Євромайдан очима світу

Кадр з відео / #євромайдан

ЗМІ світу відіграли велику роль в інформуванні світової спільноти про події в Україні кінця 2013 – початку 2014 року. Безпрецедентну кількість уваги приділили вони Україні в ці дні. Цього факту, звісно, не можна заперечувати. Проте кількість – не обов’язково якість. Все більше критики лунає на адресу іноземних медіа з боку української діаспори в різних країнах, а також з боку експертного середовища.

Нещодавно було оприлюднено колективну заяву українських та зарубіжних науковців, які вивчають питання націоналізму, щодо некоректного трактування протестного руху в Україні. Заяву було ініційовано німецьким дослідником пострадянських правих рухів в Україні та Росії, який зараз викладає в Києво-Могилянській академії, Андреасом Умландом.

Науковці висловлюють свою стурбованість «небезпечною тенденцією у занадто багатьох міжнародних медіаповідомленнях щодо нещодавніх подій в Україні».

«Дедалі численніші неправдиві оцінки українського протестного руху, тією чи іншою мірою невірно презентують роль, особливості та вплив українських крайніх правих у протестному русі. Численні повідомлення стверджують, що проевропейський рух інфільтровано, керовано чи опановано радикально етноцентричними групами фанатиків. Деякі описи створюють хибне враження, що ультранаціоналістичні діячі та ідеї є в основі чи стрижні українських протестів. Яскраві фото, соковиті цитати, різкі порівняння й темні історичні посилання користуються великим попитом. До них додається непропорційне занепокоєння одним особливо помітним, але політичо другорядним сеґментом складної мозаїки, яку творять сотні тисяч протестувальників з їхніми різноманітними мотиваціями, історіями та цілями», – йдеться у заяві.

Експерти звертають увагу на дуже розмаїте середовище євромадану («демонстрантами є ліберали та консерватори, соціялісти та лібертаріянці, націоналісти та космополіти, християни, нехристияни та атеїсти»), і вважають, що натомість «посилений фокус на правих радикалах у міжнародних медіяповідомленнях є, отже, недоречним та оманливим», пов’язаний швидше з їхнім «сенсаційним потенціалом». Науковці закликають іноземних репортерів, «які мають достатньо часу, енергії та ресурсів», відвідати Україну, а також «присвятити більше часу серйозному читанню з висвітлюваної теми».

Mediasapiens вирішив опитати українців, які живуть за кордоном, аби почути їхню оцінку роботи іноземних медіа та оцінити, наскільки ефективними є канали комунікації України із зовнішнім світом.

Ми поставили експертам такі запитання:

1. Чи достатньо достовірної інформації, на вашу думку, отримує світова спільнота про події в Україні? Якщо ні, то що треба для цього зробити?

2. Чи достатньо пишуть про Україну медіа країни, в якій ви живете зараз? Які оцінки подій звучать найчастіше? Чи об’єктивним є медіа; якщо ні, то в чому вони необ’єктивні?

3. Чи змінювався характер висвітлення впродовж протесту та як саме? Кого найчастіше цитують журналісти – українських політиків з боку влади, опозиції звичайних людей, журналістів, громадських активістів?

4. Якими каналами ви отримуєте інформацію про Україну? Яким із них довіряєте найбільше: традиційні медіа, соцмережі, особисті контакти чи щось інше?

Марта Дичок, дослідниця української національної ідентичності, мас-медій та історичної пам’яті, Університет Західного Онтаріо, Канада:

1. У світі щодня відбуваються безліч подій. Засоби масової інформації мають нелегке завдання вирішувати, що є важливим, що висвітлювати. Найчастіше потрапляють у заголовки події, які мають міжнародне значення, захоплюють людську уяву, або особливо цікаві одній чи іншій країні. Події в Україні в останні тижні, місяці торкаються усіх цих струн, тому часто з’являються в світових новинах. Друге питання, як ці новини висвітлюються, – інколи досить спрощено. Один режисер, який розмовляв зі мною перед прямим телеефіром, чесно сказав: «Я знаю, що Ви професор, але коли Ви відповідатиме на питання ведучого, не забувайте, що аудиторія – це люди, які мало знають про Україну». Так як, мабуть, пересічний мешканець України може й не знати подробиць політики й суспільних настроїв у, наприклад, Бразилії, так само пересічна людина в Канаді чи Австрії знає тільки дещо про Україну. Іншими словами, інформації немало, але інколи нелегко знайти повноцінну і якісну картину, попри сутички й гучні політичні заяви чи зустрічі високопосадовців. Але це можна спостерігати в міжнародних новинах загалом.

