася приблизно одна десята. Полишені без засобів існування, казахи, а також слов’яни-переселенці, у яких забрали землю, худобу і збіжжя, масово помирали з голоду. Впродовж 1932–1933 років померло, за оцінками сучасних істориків Абилхожева, Казинбаєва і Татимова, понад два мільйони казахів, тобто майже половина корінного населення. Від голоду в цей час померло також до 200 тисяч представників інших етносів, що жили на території автономії.

Отож не дивно, що перепис 1926 року зафіксував наявність майже чотирьох мільйонів казахів, а перепис 1939 року – трохи більше, ніж трьох. Це наслідок як масової людської гекатомби, так і втечі за межі СРСР значної частини народу. Звісно, оцінювати на правовому й політичному рівні те, що робилося з їхнім народом, самим громадянам Казахстану, але під науковим оглядом хіба не є геноцидом знищення майже половини одного з найбільш бунтівних народів Радянського Союзу, після чого казахи до 1990-х років перетворилися на етнічну меншину на своїй власній історичній території?

А тепер погляньмо на спільне у штучному голоді в Казахстані та в Україні.

Головним тут є експропріація (простіше кажучи, тотальне відбирання) у позаміського населення не просто зерна, не просто їжі, а самих засобів до забезпечення їхнього існування. У казахів забрали всю худобу. На території УСРР у багатьох місцях забирали не тільки зерно, а й усі запаси їжі. Ба більше: забирали домашнє начиння і руйнували печі в хатах (під час зими!). А це – свідоме прирікання на страшну смерть від голоду й холоду. І ще одна спільна риса: і вздовж кордонів УСРР (юридично це були не адміністративні, як пишуть навіть деякі просунуті публіцисти, а державні кордони; в жодному офіційному джерелі радянського часу кордони між союзними республіками не звуться адміністративними), і вздовж південно-східних, тобто степових, там, де можна було кочувати, кордонів Казахської АСРР (такою була тоді абревіатура) стояли кордони з військ НКВД та Червоної армії. Північні кордони Казахстану були прикриті далеко не всі: тільки там, де жило чимало іноетнічного осілого населення; бо ж казах тікати в тайгу чи в Уральські гори не стане… І третя спільна риса: у Казахстані напередодні, а в Україні під час штучного голоду нищилася інтелігенція і згорталася «коренізація».

І, щоб не виникало сумнівів, чи здійснювався Голодомор за національною ознакою, чи ні, я процитую брошуру одного з найкваліфікованіших експертів у цій царині Євгена Захарова «Чи можна кваліфікувати Голодомор 1932–1933 років в Україні та на Кубані як геноцид?» (Права людини, Харків, 2008. – 48с.): «Відповідно до Конвенції ООН, під геноцидом розуміються певні дії, вчинені з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку. Згідно з визначенням Міжнародного кримінального трибуналу по Руанді під національною групою” слід розуміти “об’єднання людей, які мають стійкий правовий зв’язок, як-то єдине громадянство та, відповідно, певні права та обов’язки.

Тлумачення національної групи дає підстави розглядати як об’єкт злочину геноциду частину українського народу – сукупність жертв Голодомору та політичних репресій в Україні за період листопад 1932 р. – серпень 1933 р. незалежно від етнічної, релігійної та інших ознак.

Разом із тим, елемент наміру знищити частину групи полягає у “знищенні значної частини конкретної групи … частина групи має бути достатньо значною, щоб мати відповідний вплив на групу в цілому. Як свідчить практика діяльності міжнародних трибуналів, для кваліфікації злочину геноциду достатньо, щоб суб’єкт злочину мав умисел знищити суттєву частину захищеної групи. При визначенні того, яка частина групи є суттєвою, необхідно застосовувати як кількісні, так і якісні показники. Так, судова палата Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії в рішенні у справі Єлісіча (1999 р.) наголосила: 82. /…/ Обрана мішенню частина групи може бути визначена як суттєва або через умисел завдати шкоди більшості групи, про яку йдеться, або найбільш показовим членам такої групи. /…/ Геноцидний умисел, таким чином, може проявлятися у двох формах. Він може полягати у бажанні знищити дуже велику кількість членів групи, і в такому випадку він становитиме намір знищити групу en masse. Проте, він може полягати у бажанні знищити менше число обраних осіб з огляду на наслідки їхнього зникнення для виживання цієї групи як такої”. […]

