Про так званих експертів по Україні

chelseafc360.com

MediaSapiens уже публікувала переклад однієї статті Олександра Мотиля про події в Україні – «Загроза Україні в реальному та віртуальному вимірах». Пропонуємо вашій увазі переклад його актуальної публікації в World Affairs Journal.

Число нісенітниць, написаних про Україну, відколи вона посіла чільне місце в суспільній свідомості, вражає. І не дивно: більшість людей у більшості країн заледве знали, де вона розташована, і припускали, що «насправді» це Росія. Кількість фахівців із питань України за її межами, ймовірно, становить не більше декількох сотень у всьому світі. Їхні знання та досвід мало цікавили людей, які не виявляли інтересу до цієї країни.

Нині, коли Україна не сходить з новин, не менш дивує те, що нефахівці з рівнем знань про неї нижче плінтуса претендують на авторитетність своїх міркувань. Медіа, які створюють рекламу таким особам, роблять ведмежу послугу читачам.

Ніхто не звертатиметься до водопровідника з проханням висловитися про ядерну зброю чи до фізика-ядерника висловитися щодо сантехніки. Однак, схоже, це не спадає на думку новинним медіа. Тож професор Стівен Ф.Коен (Stephen F. Cohen), який усе життя був фахівцем із Росії й ніколи не написав жодної наукової статті про Україну, можливо, не кваліфікований для того, щоб торкнутися цієї теми. Гірше того, це не турбує Коена, більша частина непересічної кар’єри якого засвідчує, що для справжнього знання необхідне вміння доводити й мати досвід.

Незнання України так само не утримало Генрі Кіссінджера від написання для Washington Post статті, в якій майже все про цю країну подано хибно.

Існує залізне правило для медіа, політиків і користувачів новин: перш ніж слухати, читати або дивитися самозваних експертів, спочатку з’ясуйте, чи вміють читати вони українською мовою або, принаймні, російською і чи насправді написали вони щось серйозне про Україну.

Два останні приклади базікання – розумування двох професорів – Дейвіда Хендріксона (David Hendrickson) та Роберта Інглиша (Robert English). Як і Кіссінджер, вони – фахівці з міжнародних відносин. Тож їхнім поглядам на місце України у світовому порядку можна було б довіряти. Та жоден із них не виявив глибоких знань з історії, політики й культури України.

Обоє учених вдарили на сполох, обговорюючи присутність в українському уряді декількох членів правих політичних організацій – «Свободи» і «Правого сектору». Інгленд навіть вважає, що це небезпечніше, ніж вторгнення Владіміра Путіна у найпівденнішу частину України – Крим. Обоє називають ці організації фашистськими.

Цікаво, чи хтось із них читав хоч якусь їхню офіційну заяву або програму українською мовою. Стосовно себе скажу: я майже повністю впевнений, що ні той, ні інший не скористалися великим обсягом наукової літератури з українського націоналізму. Хендріксон посилається на вченого Пера Радлінга (Per Rudling), погляди якого щодо цього екстремальні, як погляди Ноама Хомського з американської зовнішньої політики.

У самому читанні Радлінга немає нічого упередженого. Та виникає підозра, що  Хендріксон не читав його уважно, бо двічі неправильно написав його прізвище. До того ж будь-який серйозний учений чи журналіст знає, що слід завжди ознайомитися з різними поглядами.

«Свобода» і «Правий сектор» фашистські?

Порівняймо їх із bona fide фашистським режимом. Росія Владіміра Путіна – авторитарна диктатура на чолі з харизматичною сильною постаттю – її безперечним лідером. Режим славить його, безсоромно підносячи культ особи та обґрунтовуючи його легітимність супернаціоналізмом і неоімперіалізмом.

Ці характерні риси однаковою мірою притаманні гітлерівській Німеччині та муссолінівській Італії, які ми цілком виправдано називаємо фашистськими. Не дивно, що ці режими, як правило, жорстокі й нетерпимі до різних меншин.

Тепер погляньмо на «Свободу» і на «Правий сектор». Жодна з цих груп не підтримує авторитарну диктатуру чи неоімперіалізм.

«Свобода» прагне свого роду «етнократії», яка існує в Ізраїлі, – системи правління, що не є ані етнічно нейтральною (Ізраїль – єврейська держава), ані ліберальною, як цього могла би прагнути Американська спілка захисту громадянських свобод (ACLU). Однак вони не є недемократичними.

«Правий сектор» сповідує ліберальніші, ніж «Свобода» погляди – фактично поміркований націоналізм. «Свобода» під час єврореволюції чи, можливо, внаслідок неї зменшилася. Обидві групи активно й легко співпрацювали на київському Майдані з російськомовними промовцями та з етнічними меншинами. Єврейські лідери України не висловлювали тривоги їхньою участю в революції чи присутністю в уряді.

«Свобода» має харизматичного лідера Олега Тягнибока, однак його шанси на перемогу в президентських виборах і на те, щоби стати сильною особистістю, практично рівні нулю. Лідеру «Правого сектору» Дмитру Ярошу бракує навіть харизми Тягнибока і в нього нульові шанси стати президентом. Рух [щойно проголошений партією. – Прим. MS] не роздмухує культу особи свого провідника.

«Свобода» і «Правий сектор» знаходяться на правому фланзі. Вони аж ніяк не ліберальні, однак значно більше схожі на американську Партію чаювання або на правих республіканців, ніж на фашистів чи неонацистів.

Я, наприклад, не хотів би, щоби вони задавали тон в українській політиці. Як не хотів би, щоби Партія чаювання була біля керма у Вашингтоні.

Не менш важливо те, що їхня роль в українському уряді у кращому разі третинна. На національних виборах вони, ймовірно, отримають не більше 5 відсотків голосів. Тож політику визначатимуть не вони, а широка коаліція незаперечних ліберальних демократів.

Чи слід моніторити обидві групи? Авжеж. Може статися, що їхня еволюція викликатиме тривогу. Однак Хендріксону та Інгленду слід порадити, щоби свою завзятість вони зосереджували, передусім, на відстежуванні діяльності Путіна та його фашистської держави. Він вторгнувся в Україну. Ані Тягнибок, ані Ярош не вторгалися в Росію. Путін може розпочати сухопутну війну з Україною. Тоді обоє – і Тягнибок, і Ярош – лише захищатимуть свою країну.

Хто більше загрожує Україну? Праві організації – такі як «Свобода» і «Правий сектор», що мають у своєму розпорядженні декілька сотень «бійців», чи фашист Путін, який уже повністю опірився зі своїми 750 тис. солдатами?

Щоб відповісти на це запитання не треба бути експертом із міжнародних відносин.

Джерело: World Affairs Journal

Автор: Олександр Мотиль (Alexander Motyl), американський політолог українського походження, професор Ратгерського університету. Історик і літератор. Член видавничої ради українського часопису «Критика». Одна з його праць – «Підсумки імперій: занепад, розпад і відродження».

Переклад: Аркадій Сидорук

comments powered by Disqus