2. Всі важливі події, які відбувалися в Україні останніми місяцями, досить широко висвітлюються в канадських ЗМІ. Найчастіше Україна потрапляє в головні новини дня, коли відбувається подія, яка має міжнародну вагу або сенсаційний ефект. Наприклад, велике число людей збирається на вулицях Києва протестувати проти непідписання договору з ЄС, президент Янукович підписав договір із Росією, виникли сутички між протестувальниками й поліцією, загинули люди й т. д. Факти подаються оперативно, майже завжди акуратно, хоча треба розуміти, що багато канадських (й інших міжнародних ЗМІ) отримують інформацію від міжнародних інформаційних агентств, а не власних кореспондентів. В сучасних економічних умовах неможливо тримати кореспондентів у всіх містах світу, тому інформаційні агентства дуже впливові. Коли протести вперше з’явилися в Києві в листопаді, більшість канадських ЗМІ подавали статистику й фотографії від AP. Їхня кореспондентка подавала, що приблизно 200–300 тисяч людей зібралося на Майдані, коли українські ЗМІ подавали що 500 тисяч або більше.

3. Коли протести не тільки не згасали, але, навпаки, зростали, чимраз більше канадських ЗМІ почали відряджати своїх кореспондентів в Україну, особливо коли туди поїхав канадський міністр зовнішніх справ у грудні 2013-го. Але знов, економічні реалії не дозволяють, щоб ці кореспонденти залишалися в Україні надовго. Кого найчастіше цитують? Різних, хоча відносно менше голосів від української влади, гадаю, тому, що вони не готові давати коментарі. Пригадую, коли розмовляла з режисером СВС перед ефіром, подала різні пропозиції, кого ще запросити в ефір. Усі погодилися, окрім українського посла в Канаді. Але варто сказати, що представники канадського уряду також відносно часто відмовляються говорити з пресою.

4. Я отримую інформацію з України через інтернет. Регулярно стежу, але в нерегулярному порядку, тому подаю список поазбучно: «BBC. Українська служба», «Громадське радіо», «Телекритика», «Радіо Свобода», «Українська правда», УНІАН. Facebook – дуже корисне джерело, там спілкуюся з різними журналістами, і дуже вдячна, що вони оприлюднюють інформацію, привертають увагу до суттєвого. Стараюся також дивитися, що показують ICTV, «Інтер», «1+1», Перший національний, 5 канал, хоча не завжди все встигаю. Довіра до тих, які регулярно подають достовірну інформацію, цікавий аналіз і перспективи. Хоча бувають і несподіванки, тому стараюся дивитися якомога якнайбільше різноманітних джерел :-)

Андрій Портнов, історик, редактор сайту Historians.in.ua, запрошений професор Університету Гумбольдта в Берліні:

1. Думаю, що світова спільнота отримує недостатню інформацію не лише про події в Україні, а й про будь-який інший конфлікт на мапі світу. До того ж, інформація ніколи не є нейтральною. Кожне ЗМІ так чи інакше відображає чиїсь інтереси й, відповідно, намагається допасувати оцінки подій  в Україні до тих інтересів. Як на мене, завдяки громадським ініціативам, зараз існує немало іншомовних матеріалів про Україну. Але справжня проблема – це найвпливовіші видання чи телепрограми, що справді формують суспільну думку. Із постійних розмов із західними колегами, які ті ЗМІ читають та дивляться, знаю, що образ українських подій у них специфічний, зазвичай позбавлений розуміння багатьох важливих нюансів. Що треба робити? Кожен може написати листа до редакції The Economist чи Der Spiegel. Відомі журналісти та експерти мали б активніше пропонувати свої тексти західним виданням. Доречні й регулярні прес-конференції, як в Україні, так і за кордоном, де б українські події аналізувалися мовою, зрозумілою тамтешній аудиторії (тут я маю на увазі не лише іноземну мову, а й набір термінів, понять, дискурсивних практик, прийнятих у Німеччині чи США). 

2. Так склалося, що зараз я викладаю в Берліні. Описати німецький медіапростір у кількох реченнях неможливо. Тому обмежуся кількома дуже загальними спостереженнями. Загалом про події в Україні німецькі ЗМІ пишуть і говорять дуже багато. Кумедною особливістю німецьких ЗМІ є надмірна увага до постаті Віталія Кличка, якого зазвичай називають «лідером опозиції» (Oppositionsführer). Кличко – мабуть, єдиний українець, якого німці упізнають та позитивно сприймають на масовому рівні. Оцінки ж політичних процесів, звісно, залежать від позиції того чи іншого видання. Але загалом усім ідеться про доконечність політичного компромісу та часто лунає думка, що ЄС має шукати вирішення конфлікту в Україні разом із Росією. Я особисто вважаю останню тезу дуже проблематичною, але німецькі еліти, схоже, загалом схиляються до думки про те, що інтересів Росії на пострадянському просторі вони ігнорувати не можуть. Іншими словами, «боротися за Україну» з Путіним ніхто не збирається. Водночас, формулювання інтересів ЄС і Німеччини в Україні дається німецьким ЗМІ не так легко.