У будь-якому разі кількість загиблих від голоду в період, що розглядається, складає не менше, ніж 10% від загальної кількості населення України. Без сумніву, ця частина українського народу є значною і може розглядатися як об’єкт злочину геноциду відповідно до Конвенції про геноцид 1948 р.

Слід також підкреслити, що таємні постанови ЦК ВКП(б) від 14 та 15 грудня 1932 р. повністю змінили політику українізації і поклали відповідальність за продовольчу кризу разом із селянами на провідників українізації, поклавши початок знищенню українських націонал-комуністів. Репресовані в цей період численні представники культурної, господарчої та політичної еліти (загалом ОДПУ в Україні було заарештовано у 1932–1933 роках 199 тисяч осіб, тисячі було розстріляно) відігравали велику роль у розвитку українського народу. Тому в опис групи окрім селян, загиблих від голоду, необхідно включити загиблих від політичних репресій».

Інакше кажучи, населення УСРР нищили саме за національною ознакою, а не будь-якою іншою; у світовому праві (на відміну від «совкової» ментальності, на яку слабує досі частина журналістів та політологів України) ця ознака істотно відмінна від етнічності. Тому-то так і намагаються різного штибу російські «доброзичливці», котрі пишуть про Голодомор чи знімають про нього фільми, заперечити формулювання, що підпадають під дію Конвенції ООН, визнаючи сам факт голоду і його масштабність.

А що ж було на Кубані? Знову велика цитата з брошури Євгена Захарова: «За визначенням Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії у справі Боснія і Герцеговина проти Сербії і Монтенегро, “етнічна група” представляє “культурну, лінгвістичну або іншу явно виражену відмінність притаманну меншині, як то в середині держави, так і поза її межами”. Таке тлумачення “етнічної групи” у порівнянні із становищем українців, що мешкали на Кубані, і подіями 1932–1933 років дає підстави розглядати українців Кубані як етнічну групу, яка стала об’єктом злочину геноциду. На справедливість цього твердження вказують такі аргументи.

Політика українізації територій, де компактно проживали етнічні українці була офіційною політикою СРСР. За Всесоюзним переписом 1926 р. на Кубані налічувалося 915 тис. українців, що складало 62% населення. Вони загалом зберегли свою мову і культуру: 729 тис. назвали рідною мовою українську. У деяких районах Кубані українців було 80% і навіть 90%... […] Число українських учнів, які навчалися в українських школах, зросло з 12% в 1928/29 навчальному році до 80% в 1931/1932 році.[…] Таємною постановою ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1932 р. політика українізації була припинена. Українське культурне життя на Кубані було знищене: усі українські школи і книговидання переведені на російську мову навчання, газети, журнали, що виходили українською мовою, були закриті, як й інші культурні українські інституції. Багато їхніх працівників було репресовано, як ворогів радянської влади. Таємною постановою ЦК ВКП(б) від 15 грудня українізація припинялася і в інших районах компактного проживання українців».

Отже, на території України геноцид здійснювався за національною, а на Кубані – за етнічною ознакою. Голодомор же в УСРР відрізнявся від того голоду, що був на більшості інших територій СРСР, своїм змістом; це – не тільки терор голодом, а й свідоме обезголовлювання нації та її упокорення шляхом ліквідації найбільш активної частини населення, тобто знищення нації як такої без повного знищення людей, що належали до неї. До речі, схожої думки дотримувався й автор терміна «геноцид» Рафаель Лемкін, але він, схоже, й досі невідомий «просунутим» і «прогресивним» журналістам…

comments powered by Disqus