Воєнний конфлікт у медіа з погляду науковців

Фото — Edith Spielhagen

5–7 жовтня в Києві відбувся воркшоп «Твітити про війну — соціальні медіа та висвітлення війни в Україні» (Tweeting the war — Social Media and War Coverage in Ukraine), організований Вільним університетом Берліна (Freie Universität Berlin), Інститутом досліджень медіа та комунікації/ Міжнародним центром журналістики (Institute for Media and Communication Studies/ International Center for Journalism) та Академією української преси (АУП).

Захід зібрав разом науковців, які досліджують онлайн-ЗМІ, медіаекспертів та журналістів-практиків.

MediaSapiens побував на кількох панелях і занотував ключові думки спікерів. У сьогоднішньому тексті — основні тези медіадослідників із Ізраїлю, Росії та України.

Як змінилася професія журналіста-міжнародника

Російська дослідниця Анна Литвиненко (Anna Litvinenko) з Вільного університету Берліна присвятила доповідь трансформації професії міжнародного кореспондента в наш час. Через економічні проблеми більшість медіа вже не мають своїх спецкорів у регіонах, тому, з одного боку, зросла кількість фрілансерів, а з іншого — з’явилося таке поняття, як журналісти-пожежники (firemen journalists). Останні виїжджають на місце подій (у тому числі українсько-російський конфлікт) на декілька днів, часто не розуміючи контексту.

Науковець також акцентувала увагу на тому, що нові технології породили так звану мережеву журналістику (networking journalism). Прикладом такого проекту пані Литвиненко назвала спільний проект-розслідування німецьких та голландських журналістів про катастрофу MH17. Оперативний збір даних через інтернет, залучення до проекту місцевих журналістів і свідків (краудсорсинг) дають багато можливостей, але його мінусом є проблема верифікації фактів.

Однією з небезпек, на думку Анни Литвиненко, є тезова журналістика (thesis journalism), коли автор підходить до теми вже з певним її баченням і йому легко знайти історії на підтвердження.

Найчастіше для іноземних міжнародних журналістів необхідністю є виконання кількох ролей — автора текстів, фотографа та оператора. Для просування своєї роботи й пошуку нових завдань медійник має створювати свій бренд у соціальних мережах.

Пані Литвиненко також розробила поняття воронки пропаганди — явища, в якому одна сторона, розпочавши поширення власної пропаганди, втягує іншу, яка, в свою чергу, також починає виробляти пропагандистський контент, градус протистояння між ними з часом зростає, воронка виробляє власну динаміку. «Цей процес складно контролювати і з нього дуже важко вирватися», — каже науковець.

Затягування аудиторії до конфлікту

Ізраїльський вчений Григорій Асмолов (Gregory Asmolov) із Лондонської школи економіки та політичних наук розповів про залучення аудиторії до воєнного конфлікту через інтернет. Інструментами для цього є, зокрема, публічна дипломатія (повідомлення своєї позиції на відкритих платформах), тролінг, хакерська діяльність, картування (позначення на карті даних щодо позицій військових, а також їх верифікація), краудфандинг (збирання фінансів для учасників війни), рекрутингові платформи (наймання добровольців).

Дослідник наголосив на принциповій відмінності сучасних військових конфліктів від минулих: раніше супротивники зустрічалися на полі бою, а решта громадян перебували в тилу, тепер же сталася конвергенція фізичного та віртуального просторів. У соціальних мережах відбулася інтеграція інформування аудиторії засобами масової інформації та персональної комунікації людей, що ввело конфлікт усередину кожної особистості. Media Sapiens уже детально писав про розробки пана Асмолова.

АТО влітку 2014 року очима журналістів «Дня», «Сегодня» і «ТСН»

Заступник директора Могилянської школи журналістики Києво-Могилянської академії Дар’я Орлова навела результати спільного з Росією, Польщею та Швецією контент-аналізу українських медіа. Студенти обрали для цього проекту дві щоденні газети — «День» та «Сегодня», а також випуски «Телевізійної служби новин» («ТСН») каналу «1+1» (загалом понад 650 матеріалів інформаційних та аналітичних жанрів). Дослідники проаналізували, яким чином медіа представляли конфлікт та його учасників у гострий період протистояння влітку 2014 року.

«Є багато наукової літератури про проблематику висвітлення “нашої війни” (coverageofourwar). Це завжди важко для журналістів, бо вони стикаються з дилемою патріотизму і професійних цінностей. Характерним для цієї ситуації є або «невидимість» противника, або зрівнювання двох сторін, персоналізація історій своїх хлопців і демонізація ворога», — зазначила пані Орлова.

Дослідники визначили, що в усіх трьох ЗМІ війна була центральною в цей період, часом 90 % ефірного часу новин на «1+1» тією чи іншою мірою стосувалося конфлікту. Українські медіа розповідали про війну з трьох основних боків: наслідки для цивільного населення в зоні конфлікту, бойові дії та історії військових. «Газета “Сегодня” мала найбільше матеріалів про допомогу цивільному населенню, ми це пов’язуємо з її власником Рінатом Ахметовим і його гуманітарною програмою. Чого ми не чекали, так це того, що в цій газеті також буде багато історій військових», — зауважила пані Орлова.

