Впливи, які підштовхнули Росію до конфлікту

Фото: echo24.cz

Колись одна з американських лабораторій у сфері національної безпеки розпочала новий проект, інформація про який потім чомусь швидко зникла з її сайту. А преамбула там була цікавою: в ній було зазначено, що перш ніж трансформувати світ, лідери описують майбутні зміни у книжках за 10–15 років до власне подій. І як приклад було наведено прізвища Гітлера й Леніна. За цим проектом треба було шукати подібні «революційні» ідеї в інтернеті. Тобто шукати варіант відкритого впливу.

Є також типи впливів на політику й політиків, про які ми і не здогадуємося. Муссоліні як революціонера створила його коханка, що народилася в Чернігові, Балабанова, яка потім, працюючи в комінтерні, знала і Леніна, і Троцького, і всіх інших. І тільки ми її не знаємо. Гітлер до війни 1914 р. не був антисемітом. Ним його зробили в Мюнхені білогвардійці — балтійські німці, які знали «Протоколи сіонських мудреців».

Тому є ще одна складова, яку слід враховувати в застосуванні Росією методів гібридної війни. Це те, що вплинуло і впливає на Володимира Путіна в прийнятті таких рішень. Приймемо гіпотезу, що це люди, які активно просувають ті чи інші ідеї. Завдяки спілкуванню їхній вплив виявляється сильнішим, аніж вплив книжок.

Це Владислав Сурков, який вважає, що імперія жива лише тоді, коли розширюється. Саме тому він мав відношення до створення й просування концепції «русского міра». Реально він то відходить, то наближається до Путіна (див. його інтерв'ю під назвою «Я був із великою людиною», у двох частинах). Все це полюс практики, хоча Сурков знає всі новітні підходи й на рівні теоретика. Саме він багато в чому сконструював політичну систему сучасної Росії. Україна списує на нього багато з негативних дій Росії по відношенню до України.

Белковський пише про нього іронічно: «Сурков вкладав значні ресурси в піар себе самого не як просто найсильнішого політичного менеджера Росії, але й видатного інтелектуала всесвіту; ми пам'ятаємо його програмні статті про Хоана Моро і Хорхе Луїса Борхеса, справедливо приписуваний йому роман "Біляноля", що був виданий під псевдонімом Натан Дубровицький, в обговоренні якого повинні були брати участь десятки провідних представників творчого і нетворчого середовища; тексти типу "Націоналізація майбутнього" та подібне».

Полюс теорії закривав, правда, не завжди, а час від часу, Дугін. Тому стаття про нього звалася «Мозок Путіна». Думаю, на авторів вплинула відома в Америці книга «Мозок Буша» про Карла Роува. Але тоді в американців був жарт, що ви ж знаєте, яке найслабкіше місце Буша, тому вам повинен бути відомий статус Карла Роува. Цей жарт ніяк не переноситься на взаємини Путіна й Дугіна. Але Дугін займається геополітикою і євразійством, а ці сфери виштовхують Росію на важливіше місце, ніж те, на якому вона тепер, тож саме це відповідає інтересам Путіна.

Дугін бачить нову євразійську цивілізацію як таку, що відкине від себе все західне. Умланд узагалі розглядає Дугіна як неофашиста. Він вбачає в цьому російський варіант ідеології єврофашизму. Все це викликає зрозумілу негативну реакцію з боку прихильників Дугіна.

Дугін ще цікавий своїм інтересом до давніх філософських течій, до того ж, він чи не єдиний, хто працював у радянському архіві з матеріалами німецької «Аненербе» разом із Вороб'євським, який залишив про це деякі спогади. Вороб'євський каже, що саме завдяки його знайомим їм вдалося потрапити в цей архів. До речі, всі вважають, що Дугін потрапив до архіву завдяки власному батьку, який був генералом ГРУ. Інші джерела стверджують, що він працював на митниці.

Спогади Вороб'євського про Дугіна цілком позитивні. Дугін, навпаки, досить негативно відгукується на Вороб'євського та їхню співпрацю. Про книгу Вороб'євського взагалі каже, що все це матеріали самого Дугіна, тому це взагалі плагіат. Вороб'євський свій жанр позначає як «православна конспірологія», а книга його зветься «Дорога до Апокаліпсису» [Воробьевский Ю. А. Путь к Апокалипсису, или Стук в золотые врата. — Сергиев Посад, 1999].

