Михайло Мінаков: Ми спостерігаємо за тим, як насильство стає повсякденним — воно ще не стало нормою, але вже увійшло в життя

Фото: hromadske.tv

Михайло Мінаков — український філософ, голова Кантівського товариства в Україні, викладач Києво-Могилянської академії, президент Фонду якісної політики, редактор журналу «Критика». Його виступ на тему «Українське суспільство в часи терору» у Центрі польських студій в Києво-Могилянській академії відбувся в рамках циклу лекцій «Медіа. Тероризм. Держава» від проекту Pastiсhe Project. 

Михайло Мінаков розповідав про те, як тероризм може підміняти зміст політики й чому управляти суспільством у часи терору зручно. Він поділився думками щодо того, чому Януковичу не вдалося встановити диктатуру й чому українські телеканали забезпечують низькоякісну демократію.

MediaSapiens публікує найцікавіші тези цієї лекції.

 

Про повернення теми терору в українське суспільство

Дуже тривалий час такі поняття, як терор та насильство, сприймалися українцями як чужа доля — так було з подіями 11 вересня 2001 року у США та інтелектуальною рефлексією навколо них. Але тепер прочитання й розуміння цих явищ має іншу вагу. Можна спостерігати, як український інтелектуальний прошарок ворожо реагує на ситуацію: є схильність дегуманізувати ворога.

Суспільство відповідає на терор у декілька способів — замовчування, реагування або спротив. Найчастіше ми уникаємо говорити про те, як суспільство реагує на страх, але це варто проаналізувати.

Тема терору для киян, наприклад, не нова. У 1911 році бульварна газета «Русское знамя» змінила звичайний заголовок «все спокійно» на «терор, що постійно помножується». Йдеться про вибухи в Оперному театрі, внаслідок яких загинув Столипін та постраждало декілька десятків людей.

Випадок України унікальний тому, що в нас у 1990-х не було терору. Ми довго дозволяли собі насолоджуватися імітуванням реформ, але така імітація, як виявилося, дорого коштує.

Окрему групу складають країни, де еліти капіталізують терор (США, Росія). Це означає, що в таких суспільствах виникає попит на диктатора — того, хто забезпечить витіснення страху та відмову від терору.

«Між війною та миром є сіра речовина терору»

Важливо усвідомити відчуття терору в сучасній масовій свідомості, а також те, як він впливає на наші цінності та як ЗМІ подають інформацію про терор. Завдяки медіа терор має обличчя, хоча часто ми не можемо назвати імен. ЗМІ тепер постійно повідомляють нам про терор — і від цього не можна відмовитися. Також журналісти не можуть дозволити собі щось змінити в подачі інформації або навіть замовчувати її. Втім, хоч ми й не можемо чогось змінити, повідомляючи про терор, ми маємо зрозуміти, як він проникає в комунікацію.

Звернімося до давньогрецької філософії: Аристотель запропонував свою модель, щоби зрозуміти, коли жах проникає в політичну та соціальну комунікацію людей. Він пише, що кожен поліс є чимось на кшталт койнонії (спілкування, партнерство, комунікація) — місцем творенням спілки. Це не просто передача інформації, а такий обмін, внаслідок якого підтверджується наявність певного суспільства.

«Кожна койнонія формується з огляду на добро, бо вчинки всього людства вчиняються з огляду на те, що вони вважають за добре», — йдеться в «Політиці» Аристотеля. Тобто вся практика спілкування, койнонія, спрямована на найвище благо, чим є держава або поліс. Бачимо, що за таких умов суспільство й політика напряму пов’язані з комунікацією. В такому випадку терор — це повідомлення-паразит, що проникає в комунікацію й підміняє розмову про благо чимось іншим — розмовою про жах або витісненням чи замовчуванням жаху.

ЗМІ — це мережа поширення інформації, яка зазнає тероризму. Тобто тероризм є вдалою паразитарною стратегією, що може використовувати модерну політичну спільноту сьогодення. Тероризму властиво підміняти зміст політики, не припиняючи її роботу. Натомість війна — це повне завершення політики або комунікації зі скасуванням правил та етики. А між війною та миром є сіра речовина терору, і якщо суспільство в нього потрапляє, воно серйозно змінюється та змінює свої політичні інститути. Таким чином, терор — це гранична політика, де страх підміняє мету політичної комунікації.

«Історична справедливість — головний елемент путінської ідеології»

Український випадок на політичному тлі особливий.