«День» здебільшого писав про міжнародну політичну дискусію та політику, санкції, менше про цивільне населення, але також було багато матеріалів про військових (інколи навіть у форматі спеціальних вкладок). На ТБ показували багато репортажів, адже «1+1» активно відправляла в АТО власні знімальні групи, а також історії бійців.

«Для цього періоду характерна активна мілітаризація дискурсу, частий показ похорон солдатів. Загальний тон у “Дні” та “1+1” був такий: висока підтримка армії й волонтерів, і невисока — влади. “Сегодня” ж висловлювала підтримку українцям у цілому», — каже викладачка НаУКМА.

Дар’я Орлова зазначила, що конфлікт на сході України в усіх ЗМІ позиціювався або як міждержавний, або як конфлікт держави з недержавним утворенням всередині, але жодного разу не був представлений як громадянська війна. Основними термінами на позначення (понад 20 % вжитку) були такі: АТО, конфлікт, війна, терористи, бойовики, солдати/ армія, бійці.

Висновки дослідження: висвітлення конфлікту було проукраїнським, відтворення офіційного наративу — ознаки підходу «нашої війни»; «наш бік» здебільшого представлений військовими й активістами, а не державою; протилежна сторона часто невидима або висвітлюється негативно. І загальний висновок: конфлікт став викликом для українських медійників.

Комунікації як частина військово-політичної стратегії держави

Викладач Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка Олексій Сищук зосередив увагу на компонентах комунікації як частини військово-політичної стратегії держави.

«У наш час радикальні рухи, у тому числі антитерористичні, і будь-які інші деструктивні, використовують платформи соціальних медіа як основний засіб глобального заклику до революцій, підривів усталених норм тощо. Веб-ресурси, де працюють ці організації або їх представники, часто називають ідеологічними бульбашками або «інформаційним коконом», адже аудиторія не отримує там інформації, яка суперечить переконанням всередині групи», — зазначив науковець.

За його словами, фахівці з комунікації вважають ці радикальні рухи та деструктивні теми однією з головних загроз сучасного світу в цій сфері. «Адже жодні військові дії, ніяка міць армії, флоту не здатні вбити якусь деструктивну ідею, наприклад, підтримки джихаду. В якості контрзаходів вчені, практики, експерти називають використання методів м’якої сили (soft power). Ця політика набагато складніша ніж просто правильне достовірне інформування, це зовсім інший рівень розуміння і компетенції фахівців», — наголосив пан Сищук.

Науковець зазначив, що навіть експерти в царині комунікацій США, залучені у війну ідей з ісламістами після 11 вересня, так і не розробили скоординовану міжвідомчу систему стратегічних комунікацій. Фахівці зі зв’язків із громадськістю заперечували створення централізованого органу — вони боялися, що можуть стати частиною машини національної пропаганди, свого роду аналога інформаційного агентства США під час Холодної війни, а владні структури противилися, бо не хотіли бути підзвітними Міністерству оборони.

«А якщо створювати ось таку систему комунікацій, то десь має бути центр. Ключовою причиною невдачі у створенні системної та стратегічної комунікації стало те, що всі ці відомства, експерти, вчені, так і не змогли прийти до спільного знаменника, що і як потрібно повідомляти своїм аудиторіям, і головне — яким буде центральний посил, підтримуваний урядом. Тобто проблема в першу чергу на стратегічному рівні, а не в каналах комунікації чи компетенції фахівців», — уточнив спікер.

За словами пана Сищука, схоже на те, що зараз подібну систему хоче побудувати Російська Федерація за допомогою ще більшої консолідації інформаційних активів, зокрема міжнародної медіагрупи Russia Today.

«Якщо проведемо місток з нашою ситуацією тут, то у нас будуть питання, що робити з Донбасом, з Кримом, коли державної стратегії або практично немає, або вона змінюється з кожним пленарним тижнем і з виступом того чи іншого керівника нашої країни . Виходить парадокс: висвітлення війни є, зрозуміло більш-менш, як це потрібно робити на такому мікрорівні, а якоїсь стратегії не видно», — констатував пан Сищук.

За його словами, відсутність виразних довгострокових цілей пояснює обмеження комунікаційних можливостей під час війни або конфлікту, незалежно від того, які комунікаційні канали використовувати: нові чи традиційні медіа.

Для просування ідей реформ того чи іншого політика фахівці з комунікацій включаються вже на останньому етапі, що впливає на ефективність та в результаті зменшує рівень довіри до влади. Такий підхід може бути способом отримати тимчасову перевагу у формуванні громадської думки, а не частиною тривалої стратегії взаємодії.

Пан Сищук звернув увагу на поняття операцій впливу — активної роботи уряду, спрямованої на розуміння й залучення цільових аудиторій, створення, посилення, підтримки умов, сприятливих для просування державних інтересів. Для здійснення таких операцій використовують різні плани, програми, повідомлення, синхронізовані з усіма інструментами влади.