Дугин теж конспіролог, у нього й книжки виходили з такою назвою. Зрозуміло, що в них підступний Захід розвалює СРСР через Інститут системних досліджень Гвішіані. У виборі однополярний чи багатополярний світ Дугін є прихильником багатополярного. Слід також згадати, що Дугін вводить поняття шостої колони як людей при владі. І звична п'ята колона, й нова шоста є прозахідними. Але перші є відкритими ворогами, вони проти Путіна, а другі — і за Путіна, але й за Захід. Вони є ворогами не країни, а цивілізації, оскільки хочуть увійти в західну цивілізацію. І сама вони, за Дугіним, стримують путінські патріотичні кроки.

Путін все життя залишається такою собі закритою фігурою. Тому його реальні думки й інтереси мало кому достеменно відомі. Ті, хто знають, не пишуть на ці теми. Ті люди, які публічно висловлювалися, що саме вони зупинили вибір Єльцина на Путіні, закінчували своє життя погано. Це Березовський чи банкір Пугачов, який тепер переховується, подейкують, у Франції.

Снегова в роботі про впливи на Путіна не згадує Дугіна, а називає, наприклад, Юр'єва. Вона також називає імена російських філософів минулого — Бердяєва, Соловова, Ільїна, яких інколи цитує Путін. Нам здається, вони не можуть мати такого впливу, як живі автори. З іншого боку, хоча тексти пишуть спічрайтери, вони все ж виконують при цьому завдання того, на кого вони працюють. Тим паче, що в Ільїна є приємні для Путіна висловлювання а кшталт того, що політика — це не промови, а мовчання й дія, що жодна держава не базується на довірі, що Росії потрібна сильна влада. До речі, про Ільїна вже встигли написати статтю як про філософа Путіна. Або така цитата з Ільїна: «Марно було би вказувати нам на історію західних народів. Хоча б у силу того, що це була інша історія. І ще тому, що жоден із західних народів не шукав порятунку в демократії після 30-40-річного тоталітаризму. І особливо тому, що добре для одного народу, може принести іншому смерть». Як бачимо, перед нами знову особливий шлях.

І ось ще одна цитата на ту ж тему. Оскільки це улюблений філософ Путіна, то ми теж її наведемо (цього разу мовою оригіналу, щоби передати гру слів): «России надо не заимствовать и не подражать, а искать и находить свое, только для нее подходящее. Нам, русским людям, надеяться не на кого; и бремя наше мы должны поднимать и нести сами. Не можем же мы надеяться на то, что какие-то другие, нерусские люди сумеют понять своеобразие России, постигнуть ее душу, ее дух, ее веру, ее природные трудности и внутренние (душевно-духовные!) недочеты и изобрести для России тот новый политический строй, который ей необходим… Иностранцы не знают России и не понимают ее; они боятся ее и собираются навязать нам свой политический штамп в расчете, что он разложит и обессилит Русское Государство».

Юр'єв (із 2014 року він, до речі, вивів увесь свій бізнес у США) відомий книгою «Третя імперія» [Юрьев М. Третья империя. Россия, которая должна быть. — М., 2007]. В інтерв'ю Юр'єв дає своє визначення імперії. Для нього це державне утворення з сакральними, вищими цінностями, а не просто орієнтоване на високий рівень життя. Він перераховує імперії релігійні, національні й демократичні, до останньої він, до речі, відносить США. Тут він бачить у ролі такої ідеї демократію та її просування. В Росії він поки що не бачить національної ідеї.

Цікаво, що колись військові США замовляли історикам окрему роботу з аналізу імперій і пошуку ефективних механізмів, які в них діяли. Там аналізувалися чотири імперії. Наприклад, у Римській їх зацікавили дві речі: надання римського громадянства як ціннісна річ і включення місцевих богів захоплених регіонів в загальний пантеон римських богів на другорядні місця. А з воєнного погляду урок Римської імперії полягає в тому, що вони раніше за своїх супротивників трансформували свої сили, поки ворог ще не мав подібних можливостей. У тексті розглядаються імперії Олександра Великого, татаро-монголи, Рим, Наполеон. Але основний акцент робиться, зрозуміло, на тому, як у цих імперіях здобували військові перемоги.

Цей текст 2002 року, розсекречений лише 2008-го, зветься «Військові переваги в історії» (див. про нього тут, тут і тут). Тобто імперії залишаються в колі інтересів і сучасних держав теж.