3. Звісно, істотна зміна сталася після 19 січня, тобто після спалаху насильства на вулиці Грушевського. Німецькі ЗМІ, як і загалом західноєвропейські медії, наголошують на загрозах ескалації конфлікту та важливості компромісу. Тема, що набуває дедалі більшої ваги – так звана загроза радикалізації майдану та проблема правих радикалів. У сприйнятті багатьох читачів (знаю це з розмов) виникає думка, що майдан мало не тотожний загрозі правого радикалізму, що, звісно, є небезпечним стереотипом. Загалом, проблема «заспокоєння ситуації» переважає над розважаннями про доконечні стратегічні зміни в Україні. При цьому частина німецьких ЗМІ висвітлює українські події на високому фаховому рівні (наприклад, знана з уваги до глибоких експертних оцінок радіостанція Deutschlandfunk). Низка німецьких газет надрукувала статті про Україну пера Юрія Андруховича, Сергія Жадана та інших письменників. Тобто, саме письменники виступають найчастіше коментаторами «з місця подій».

4. Я намагаюся оперативно відстежувати низку українських інтернет-ресурcів. Протягом останніх кількох місяців я вперше почав регулярно дивитися українське телебачення (аби зрозуміти методи й способи подання ситуації більшості українців) та стежити за фейсбуком (аби знати, як реагують на події мої друзі). А найціннішим джерелом інформації про події в Києві, Львові чи моєму рідному Дніпропетровську були і залишаються особисті контакти. 

Маріанна Сороневич, головний редактор «Української газети», Італія:

1. Інформації достатньо, аж надто багато, тяжко розібратися в інформаційному потоці різних джерел.

2. Останнім часом, після вуличних боїв пишуть і говорять багато, та часом за джерело їм служать російські ЗМІ, тому інформація спотворена. Часом повідомляють, що українці до цього часу борються за вступ у ЄС. Українська громада постійно пише листи у ЗМІ з актуальною інформацією.

3. Подають загальну інформацію, зустрічала багато коментарів Кличка, відомого в Європі.

4. Переглядаю різні сайти й телеканали, моніторю соцмережі, телефоную друзям в Україну.

Ян Лепетун, студент бізнес-управління в Роттердамській школі управління, Нідерланди:

1. Недостатньо. Україна часто в заголовках статей, але саме достовірної інформації мало. У чому головна недостовірність? У тому, що часом видання неправильно інтерпретують те, що відбувається. Для багатьох майдан – це повстання нацистів. Також у колонках я мало бачу про мовчазну поведінку ЄС. І журналісти не піднімають питання про те, чому ЄС так неохоче говорить про Україну.

Чого немає ще, так це пояснення важливості України для Європи і оцінки того, що стоїть на кону. Мало хто – майже ніколи не бачу, щоб нинішні події були покладені в історичний контекст. Коли Захід фактично відвернувся від України і здав її білій, як вони сподівалися, Росії в 1919-му (Директорія УНР), дуже швидко отримав червоного монстра.

Що робити? Треба намагатися керувати тим, ЯК медіа отримують новини про Україну. Зараз ми просто дозволяємо цьому статися. Не сумніваюся, що фреймінг відомостей про майдан у стилі «нацисти на майдані», – це великою мірою наслідок успішної діяльності Кремля. Можете вважати це конспірологією, але в радянські часи КДБ діяло так само, про що Захід довідався від перебіжчиків у 70–80-х (ВВС особливо цим грішила, – часом це була не просто лівизна поглядів, традиційно притаманна ВВС, але й пряма робота журналістів на КДБ).

Тому переконаний, що виступи діаспори і спільні заяви науковців – дуже потужна штука.

2. Нічого не можу сказати про голландські медіа, просто не читаю і не дивлюся.

3. Висвітлення протесту, якщо взяти загалом, іде за формулою цікавість плюс симпатія плюс втома від симпатії. Мені здається, у британських медіа загалом збалансовані коментарі, особливо люблять Кличка. Часто від влади немає прямого коментаря виданню, але включають публічні заяви когось із влади. А от якраз висвітлення з перспективи простих людей бачу мало (це те, що робили в Chicago Tribune під час Помаранчевої революції, до речі, і це мені дуже імпонувало).

4. З часу початку протесту для мене особисто завершився великий зсув: я передовсім іду в соцмережі (переважно фейсбук) по новини. Уже потім – новинні медіа. Часом дивлюся російське ТБ, але через хвилину вимикаю, переконавшись, що зміст цього «гівнопроводу» не змінився. Читаю російських блогерів.

comments powered by Disqus