Одним із таких інструментів може бути контроль за порядком денним новин. «У найзагальнішому уявленні це те, про що і як думати громадськості. Завдання учасників військово-політичних конфліктів –формування підтримки своїх дій, як усередині країни, так і за її межами. Проведення операції впливу означає інформаційне домінування, хоча в більшості випадків на ділі це далеко не так, адже інша сторона конфлікту також впливає на аудиторію», — зазначив дослідник.

При цьому австрійський вчений Вільям Хатчінсон у своїх працях стверджував, що всі спроби держави проводити операції впливу якось взаємодіяти з аудиторією, застосовувати soft power можуть бути нейтралізовані будь-якими матеріальними подіями. А український науковець Георгій Почепцов називає ці технології ідеологічною диверсією: навіть попри величезну кількість різної інформації, реципієнт усе одно не може дійти якихось обґрунтованих висновків.

За словами Олексія Сищука, наразі неможливо дізнатися, яку роль у протистоянні між Україною й Росією зіграли спеціальні програмні комплекси аналізу та впливу на соціальні установки в інтернет-середовищі. Він нагадав, що декілька років тому служба зовнішньої розвідки Росії замовляла закритий тендер на програмні комплекси «Шторм», «Монітор» і «Диспут», метою яких було автоматизоване поширення інформації у великих соціальних мережах та організація інформаційної підтримки операції впливу за підготовленими сценаріями.

Принцип впливу на аудиторію досліднику відомий — це створення системи вкидання інформації через заздалегідь зареєстровані акаунти. Основною перешкодою був захист соціальних мереж від спаму. Однак наразі немає можливості дізнатися детальніше, як працює система розповсюдження інформації.

Пан Сищук зазначив, що зараз учені кажуть про небезпеку дозволу деструктивним групам ізолювати себе від інформації, яка не відповідає їхнім установкам у соціальних мережах. «Вони пропонують виявляти ресурси, де спілкуються екстремісти, і долучатися до них без запрошення, щоби привносити незалежний погляд. Але така робота передбачає більш якісний рівень опрацювання програм. Зрозуміло, що ці та будь-які інші дії держави мають бути підпорядковані розумінню, чого ми хочемо домогтися в довгостроковій перспективі», — зазначив науковець.

На думку пана Сищука, ініціатива створення «інформаційних військ» Міністерством інформаційної політики є неефективною, а рівень розуміння чиновниками проблеми — низьким.

***

Питання від MediaSapiens: Чи існують у науковому світі механізми оперативного реагування вчених на виклики інформаційної доби, адже технології змінюються блискавично? Чи встигає спільнота дослідників фіксувати їх та пропонувати вихід?

Григорій Асмолов відповів, що система наукових публікацій не дозволяє вченим бути настільки швидкими, наскільки це відповідає часу, тому чимало дослідників висловлюють свої ідеї й пропозиції на нових платформах, приміром, ведуть блоги. «Також треба сказати, що сьогодні досить активно йде залучення вчених як консультантів у різні проекти та дискусії про насущні проблеми інформаційного простору», — додав він.

Анна Литвиненко зазначила, що для хорошого дослідження потрібен час на розробку дизайну, підбір хорошої вибірки, збирання даних, їх обробку та аналіз — тому часто соціальні науки лишаються позаду. «При цьому лише рідкісні вчені ставлять собі завдання щось передбачати, більшість лиш намагаються пояснити якісь суспільні процеси. Цикл публікацій у хорошому науковому журналі досить довгий, публікації можна чекати більше року. Нерідко суспільство задовольняється ерзацом, дослідженням, зробленим нашвидкуруч, без дотримання всіх правил наукового підходу», — зазначила вона.

Олексій Сищук переконаний: щоб робити не припущення, а обґрунтовані висновки, потрібен час. «Який вплив мають ті чи інші інформаційні технології на аудиторію, яка їхня ефективність — це одні з найскладніших питань для спеціалістів із комунікацій», — додав він.

Дар’я Орлова вважає, що першочергове завдання дослідників медіа та комунікацій полягає у власне дослідженні, вивченні процесів комунікації, а не у швидкому реагуванні на виклики: «Перевага дослідницької роботи - якраз у можливості певної дистанції від «практики», яка дозволяє поглянути ширше та глибше на процеси, що відбуваються в інформаційній сфері. Пропонування рішень для певних викликів є можливим полем діяльності дослідників, але далеко не головним чи єдиним. Хоча, безперечно, дослідники мають відстежувати динаміку інформаційного середовища, нові форми та інструменти комунікації, що безперервно з'являються. В принципі, зараз існує достатньо можливостей для швидкого фіксування зрушень в інформаційній сфері. З'являються також і нові інструменти для аналізу. Скажімо, є інструменти для аналізу великих масивів даних (big data), є інструменти для аналізу контенту соцмереж (особливо добре розроблені для Твіттера). Втім, ключові методи аналізу даних та дослідницькі підходи ґрунтуються на добре розроблених теоріях та методологіях».

comments powered by Disqus