Повертаючись до Юр'єва, слід додати, що особисто на мене найбільший вплив свого часу справила його стаття «Фортеця Росія». Усе «імпортозаміщення» останнього часу базується на ідеології цієї роботи. Наприклад, там ішлося і про заміщення західної музики, але для цього наперед пропонувалося створювати власну. Там ішлося про небажаність проведення відпусток за кордоном, для чого пропонувалося запровадити невигідний курс долара. Він пропонує в якості концепції для президента саме доктрину ізоляціонізму, де контакти зовнішні будуть малими, якщо порівнювати їх із внутрішніми впливами. Наприклад, пропонуються спеціальні механізми дестимулювання імпорту, щоби замкнути країну саму на собі.

У Юр'єва є також стаття в «Комсомольській правді», стосовно якої в інтерв'ю він сказав, що через неї йому довелося писати пояснювальну в ФБР. Щоправда, чому він пише пояснювальні в ФБР, він, даруйте за каламбур, не пояснив :) Стаття називається «Внутрішній ворог і національна ідея». В ній ідеться про розрізнення опонента й ворога. Юр'єв також намагається сформулювати основні риси національної ідеї Росії:

- Росія — велика держава,

- Росія — російська (рос. русская) православна держава,

- Росія — імперська держава,

- Росія — спільна держава,

- Росія — вільна держава.

У вищезгаданому інтерв'ю він каже про тих, хто виходив протестувати на площу, відповідаючи на питання, чи вороги вони: «Для мене вони не просто вороги, вони мені естетично чужі й неприємні. Я взагалі не люблю інтелігенцію. Хоча з неї й походжу, але не дуже її люблю. Не плутати з інтелектуалами! Американські професори не є інтелігенцією, навіть якщо вони нобелівські лауреати. Я сам також інтелектуал і досить освічена людина. Але інтелігенція — фі!».

Про Путіна він каже: той розуміє, що пішов ва-банк. Для такого рішення потрібна справжня воля. В країни є й розум, і руки, але первинною може бути тільки воля.

На книгу «Третя імперія» всі звернули увагу в 2014 р., бо там виявився план розчленування України. Ту саму лінію можна було побачити задовго до реальних подій у творах фантастів. Про це попереджав і професор Хомяков в інтерв'ю 2008 року.

Досить упливовою постаттю є архімандрит Тихон (Шевкунов). Цікаво, що він випускник ВГІКу, який став духівником Путіна. Ім’я його стало відомим після виходу в 2008 році створеного ним фільму про загибель Візантійської імперії (див. дикторський текст літературного сценарію та книгу, що вийшла пізніше [Тихон, архимандрит. Гибель империи. Византийский урок. — М., 2008]). У чомусь приголомшливим для глядача був акцент фільму про загибель Візантії через жадібність її еліти, а також те, що багатства розграбованого Константинополя стали основою подальшого збагачення Європи.

На зустрічі з глядачами фільму архімандрит Тихон розповів: «Цей фільм робився як така собі "партитура": я очікував, як відреагують різні люди. Але такого резонансу я все одно не очікував, мене це здивувало. Вже вийшло близько п'ятиста публікацій, присвячених обговоренню цього фільму».

Остання його книга, тираж якої більше мільйона, зветься «Несвяті святі» [Тихон, архимандрит (Шевкунов). Несвятые святые. — М., 2012]. Вона розповідає про його перехід до віри, серед персонажів є й досить відомі постаті, як-от Бондарчука чи Бітова. При цьому Путіна не згадано жодного разу. В інтерв'ю «Голосу Америки» архімандрит Тихон сказав, наприклад, про радянське минуле: «Було й те, що західній людині не зрозуміти до кінця: це відчуття дивного єднання, подолання величезних труднощів, вирішення гігантських завдань. Навіть те, що тоді звалося радянським патріотизмом, було для більшості людей вираженням любові до Вітчизни, а зовсім не патріотизмом більшовицьким, комуністичним. Суперечливий, але невід'ємний із нашої історії період життя російського народу в XX сторіччі набагато складніше явище, аніж простий ланцюг подій, якому можна поставити або мінус, або плюс».

Таким чином, ми бачимо деякі найважливіші характеристики держави для Путіна, підтримані його оточенням. Це її імперський характер, який є радше сакральним, аніж не фізичним. Це її статус великої держави, заради чого він готовий робити навіть неадекватні з погляду інших кроки. Це її історія і культура, кращі й багатші, ніж в інших народів. Це її армія і флот, які завжди були найголовнішими її союзниками. Це все стратегічні характеристики. А от тактичне вирішення того, як наблизитися до цих параметрів, поки що відстає.

Причому тут усе дуже прозоро: чудово видно, чого немає і що є, але не повинно бути в розвитку країни. Сурков, наприклад, каже, що корупція — це ворог демократії, що корупція замінила конкуренцію.