Управляти суспільством у часи терору дуже зручно через замовчування. Наприклад, свого часу США пройшли шлях після вбивства Кеннеді, який дуже добре дозволяв керувати суспільством, відмовлятися від прав багатьох, які інституалізовані та захищені в США. Це сталось  через те, що суспільство вимагало відповідей, а політичний клас їх не давав. Та це вбивство однієї людини, а в Україні трагедія зачепила багатьох. Ми спостерігаємо зараз за тим, як насильство стає повсякденним — воно ще не стало нормою, бо досі збурює нас, але воно вже увійшло в життя. Ми стикнулися з відсутністю реакції політичного класу. Це пояснюється так: якщо будуть відповіді, якщо буде названо імена, політичний клас не зможе капіталізувати страх,бо тоді запускаються процеси мирної політики: розслідування, суди. У протилежному ж випадку ми можемо жити в сірих тонах — підозрах, звинуваченнях. Виявиться, що замовників багато, а відповіді немає.

Прийнятність насильства породжує гібридний стан політики та війни — не зовсім війни, але й не зовсім мирного стану. Коли терор підміняє благо, з’являється виправдання насильства та звичка до нього. Це процес, який Росія переживає з 1999 року. Спочатку з’являється попит на сильну руку, а потім уже на авторитарного лідера. В Росії це зайняло багато часу: авторитаризм почався в 2003 році з обмеження свобод. Диктатури вводяться повільно — а Янукович цього не зрозумів, він ухвалив усі диктаторські закони в один день, тимчасом як Путін робив це раз на квартал.

Як альтернативу до гібридної політики ми можемо обирати лише між авторитаризмом та олігархією. Вибори засвідчили: спочатку українське суспільство показало тривожний симптом — близько 54% було на користь авторитаризму. Та вже парламентські вибори показали, що перемога належить не одній партії. Українському суспільству притаманна політична обережність — воно не дозволяє авторитаризму повстати.

2005 року з приходом Ющенка в Україні з’явився аргумент історичної справедливості — така собі ідеологія реконструкторів. Зараз це є головним аргументом путінської ідеології, мовляв, доля Криму — це історична справедливість. Як реакцію на це ми сьогодні спостерігаємо поборників логіки історичної справедливості на Донбасі. Регіони зі вдалими рухами сепаратистів — це регіони з найнижчим рівнем життя: найбільш експлуатовані люди повстали проти українського проекту.

Нашому гібридному стану притаманна неспроможність лівих рухів. Також важливим є питання люстрації, яке спирається не на правові положення, а на історичні — засуджують тих, хто працював у той чи інший період.

Українська гібридна війна показує, що владні еліти досі контролюють військових, але водночас військові стають популярнішими. Іншими словами, гайдамаччина стає дедалі помітнішою.

Низькоякісна демократія українських каналів

В нас є різні фінансово-промислові групи, які володіють різними ЗМІ. Якби не було конфлікту між власниками «1+1» та «Інтера», демократії в Україні не було би. Це слабка демократія — не інституалізована, але відмінність у поглядах вона забезпечує. Та вона погано інформує й інколи вдається до компромату.

Це низькоякісна демократія, але це демократія, принаймні, в ній є свобода слова та свобода поглядів. Є зіткнення поглядів — не зовсім вільних та не зовсім чесних, але в суперечках можемо бачити зазори і, керуючись здоровим глуздом, робити власні висновки.

Українські ЗМІ вільніші за будь-які інші в нашому регіоні. Однак найцікавіше спілкуватися з журналістами з маленьких каналів («Еспресо ТВ», «Громадське ТБ», «112 канал»), тому що в них досі є відкритість, енергія та наївний інтерес до того, що відбувається в суспільстві. На таких каналах через їхнє маленьке покриття зберігаються заповідники свободи слова. Але й тут, якщо послухати, слово «тероризм» вживається надмірно часто. Адже не всі люди в «ДНР/ЛНР» є терористами.

«Київ живе так, наче решти країни немає»

Варто ще наголосити, що населення регіонів, де були проголошені різного роду республіки, дуже болісно сприймає говоріння київських каналів. Це свідчить про наявність централізації, й не лише політичної. Київ узагалі живе так, наче решти країни немає. Коли з’являються регіональні канали з професіоналами, останні дуже швидко опиняються в Києві. Таким чином, на місцях знову маємо пустелю. Відсутність сильної журналістики на місцях, у регіонах унеможливлює діалог між Києвом та регіонами. Колись, у 1990-х, і в Одесі, і в Криму була своя сильна журналістика. Наприклад, приїжджаючи в Одесі, в першу чергу ти купував газету — настільки цікавою та розмаїтою вона була. На Донбасі відбулася уніфікація — Партія регіонів свого часу ввібрала в себе всі маленькі партії сходу. Так зникла місцева преса, залишилися тільки великі регіони, що змагаються між собою.

Загалом, українські медіа забезпечують мінімум інформованості. Сьогодні з’являється попит на інформацію про інші країни. Я би очікував, що ЗМІ почнуть відповідати на цей попит, але поки що відповідь не дуже повна.

 Відео повної лекції Михайла Мінакова можна подивитися тут

comments powered by Disqus