Ось анонімна, але приписувана йому стаття, — «Націоналізація майбутнього». Тут він захищає власну ідею суверенної демократії. Дмитро Биков, до речі, виступив різко проти цієї ідеї. В цій роботі Сурков, крім усього іншого, каже про виробництво смислів, які будуть інтерпретувати загальноєвропейські цінності, але називати російські цілі. Знову, як ми бачимо, головні зусилля спрямовані на те, щоб відгородитися від світу.

В іншому інтерв'ю Сурков каже, що експансія — це єдиний засіб виживання. До речі, деякі політичні психологи називали Путіна експансіоністом. Сурков навіть каже, що він не бачить нічого поганого у вступі в НАТО. Він вважає, що участь у блоці не позбавляє країну суверенітету. Але при всьому цьому не слід забувати й того, що під час розстрілу Майдану Сурков був у Києві.

Це все кажуть російському лідеру на вухо або публічно, прямо й опосередковано, намагаючись змусити його піти конкретним шляхом, зробити чіткий            вибір. А він зі свого боку намагається зробити так, щоби рішення за межами кабінету було вже єдиним, бо часу на  роздуми в нього немає.

Ще є індивідуальні психологічні особливості російського президента. На тему такого психологічного портрету Путіна спецслужби, мабуть, написали вже сотні сторінок. Але все це закриті для публіки тексти. До речі, принципова відмінність аналізу спецслужб від досліджень окремих психологів полягає в тому, що інструментарій спецслужб  об'єктивніший.

Візьмімо висновок Поста, який свого часу створив такий центр у ЦРУ, а зараз викладає в університеті. Він каже: президент «сприймає себе як сучасного царя, що відповідає за російськомовних людей. Але найважливіша людина для нього — це сам Путін, а не російські люди». Дослідник вважає, що в дитинстві над Путіним знущалися, тому «він обрав бойові мистецтва, щоб його не зневажали інші діти. Ту саму поведінку ми бачимо в його лідерстві». Тобто ядерні ракети дорослого є еквівалентом дитячого дзюдо.

Інші дослідники кажуть про наполеонівській комплекс Путіна. Його зріст становить 170 см, серед світових лідерів нижча за нього лише Ангела Меркель. Малий зріст у цьому випадку людина компенсує своєю «великою» політикою. Взагалі психологи дали дуже багато різних характеристик психологи, що свідчить про відсутність об'єктивних методик створення таких психологічних портретів [див. тут, тут, тут, тут і тут].

В іншій роботі Пост підсумовує свої думки: «Що керує Путіним у його агресивних діях в Україні? Поведінка Путіна спонукала Мадлен Олбрайт охарактеризувати російського лідера як "людину, що марить", а Ангелу Меркель — стверджувати, що Путін "живе в іншому світі". Наша оцінка особистості Путіна та його політичної поведінки каже, що він не марить, це радше розумний і рішучий індивід, в якого є сильна потреба у владі та контролі. Багато хто розглядає дії Путіна як намагання повернути Радянський Союз, але Путін знає, що СРСР неможливо відновити, і сформулював це так: "Ті, хто хоче повернутися назад, не мають мозків". Однак портрет Петра Великого, що висить у його кабінеті, свідчить, що Путін розглядає себе як сьогоднішнього царя, який не може перенести загрози власній імперії. Розглядаючи себе і Росію як одне й те саме, Путін є неперевершено самозакоханим, кожен крок якого вираховується так, щоб захистити свій імідж і цілі, яким суттєво загрожує сучасна криза» (див. біхевіористську методологію аналізу вчинків лідерів, яку розробляють військові аналітики тут, тут, тут, тут, тут, тут, і Connors B.L. Decision-making style in leaders: uncovering cognitive motivation using signature movement patterns // International Journal of Psychological Studies. — 2015. — Vol. 7 — No. 2). Дж. Пост також оцінює відомі фотографії Путіна в стилі мачо як такі, що передають безстрашність, міць, контроль. Він акцентує на тому, що вони масово з'явилися в 2008 році, коли Путін передав владу Медведєву, щоби продемонструвати, хто є справжнім лідером країни.

Рішення про гібридну війну є результатом дії багатьох факторів, серед яких важливими були й  зазначені вище персональні характеристики лідера. Тобто на остаточне рішення впливає все: від моделі світу до індивідуальних психологічних рис. Лідери не завжди дослухаються до своїх радників, але себе вони слухають завжди.

comments powered by Disqus